У Париж С. Вулф приїхав до смерті зацькований числами. Минуло кілька днів, перше ніж йому пощастило трохи вгамуватися. Він почував себе людиною, що, на вигляд здорова-здоровісінька, раптом падає серед вулиці непритомна і хоч через кілька годин приходить до пам'яті, а все ж зі страхом згадує про той випадок.

Через тиждень С. Вулф переконався, що інстинкт його не підвів.

Як тільки він продав бавовник, спекуляція ним перейшла до інших рук. Її перехопив консорціум — він протримав тиждень товар, продав його й дістав мільйон баришу.

С. Вулф аж пінився від люті! Якби він послухався був свого інстинкту, то стояв би тепер на твердому грунті!

То була його перша велика помилка. Але через кілька днів він зробив другу — перетримав олово. Перетримав три дні, а тоді продав. Дещо він усе ж таки заробив, але трьома днями раніше виграш був би вдвічі більший — не дванадцять відсотків, а двадцять п'ять. Двадцять п'ять! І перед його зором відкрився б цілий материк! С. Вулф посірів на обличчі.

Чому так сталося, що він робить помилку за помилкою? Бавовник продав на тиждень раніше, олово — на три дні пізніше! Просто він утратив упевненість у собі — ось у чім річ. Руки С. Вулфа весь час бралися потом і тремтіли. На вулиці в нього іноді темніло в очах, раптово налягала слабість, а нерідко він боявся переходити через площу.

Стояв жовтень. Було якраз десяте число, річниця катастрофи. Часу залишалося три місяці — шанс, хоч і мізерний, урятуватися ще був. Але С. Вулф мусив кілька тижнів відпочити, прийти до тями. Він поїхав до Сан-Себастьяна.

Та рівно через три дні, коли його стан поліпшився вже настільки, що він почав цікавитися жінками, надійшла телеграма від Аллана: він, С. Вулф, конче потрібен у Нью-Йорку. Аллан ждав його з першим пароплавом.

С. Вулф виїхав першим поїздом.

6

Якось у жовтні, на превеликий подив Аллана, до нього в контору прийшла Етель Ллойд.

Вона переступила поріг і швидким поглядом окинула кабінет.

— Ви сам, Аллан? — спитала вона усміхнувшись.

— Так, міс Ллойд, зовсім сам.

— Це добре! — Етель тихенько засміялася.— Не бійтесь, я не шантажистка. Мене прислав тато. Я маю передати вам листа — але тільки тоді, коли ви будете самі.

Вона дістала з кишені листа.

Аллан узяв його й подякував.

— Це, звісно, трохи дивно,— провадила Етель,— але часом у тата бувають свої химери.

І почала невимушено, як завжди, й жваво базікати. Спершу вона говорила переважно сама, та потім втягла в розмову й скупого на слова Аллана.

— Ви були в Європі? — спитала вона.— О, а ми цього літа придумали чудову річ — уп'ятьох, двоє чоловіків і три жінки. Ми поїхали циганською халабудою до Канади. Весь час на свіжому повітрі! Ночували просто неба, самі варили їсти. Це було чудесно! Ми везли з собою намет і невеличкий човен з веслами — на даху халабуди... А це, мабуть, проекти?

З властивою їй безпосередністю Етель оглядала кабінет, і з її гарних, яскраво нафарбованих (за тодішньою модою) губів не сходила замріяна усмішка. Етель була в шовковому пальті кольору стиглої сливи й трохи світлішому невеличкому круглому капелюшку, з якого на плече спадала сірувато-голуба страусова пір'їна. На тлі блідого, сірувато-голубого костюму її очі здавалися ще синішими, ніж були насправді. Вони нагадували кольором темну сталь.

Алланів кабінет був обставлений на диво скромно. Вичовганий килим, кілька шкіряних крісел, без яких просто неможливо обійтися, вогнетривка шафа. Кілька письмових столів зі стосами паперів, прикладеними зразками сталі. Полиці з папками та згортками. І скрізь — папери, папери, ніби безладно розкидані по кабінету. Усі стіни цієї великої кімнати були завішані величезними планами окремих ділянок будівництва. Легенько зроблені позначки морських глибин та наведена тушшю лінія тунелю робили їх схожими на креслення висячих мостів.

Етель усміхнулася.

— У вас тут такий лад! — промовила вона.

Ця скромна обстановка її не розчарувала. Вона пригадала татів кабінет, де, крім письмового стола, крісла, телефону й плювальниці, нічого не було.

Потім Етель подивилася Алланові в очі.

— Мені здається, Аллан, такої цікавої роботи, як у вас, ніхто ніколи не мав! — сказала вона, і в її погляді відбився щирий захват.

Раптом Етель підхопилася й захоплено заплескала в долоні.

— Боже, що то таке?! — вигукнула вона вражено.

Її погляд випадково ковзнув за вікно, і вона побачила внизу Нью-Йорк.

Над тисячами пласких дахів до сонця тяглися тонкі, білі й рівні, як свічки, стовпи пари. Нью-Йорк працював, Нью-Йорк стояв на парах, як розігріта машина. Блищали вікнами фасади скупчених висотних будинків. Глибоко внизу, в затінку ущелини Бродвею, повзали мурашки, цятки й малесенькі візки. Згори квартали будинків, вулиці й двори нагадували чарунки, щільники вулика, і мимоволі напрошувалася думка: люди побудували ті чарунки під впливом того самого тваринного інстинкту, що й бджоли свої щільники. Між двома групами білих хмарочосів виднівся Гудзон, і по ньому рухався крихітний, наче іграшковий, пароплавчик з чотирма трубами — океанський гігант тоннажністю п'ятдесят тисяч тонн.

— Яка краса! — раз у раз вигукувала Етель.

— Хіба ви ніколи не бачили Нью-Йорка згори?

Етель кивнула головою.

— Чому ж,— сказала вона.— Я іноді літаю над містом із Вандерштіфтом. Але в тій машині так дме, що мусиш весь час притримувати вуаль і нічого не бачиш.

Етель говорила природно, скромно, і вся її істота випромінювала простоту й щирість. І Аллан питав себе, чому він при ній завжди почуває себе якось не зовсім спокійно. Він не міг розмовляти з нею відверто. Може, його збивав з пантелику її голос? Узагалі в Америці два типи жіночих голосів: м'який, що йде аж із грудей (такий голос був у Мод), і різкий, трохи носовий — цей здається зухвалим і настирливим. Саме такий голос мала Етель.

Потім Етель зібралася йти. Біля дверей вона обернулась і спитала Аллана, чи не хоче він приєднатися до невеличкої прогулянки на її яхті.

— У мене тепер багато переговорів, жодної вільної хвилини,— відповів Аллан, розпечатуючи листа від Ллойда.

— Ну, тоді іншим разом!! Good bye! — весело кинула Етель і пішла.

У Ллойдовому листі стояло всього кілька слів: «Не спускайте з очей С. В.» Підпису не було.

С. В. означало С. Вулф. В Аллана раптом зашуміло У вухах.

Коли вже Ллойд його попереджує, виходить, він має на це підстави! А може, то інстинкт підказав Ллойдові підозру? Чи його шпигуни?

Недобрі передчуття закрадалися Алланові в душу. Фінанси були не його справою, і він ніколи не цікавився відділом С. Вулфа. То був клопіт адміністративної ради, і шість років все йшло чудесно.

Аллан негайно покликав до себе Расмуссена, заступника С. Вулфа, й, ніби йшлося про звичайну річ, попросив скласти список комісії, яка разом з ним, Расмуссеном, визначила б теперішній фінансовий стан синдикату. Аллан додав, що має намір скоро відновити роботу і хотів би знати, на які суми можна розраховувати найближчим часом.

Швед Расмуссен був чоловік вихований і за двадцять років перебування в Америці європейської ввічливості не забув. Він уклонився й запитав:

— Містере Аллан, ви хотіли б мати список комісії ще сьогодні?

Аллан похитав головою.

— Це справа не дуже спішна, Расмуссен. Можна завтра вранці. Ви встигнете дібрати кандидатури до завтра?

— Звичайно! — всміхнувся Расмуссен.

Того вечора Аллан з успіхом виступив на зборах представників профспілок.

Того вечора Расмуссен застрелився.

Аллан, почувши про це, пополотнів. Він одразу ж відкликав С. Вулфа й призначив таємну ревізію. Телеграф працював день і ніч. Ревізія наштовхнулася на безпросвітній хаос. Виявилося, що розтрати — їхні розміри відразу не вдавалося встановити — приховувалися неправильними записами та вишуканими комбінаціями. Хто ніс за це відповідальність — Расмуссен, С. Вулф чи інші — поки що важко було з'ясувати. Потім стало очевидно, що поданий С. Вулфом баланс за останні роки був прикрашений, і в резервному фонді знайшли нестачу в розмірі шість-сім мільйонів доларів.