Автор.

ДIЙОВI ОСОБИ:

Ярослав, великий князь Київський.

Iнгiгерда, його дружина.

Єлизавета \

Анна - їх дiти.

Володимир /

Гаральд, витязь норвезький.

Микита, монах-художник.

Сильвестр, учений монах.

Людомир, старий селянин.

Милуша, його дочка.

Журейко, каменщик київський.

Давид \ нарочитi

Ратибор / мужi новгородськi.

Ульф, син Рангвальда, варяг.

Мирослав \ бояри

Слав'ята / київськi.

Ярун, тiун* (* Тiун- урядовець.) княжий.

Фока Свiчкогас, монах-переписувач.

Джема, дiвчина з Сiцiлiї, рабиня.

Роальд, начальник варязької дружини.

Парфенiй, грецький купець.

Турвальд, варяг.

Бояри, варяги, робiтники-будiвники, народ, челядь княжа. Дiється в Києвi в тридцятих роках XI столiття.

ДIЯ ПЕРША

"СОКIЛ"

1030

Галерея в княжому теремi в Києвi, яка веде iз внутрiшнiх покоїв до хатньої церкви. Крiзь легкi романськi арки галереї, що спираються на подвiйнi мармуровi колонки, видно далекi простори зелених лугiв i синього Днiпра. Тихий дзвiн лунає в ласкавiй тишi лiтнього ранку.

І

За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кiлька ченцiв-переписувачiв. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один молодий, вродливий монах Микита з чорною борiдкою на блiдiм обличчi; вiн малює заставки й мiнiатюри на книзi. Далi теж молодий, але гладкий i рум'яний монах Фока Свiчкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибивається з-пiд чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срiбно-кучерявий iєромонах Сильвестр з посохом i золотим хрестом на грудях.

С и л ь в е с т р

Благослови, господь, державний Київ,

Що на горi над голубим Днiпром

Пильнує мир i всi труди людськiї,

Що їх живить земля своїм добром.

Благослови, господь, твоїх людей,

Не забувай їх в радостi i в горi,

Оратая, що в полi ниву оре,

Строїтеля, що каменi кладе

I розчином скрiпляє наймiцнiшим,

Списателя, що праведним пером

Скарби словеснi в книгу перепише.

Який простiр, привiлля, тишина,

Як там гаї в далечинi синiють,

Лиш тихий дзвiн пiд ясним небом мрiє,

I спить пастушка бiля казана.

Бо крепок князь i власть його мiцна,

Бо Ярослав залiзними полками

Всiм ворогам дороги заградив,

I божий мир, як сонце над полями,

Над Києвом i Руссю заяснiв.

Отак-то всi повиннi шанувати,

Що на землi i мир, i тишина.

Потщитесь, браття, треба поспiшати,

Щоб книги всi переписати нам.

Бо скоро князь повернеться iз Чюдi,

Де воював i города воздвиг,

А повернувшись, зараз же розсудить,

Чи много ми переписали книг.

Прилежен-бо i часто книги чтяше.

Мов виноград у золотую чашу,

Вино словес вiн проливає в свiт.

М и к и т а

Благослови, премудрий отче, слово,-

Не те чеснота, лиш би книги чтить,

А щоб од книг зерно добра й любовi

В своїй душi посiяти й зростить.

С и л ь в е с т р

I просвiтить добром серця людськiї.

Такий i князь наш мудрий Ярослав.

Не тiльки сам жадає вiн Софiї,

Немов олень iсточника води,

Но нас усiх тим медом напував,

Що назбирав ще в роки молодi

Вiд мудрих книг, благословенних слiв.

Не вдав би тiлу своєму покою,

Доколi правди дверi не вiдкрив...

А скiльки вiн зазнав тяжких трудiв,

В яких боях кривавих iсполчався,

Якi поправ крамоли i лукавства,

Аж поки прах їх не розвiяв вiтер,

На отнiй стол не сiв i пота витер,

I цiлу Русь як древле об'єднав.

М и к и т а

Святi слова. Але на тих дорогах

Не легко б князь добувся перемоги,

Коли б господь йому не допомiг

I Новгорода в помiч не воздвиг.

I скiльки раз, забувши кривди давнi,

Полчився знову Новгород державний,

Своїх мужiв i золото збирав

I Ярославу в помiч поспiшав.

Пiд Любечем, на Альти берегах,

Пiд Лиственом - на багатьох полях

Лилася кров братiв-новогородцiв,

Яку забув так скоро Ярослав...

С и л ь в е с т р

(хитаючи головою).

О брате мiй, ти сам забув, мабуть,

Що тiльки бог царiв i царства судить.

Лиш вiн один далеку бачить путь,

Якою йдуть царi i простi люди.

А нам, смиренним iнокам, годиться

Не помнить зла i за князiв молиться.

Ну, братiє, пильнуйте, в добрий час,

Аби перо не схибило у вас.

З молитвою пергаменту торкайтесь,

Щоби не влiз лукавий, яко тать 1,

Не довелось похибки пiдчищать.

1 Тать - злодiй.

М и к и т а

З пергаменту недовго зчистить ваду,

Лиш з совiстi не зчистити її.

С и л ь в е с т р

Дивись, Микито, знов мою пораду

Ти позабув i судиш про князiв!

М и к и т а

Прости, мiй отче. Зараз я згадав

Великий грiх, яким пергамент чистий

Свого життя заплямив Ярослав,

Коли схопив i ув'язнив безвинно

Посадника чесного Коснятина...

С и л ь в е с т р

Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин

Повстав на князя.

М ик й т а

(гнiвно).

Господи святий!

Цей Коснятин, посадник Новгородський,

В годину чорну князя врятував,

Коли вiд орд нiмецьких i угорських

Без вiйська втiк розбитий Ярослав

I вже човни наладив геть за море;

Цей Коснятин човни тi порубав,

I Новгорода воїни суворi

Мечi i злато князю принесли -

Веди нас, княже, битись до загину

За честь i єднiсть руської землi!

I так пiшли i ворогiв розбили,

I князю стол дiстали золотий.

I за таку ось вiрнiсть Коснятину

Вiн кривдою лихою вiдплатив!

С и л ь в е с т р

Смирись, Микито! Скрiзь ти кривди бачиш,

Якi судити ти ще молодий.

За це тобi епiтим'ю 1 призначу -

Вночi поклонiв сорок поклади.

1 Епiтимiя - церковна кара.

Чути кроки i срiбний дзвiн ручного дзвоника, i в галерею входить з правого її боку процесiя: попереду хлопчик у стихарi з дзвоником i запаленою свiчкою. За ним Iнгiгерда, в княжому уборi i золотiй дiадемi з важкими пiдвiсками-колтами поверх щiльно обiп'ятого бiлим шовком волосся, за нею придворнi дами, всi з молитовниками в руках. Ченцi пiдводяться й поштиво уклоняються. Процесiя зникає лiворуч.

С и л ь в е с т р

Спаси, господь, княгиню милосерду,

К її молитвам ухо преклони.

Завжди прилежна церквi Iнгiгерда

I молиться за тих, хто на вiйнi.

М и к и т а

Не вадило б їй також помолитись

За тисячу мужiв тих iменитих,

Що за її намовою убито

В той рiк, коли помер Владимир князь,

А Ярослав...

С и л ь в е с т р

(здiймаючи руки вгору).

Опам'ятайся, брате.

Смири свiй дух. Навiщо раз у раз

В пожежу злу огонь той роздувати,

Що мiг би душу зогрiвать твою?

Тебе ж господь сподобив дивних знанiй

I чудному мистецтву научив.

Способен ти умiлим малюванням

Iзобразити все яснiше слiв:

Поля зеленi, бiрюзовi води,

Червленi корзна, зорi золотi

I лепоту жiночої уроди.

Чого ж бо ти мирською злiстю дишеш,

Для чого змiй неситих ворушить,

Як можеш тут в благословеннiй тишi

Мистецтвом дивним господа хвалить?

М и к и т а

О, якби мiг обрати кожен вiльно

Нехибний шлях майбутнього життя!

Але нема з дороги вороття,

I не дає людинi бог всесильний

Нi тишини... нi забуття...

I де б я мiг зiрвати грона спiлi,

Як юнаком покинув отчiй дом,

I давнiй сум за мною йшов слiдом...

I як зрощу в душi голубок бiлих,