ДIЯ ДРУГА
Корчма недалеко вiд руського кордону. Просто посерединi вхiднi дверi. Єврей-шинкар порається праворуч за своїм шинквасом* (* Шинквас - прилавок.), охкаючи та зiтхаючи. Лiворуч - два невеликих столи; за одним, що ближче до рампи, - немає нiкого, а за другим, що на задньому планi, - два непевного вигляду шляхтичi - пан Лозка i пан Прозка - п'ють і грають у карти i щохвилини сваряться. Крiм тих столiв, є ще два - теж немає коло них нiкого; один праворуч бiля самої рампи i другий - посерединi.
П а н Л о з к а (товстий, червонолиций, з величезними вусами). Ага! А цього не хочеш! А цього... (В азартi ляскає картами по столу). А нех пан покаже свою кралю - здось вона в пана дуже соромлива, неначе попiвна. А маеш. (Регоче задоволений). Я тебе зажену на слизьке!
П а н П р о з к а (худий, жовтий, зi злобним, єхидним лицем та довгим носом). А до ста дяблiв! Пшеклента недоля! Хоч би єдину карту! Гей, шинкарю! Ще кварту меду, щоб тебе Швачка* (* Швачка Максим - один з керiвникiв Колiївщини, запорозький козак.) списом прошив.
К о р ч м а р (подає мед). Ну, що таке! Чого пан лається? Хвалити - бога, Швачки вже немає. Нащо пану той Швачка - тьфу!
П р о з к а. Добре, добре! Iди. Мало вiн вас рiзав, до ста дяблiв. Але щось пан дуже щасно грає... Гм... Чи не допомагає пан своїй фортунi?
Л о з к а (розлютований). Пане Прозка! (Хапається за шаблю).
П р о з к а (теж). Пане Лозка!
Л о з к а. Коли пановi шкода грошей, то треба було грати в носа - гаразд, що вiн у пана такий довгий.
П р о з к а. Пане Лозка!
Л о з к а. Пане ГIрозка!
П р о з к а. Ще раз, до ста дяблiв! (Здає карти). Знов цi пшеклентi вини. (Ляскае злiсно картами по столу).
Л о з к а (задоволений, регоче). А маєш! А не ходи, пане Прозка, з вин. Як казала срока вронi-не ходь по пшеницi, бо вискочить хлоп з камiнням - тебе покалiчить. (Регоче).
П р о з к а (злiсно). Щось-то пан Лозка все пригадує хлопiв. Мабуть, вони йому дуже до вподоби. А скажiть, будь ласка, пане Лозка, чого це пан був того мiсяця на ярмарку в Iгнатiвцi, коли там гайдамаки бешкетувалй?
Л о з к а (збентежений). Як то в Iгнатiвцi?
П р о з к а. Так, пане, в Iгнатiвцi?
Л о з к а. Я... я був там у свого швагра.
П р о з к а (єхидно). А чого ж то пан потрапив за московский кордон та пиячив там у борщагiвських ченцiв?
Л о з к а (остаточно збентежений). Я... яких ченцiв? Що то пан вигадуiє?
П р о з к а. Так, пане, у тих ченцiв, де гайдамаки ховались. А чи не хоче пан побувати у регiментаря Стемпковського в Коднi?
Л о з к а (розлютований, схоплюється i виймає шаблю). Ах ти, собако, пся вiро, котолупе поганий! Я тобi покажу, як калюмнiю* (* Калюмнiя - наклеп.) чинити! (Нападає на Прозку).
П р о з к а (теж вихоплює шаблю i обороняється). Хто, я котолуп! А, до ста дяблiв, я тобi покажу, як фортельнi ексцеси чинити, кабан пузатий!
Б'ються.
К о р ч м а р (переляканий). Гвалт! Калавур! Панове! Панове! Перестаньте. Патруль iде. Жовнiри! Скрiзь по хуторах жовнiри! Арештують, роблять труси.
II
Стукiт у дверi.
Корчмар iз жахом ховається за шинквас. Пани опускають шаблi i сiдають, теж зляканi. Увiходить Лiя, слiпа дiвчина, єврейка, молода, гарна, з журливим блiдим лицем, у темнiй, подiбнiй до сорочки сукнi, боса, простоволоса. В руках у неї цитра.
Л i я (обережно йде в хату, намацуючи рукою дорогу, i говорить iз мрiйною журбою, нi до кого зокрема не звертаючись). Як зимно стало надворi... Як замерзли мої бiднi босi нiжки... Я шукала в полi квiток, але пов'яли всi мої квiтки... (Сiдає праворуч i перебирає струни, дивлячись перед собою).
Л о з к а. Гей, Янкелю, хто це така, божевiльна, чи що?
К о р ч м а р (нерiшуче наближається до панiв). Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка... гарна, тиха дiвчина... але ж конфедерати забили в неї всю родину в Кам'яному Бродi... Немає в неї нi хати, нi мами, нiчого... З того часу й ослiпла... Так ось i ходить по чужих хатах... спiває, ворожить... все просить, щоб подарували їй черевички... (Зiтхає), 0-ой-ой... Якi тепер часи настали...
Л i я. Так, так... купiть менi черевики, добрi люди... Як замерзли, як поколотi мої бiднi нiжки!.. Я ходила по нивах i шукала квiток... Але позжинали геть усi ниви, i тiльки поколола я на стернi свої босi нiжки... Хiба ж можна ходити по стернi без черевикiв?... Як зимно i боляче на цiм свiтi... Я хотiла спитати, де живуть люди взимку... Адже ж не у всiх єсть хати. Де живуть перепiлочки, коли позжинають ниви... Може, i я перепiлочка? Так, так... Хтось назбирає i пов'яже золотi снопи... а бiдна перепiлочка не матиме де притулити голову. (Тихо спiває пiд цитру).
Як iз-за гори та з-за байраку
Виходили вчора гайдамаки.
Як прийшли, байраки порубили,
Порубавши, жарко запалили,
Соловйових дiтей посмалили,
Як пожали женцi спiле жито,
Вже нема де перепiлцi жити.
Полетiла бiдна сиротинка,
Пострiчав її маленький соловейко.
"Ой, куди летиш, маленька перепiлко,
Не лiтай темненької ти ночi,
Бо поколеш на стерниночку ти очi".
"Ой, на що менi тепер глядiти,
Як померли мої малi дiти".
III
Знов вiдчиняються вхiднi дверi i увiходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях i неначе на когось чекає, дивлячись надвiр. Потiм зачиняє, зiтхнувши, дверi i йде в хату.
С т е с я (знов вертається до дверей i дивиться, схвильована, надвiр). Боже мiй, чого це вiн так забарив... Ах, нарештi-таки.
Макосiй увiходить. Стеся бере його за руку i веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
С т е с я. Нарештi-таки. Ну, ходiмо-бо, сiдайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину... Ну, що, як... що ви дiзналися?
Корчмар подає пiвмиски i жбан iз медом.
С т е с я. Ось, прошу, будь ласка.
Сiдають за стiл праворуч.
М а к о с i й. Погане дiло, Стесю, бачу я, що не доведеться менi їхати з вами далi. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших - проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрiзь по хуторах патрулi, пiд'яздовi команди, шукають гайдамакiв, хапають геть усiх, хто попадеться.
С т е с я (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день... дванадцять день з того строку, що дав менi суддя... i нiчого... нiчого. Що ж робити?.. Як набiгти цiєї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до нiг Дубровського, благати, плакати... Боже великий...
Пан Лозка i пан Прозка, як i перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосiя, часто повертаючи в їхнiй бiк свого довгого носа.
М а к о с i й. Не знаю вже, що й порадити тобi, Стесю... коли ж нiхто з товаришiв Василевих i не чув про цей гемонський камiнь, ти ж бачиш сама - були ми i в Борисполi, i в Воронковi, i в Сулимiвцi... були аж у двох монастирях, - i все даремно... Нiхто й не чув про цей алмаз... Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковшi золотi - багато дiсталося здобичi євреям i на нашому, i на цьому боцi. Але алмаза нiхто не бачив. Та й не вiрю я цiй княгинi, Стесю.
С т е с я. Нi, нi, цього не може бути... Я знайду цей алмаз, хоча б довелося вiддати життя за нього.
М а к о с i й (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далi - на вашу сторону. Ось що я тобi пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловiки наших на цiй, на лядськiй сторонi. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вiльшанцi, єсть i в Богуславi: Мусiй Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собi на папiрець. Та ще був iз нами один музика з Таращi - звали його Шенчик - теж Мусiй - запиши i його, Стесю, грав на цимбалах.
