Та чи чуємо ми заклик Божий? Чи поспішаємо на цю “агапу” (грецькою – вечерю любові), як поспішали на неї вірні в апостольські часи: “І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба (в дослідженні Писання, у висвітленні й виконанні волі Божої. – Авт.), та в молитвах. І був острах у кожній душі... А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним... І кожного дня перебували вони однодушно у храмі (перетворивши серця свої на храмину Господню; і церква була тоді воістину нерукотворним храмом, де царював Святий Дух любові, Дух милосердя й богопізнання. – Авт.), і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали (духовну поживу Слова – віри – благодаті. – Авт.) із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу...” (Дії, 2.42–47).
А може, одні купили “поле” (паству, поле діяльності), і за требами не мають часу відкрити недільну школу для дітей чи біблійні курси для дорослих? А інші, вищого рангу, купили собі “волів” – стоять над священиками, наглядають за пресвітерами (“єпископ” грецькою – наглядач, той, хто назирає), і за адміністративними клопотами не мають часу звернути увагу на місійно-просвітницьку діяльність церкви? А може, всі ми одружились кожен зі своєю конфесією, занурились у зовнішньо-обрядове життя власних громад, і, як та Марфа, “турбуємося і журимося про багато чого, хоча потрібно лише одне” – сісти (ствердитися) біля ніг (бажань, ходи) Ісусових, “та й слухати слова Його” (див. Від Луки, 10.38–42)?
Вважаймо, браття, бо прийдуть до тієї вечері “вбогі, каліки, сліпі і криві”, усі змучені й обпалені пекельним вогнем світу, – ті вбогі “Лазарі”, що харчуються кришками зі столів “багатих” на віру, знання, розуміння істини. І станеться, що перші стануть останніми, а останні – першими. Вважаймо, і як той старший синагоги Яір (“Яір” означає – Бог просвітлює), поспішімо до Христа, бо “не вмерло дівча (церковне життя), але спить” (див. Від Луки, 8.40–56). Вважаймо, щоб не почути нам оце гірке: “Багато кликаних, але вибраних – мало!..”
БЛАГОСЛОВИ, ДУШЕ МОЯ, ГОСПОДА!
В неділю двадцять дев'яту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Луки:
“І коли входив [Христос] до одного села, перестріли Його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека. І голос піднесли вони та й казали: «Ісусе, Наставнику, – змилуйсь над нами!» І, побачивши їх, Він промовив до них: «Підіть і покажіться священикам !» І сталось, коли вони йшли, то очистились... Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був... Ісус же промовив у відповідь: «Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?» І сказав Він йому: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!” (Лк. 17.12-19).
Цей уривок з Євангелія читається в храмах під час подячних молебнів. Сказав Господь устами апостола Павла: “Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі. Духа не вгашайте!” (1Сол. 5.16-19). І коли нам буває тяжко, коли ми у випробовуваннях, коли ми в проказі гріха й страждаємо від прокляття за гріх: терпимо страх, сором, хвороби, злидні, загрозу життю, – ми молимось. Кожен молиться в міру своєї віри. Людина невіруюча, вичерпавши усі людські засоби до порятунку, волає: Господи, якщо Ти є! Людина віруюча, але недосконала, коли досягла її “спроба не інша, тільки людська” (1Кор. 10.13), бо думала що стоїть, і не стереглася аби не впасти (див. 1Кор. 10.12), забувши, що хоч бадьорий дух, “але немічне тіло” (див. Мф. 26.41), молиться: Господи, прости! Боже, будь милостивий до мене, грішного! Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Людина ж віруюча і вірна, коли перебуває у випробуваннях, коли бере участь у Христових стражданнях, коли переплавляється віра її, очищуючись, як золото в тиглі, – “не дивується огневі, що їй посилається на випробування, немов би чужому випадку для неї, але тішиться, щоб і в з’явленні слави Господньої радіти й звеселятись” (див. 1Петра 4.12-13), і молиться, як молився й апостол Павло: “І сказав Він [Господь] мені: «Досить (цілком достатньо для спасіння від усіх бід і проблем світу цього. – Авт.) тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі»... Тому любо мені в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний (сильний спасаючою вірою, молитвою віри, Божественною силою Всесвятого Духа! – О.В.)” (2Кор. 12.7-10). І коли ми молимось від щирого серця, то Господь чує наші молитви, як написано: “Шукав я був Господа, – і Він озвався до мене, і від усіх небезпек мене визволив” (Пс. 33.5).
Але чи завжди дякуємо ми за визволення своє? Чи не буває так, що “Як тривога – то до Бога, а по тривозі – то й по Бозі”? Чи не так, як у сьогоднішньому Євангелії: “Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати?..” Бо вірні не забувають про вдячність, і зростають в праведності. А невірні? По тривозі – то й по Бозі... І знову в гріх. І знову до князя світу цього. І знову в темряву зовнішню, забуваючи про милість, що створив її Господь. А що ж далі? А далі за Словом: “Бо гнів Божий з’являється з Неба на всяку безбожність і неправду людей... Його вічна сила й Божество, думанням про твори (про створене Ним. – Авт.) стає видиме. Так що нема їм виправдання, бо пізнавши Бога, не прославляли Його як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце... А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, – щоб чинили непристойне. Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливості, злоби, повні заздрості, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв; обмовники, наклепники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, нелюбовні, немилостиві. Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке...” (Рим. 1.18-32).
Невдячність веде до загибелі. Коли ж ми пам’ятаємо ту милість Господню, що вчинив Він її щодо нас, недостойних, – то мусимо докласти і певних духовних зусиль, принести Богові жертву подячну. Жертва ж Богові – “дух упокорений”, наше смирення, живоносні плоди милосердя та богопізнання, життя наше, покладене на вівтар Любові Господньої: солодка жертва всепалення, яка повертається нам же сторицею через Божественну благодать миру і радості в Дусі Святім, благодать Спасіння, благодать Царства Небесного, благодать ЩАСТЯ. “Отож, відкладіть усяку злобу, і всякий підступ, і лицемірство, і заздрість, і всякі обмови, і, немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння, якщо ви спробували, що добрий Господь. Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний, “на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа” (1Петра 2.1-5).
Не забуваймо премудрість Господню: Подяку складайте за все! І нехай не відходять від наших уст ці благословенні і Богом натхненні слова: “Благослови, душе моя, Господа, і вся істота моя, Ім’я святеє Його. Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усі добродійства Його. Він прощає усі беззаконня твої, зціляє всі недуги твої. Він визволяє від загибелі життя твоє, вінчає тебе милістю і щедротами. Щедрий і Милостивий Господь, Довготерпеливий і Многомилостивий. Благослови, душе моя, Господа, і вся істота моя, Ім’я святеє Його...
Благословен єси, Господи!” (Пс. 102)
ХТО Ж МОЖЕ СПАСТИСЯ?
У тридцяту неділю по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:
“І запитався Його один із начальників, говорячи: «Учителю Добрий, що робити мені, щоб успадкувати вічне життя?» Ісус же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог! Знаєш заповіді: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір». А він відказав: «Усе це я виконав від юнацтва свого!» Як почув це Ісус, то промовив до нього: «Одного тобі ще бракує: Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, – і матимеш скарб на Небі. Вертайся тоді та й іди вслід за Мною!». А він, коли почув це, то засумував, бо був вельми багатий.
