Коли я кажу своєму маленькому синові: Не торкайся гарячої праски – упечеш пальчика! – то у нього так само є право вибору. Він може ужити плід з дерева життя – послухавшись батька повіривши, довірившись йому. А може покуштувати й іншого “плоду” – ослухатися мене і, упікши пальця, через біль уже звідати добро: пізнати, що доброму навчав його батько. Але тут уже пізнати добро через зло…

Творець не створював нас людьми-роботами. Він дав нам свобідну волю. І нам обирати: плоди з якого “дерева” їсти. Нажаль, людина пішла іншою дорогою – не Божим шляхом благодатей, але пекельним шляхом негод: “А в кого діло згорить, той матиме шкоду; та сам він спасеться, але так, як через огонь” (див. 1 Коринфянам, 3 розділ. 15 вірш).

Сатана насправді не такий простий, як нам іноді здається. Як правило, він діє не як “левіафан, змій що біжить прямо”, але як “левіафан, змій що вигинається” (звивається, вивертається – див. Ісаї, 27 розділ, 1 вірш). Тому він, власне, і “лукавий” (“лукавий” – від “лук”: викривлений, як лук). Та й не рептилія він насправді, але змій духовний – у першу чергу плотський наш розум: гордість, гординя самозвеличення нашого, що “хитріший за всю звірину польову” пристрастей та пожадань, звірячих інстинктів наших. І мешкає він не на колгоспному полі, а у полі сердець людських.

Цей “змій стародавній” не йде шляхом прямого обману, але, знаючи мету творення (обоження тварі), лише вказує хибний (кривий, лукавий) шлях досягнення її – шлях страждань, шлях пізнання добра через зло. Але й це передбачив Творець, і цей шлях закладено у Божу Програму розвитку творива. І в результаті:

“...Чекання створіння очікує з’явлення синів Божих,

бо створіння покорилось марноті не добровільно (тут – не випадково, не непередбачено), але через Того, Хто скорив його (через Того, Хто передбачив такий шлях розвитку подій), в надії,

що й саме створіння визволиться від неволі тління на волю слави синів Божих (прагнутиме спасіння, і таки дозволить Господові спасти його)…” (див. Римлянам, 8 розділ, 19–22 вірші).

Коли ми говоримо про “смертну природу”, то не про смерть біологічного тіла тут іде мова, але про смерть духовну. Як вчить святий Макарій Великий:

“Не кажімо, що людина цілковито втратилася, знищилася, вмерла: вона вмерла для Бога, але живе власним своїм єством (смертною від сотворіння природою)”.

Як сказав з цього приводу і святий старець, преподобний Серафим Саровський:

“Ми в теперішній час, – так відповідав старець, – через нашу майже всезагальну холодність до святої віри в Господа нашого Ісуса Христа, та через неуважність нашу до дій Його Божественного щодо нас Промислу і спілкування людини з Богом, до того дійшли, що, можна сказати, майже зовсім відійшли від істинно християнського життя…

Дуже вже ми зробилися неуважними до справи нашого спасіння, з чого і виходить, що ми й багато слів Священного Писання приймаємо не в тому розумінні, як належало б… Ось, наприклад: багато людей тлумачать, що коли в Біблії говориться – вдихнув Бог дихання життя в ніздрі Адама первозданного, створеного Ним із пороху земного , що нібито це означало, що в Адамі до цього не було душі ні духу людського, а була ніби лише плоть одна, створена із пороху земного.

Невірне це тлумачення, бо Господь Бог створив Адама з пороху земного у тому складі, як апостол Павло стверджує: «...А непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» І всі три ці частини нашого єства створені були з пороху земного (згідно з законом еволюції – приватним випадком Закону Божого), і Адам не мертвим був сотворений, але діючою тваринною істотою, подібно до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь (Не про смерть біологічного тіла говорить нам Святе Письмо. Не “кощієм безсмертним” створив людину Господь). Але ось в чому сила, що коли б Господь Бог не вдихнув у ніздрі його цього «духу життя», тобто благодаті Господа Бога Духа Святого що від Отця походить, і в Сині спочиває, і заради Сина в світ посилається, то Адам, як би не був він пречудово створений порівняно з іншими Божими створіннями як вінець творіння на землі, – все-таки перебував би немаючим у собі Духа Святого, який підносить його до богоподібного стану, і був би подібний усім іншим створінням, які хоча й мають плоть, і душу, і дух, що належать їм по роду їх, але Духа Святого всередині себе не маючим…”

Праведність закладена в людині від створення її. Як сказав свого часу Еммануїл Кант:

“Дві речі в цьому світі вражають мене. Це зоряне небо над головою, і моральний закон всередині мене”.

Совість – ось “посольство Боже” в людині, Закон, писаний на скрижалях серця людського. Господь з самого початку вклав в чоловіка цей Закон. А “Господь і тоді, і сьогодні, і завтра – Той Самий”. Він і є та Благодать, що діє в нас із часів Адама: “Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим… а вона – Христос у вас, надія слави!” (Колосянам, 1 розділ, 26 вірш). Втім, діє Він не тільки зсередини, але і ззовні, бо Він “Всюди є, і все наповняє”. І, таким чином, потенції Його як усередині, так і ззовні нас:

“Один Господь, одна віра, одне хрещення,

один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх” (Ефесянам, 4 розділ, 5–6 вірші).

ЩО Є СЛАВА БОЖА?

З листа читача: Якщо ми хочемо ствердитися в істині, наша розмова повинна розпочатися з пізнання про славу Божу, і лише після цього ми можемо почати роздуми про втрату її ...

Відповідь: Слава Божа і присутність Божества – суть слова-синоніми. Бо як славитиму Того, присутність Кого в собі не відчуваю? І проявляється ця присутність на трьох рівнях: по-перше, як духовне відчуття (коли серце зігрілось, і тепло до Бога взиває. Власне, мова тут іде про молитву серця, початком якої є короткі духовні осяяння під час молитовних чувань, порухів жалю, ніжності, скорботи, покаяння, інших Божих завітань). По-друге, як духовне чуття (люди світські, маючи далеко не повне уявлення про нього, називають його “шостим чуттям”, або інтуїцією). І, нарешті, як духовне бачення (власне богоспоглядання).

Бачення Слави – явище містичне (грецькою – “таємне”). І містичне воно не тому, що Бог бажає закрити славу Свою від нас. Але лише тому, що ми, у більшості своїй, втратили здатність до цього бачення.

Перші люди віри – Адам і Єва – мали таке сприймання. Вони бачили Бога духовними очима, і спілкувались з Ним безпосередньо. Після гріхопадіння це безпосереднє бачення було втрачено, і виникло поняття релігії (“релігія” – від латинського “ре” – “відновлюю”, і “ліга” – “зв’язок”: “відновлюю зв’язок з Богом”).

Слово – Віра – Благодать: ось щаблі здобуття предвічної слави Божої. Бачення ж цієї Слави (в точному розумінні цього слова) починається з моменту духовних осяянь, а найбільш яскраво проявляється у хвилини народження згори, та хрещення Духом Святим. Апогеєм же її – є повне занурення у Божество – занурення в Благодать Досконалої Любові у Царстві Небесному, Царстві Божому, у Царстві Всесвятого Його Духа…

“НЕ ДАВАЙТЕ СВЯТОГО ПСАМ…”

Запитання читача: Роз’ясніть мені, будь ласка, що означає такий вислів: «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас…» (Мф. 7.6)

Відповідь: Біблія – книга духовна, і за кожним словом Писання завжди лежить певний духовний зміст. Безумовно, кому спаде на думку зайшовши у хлів, розірвати та висипати в корито коштовне намисто? “Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав” (Матвія, 13 розділ, 34 вірш).