Я завжди наводжу такий приклад: моя мама покинула цей марнотний світ багато років тому. Для мене вона була самою дорогою людиною на землі, і я часто згадую її. Але пам’ять людська недосконала, і образ її з часом втратив у моїй пам’яті ту яскравість, яку мав раніше. Та у мене є її світлина. І коли я дивлюсь на неї – мама ніби оживає в пам’яті, і ніжність спогаду зігріває моє серце, і сльози гарячої молитви за спокій її душі наповняють очі. Я повністю усвідомлюю, що перед моїми очима не мама моя, а всього лише шматок картону, покритий світлочутливою плівкою, на якій фотони світла зоставили її зображення. Але хто може дорікнути мені за те, що я зі сльозами цілую цей шматочок картону?!
Це стосується й поклонінню іконам та хресту. Хрест – це символ смирення! Ми поклоняємося не самому дереву, але Розіп’ятому на ньому; не предметові, але хресним стражданням Господа нашого Ісуса Христа! Хоча зовнішньо це виглядає так, ніби поклоняємося самому хресту: “Хресту Твоєму (стражданням Твоїм на хресті, смиренню Твоєму) поклоняємось, Владико…”
Православний догмат про хрест звучить так:
Хрест – то є шлях християнина і Церкви, шлях смирення. Ми повинні щодень розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодень помирати для гріха (разом з Ісусом), і щодень же й воскресати у життя вічне разом із Ним.
Хрест то є сила Церкви. Духовними очима дивлячись на “начальника віри і виконавця Ісуса”, християнин черпає духовні сили в усвідомленні того, що після хресної смерті Господа прийшло воскресіння, що хрестом “переможений світ”, що якщо з Господом вмираємо, то з Ним і царювати будемо, і в явленні слави Його радітимемо й звеселимося (див. 1 Петра 4 розділ, 13 вірш).
Нарешті, хрест є і прапором (знаменом) Церкви. З того самого дня, як Спаситель ніс на Своїх плечах хрест на Голгофу і був дійсно розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, – хрест став видимим знаком і знаменом (от воно звідки воно походить, “хресне знамено”!) християнина й Церкви.
Усе тут мною викладене є сіллю, тобто суттю обряду поклоніння хресту. Але, нажаль, у нинішньому православ’ї, – православ’ї зневаженому, спаплюженому фарисейством, – за словом Божим значною мірою уже “сіль ізвітріла”, втратила свою силу. І часто-густо навіть і самі пастирі не розуміють духовного змісту церковних таїнств та обрядів.
“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком”, – мовить Господь (див. Осії, 4 розділ, 6 вірш). Обряди – це “милиці” для немічних. І добре, коли вони зручно носяться, та служать за призначенням. Але якщо вони перетворюються на свинцеві тягарі, – то горе тим, хто носить їх. Втім, це уже тема окремої розмови…
НАЗОРЕЙСТВО ІСУСА ХРИСТА
Запитання читача: Прошу вашої допомоги у вирішенні такого питання: Чи був Спаситель назореєм? В деяких книгах я зустрічала інформацію про це. Але цього виявилось недостатньо, як і того, що в Євангелії Христа в деяких місцях називають назореєм /можливо, огріх перекладу?/ Будь ласка, поясніть, де таку інформацію можна прочитати. І ваша думка з цього питання...
Відповідь: В Євангелії від Матвія Ісус називається як Назореєм (Тим, Хто пройшов шлях назорейства, єврейською – “назіру”: шлях посвячення Богові, шлях суворого посту й молитви, подвигу аскези), так і Назарянином (тобто, жителем Назарету, єврейською “Ноцерат”). Тут Матвій посилається на пророцтво Ісаї, який вживає слово “нецер”, що означає “відгалуження”, “пагін”, “відділений”, співзвучне як із словом “назір” (“відділений, посвячений”), так і з “Ноцерат” (“Пагін, відросток”). Таким чином, слова “Назорей” та “Назарет”, як гранично близькі за змістом, можна вважати словами-синонімами: “І вийде Пагінчик із пня Єссеєвого (“Нецер – Назір – Ноцерат”), і Галузка дасть плід із кореня його. І спочине на Ньому Дух Господній, – дух мудрості й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху Господнього…” (Ісаї, 11 розділ, 1 вірш).
Господь наш Ісус Христос пройшов шлях як буквального, так і духовного назорейства. Буквального – бо з народження був посвячений Отцю, бо будучи Богом во плоті, пройшов і буквальну пустелю випробувань, пустелю подвигу назорейського посту (до речі, пости в православ’ї – це ніщо інше, як новозавітне назорейство: період суворого, посиленого стримання й молитви). Духовного ж – бо вставши від кореня Церкви старозавітної (про що свідчить і родовід Ісуса), Він зробився “відростком”, відділився від оскверненого фарисейством стовбура, вийшов духовно із старозавітного “Вавилону”, хоча буквально й служив Словом і ділом саме у ньому.
Що є назорейство по духу? У книзі Чисел, в 6-му розділі, читаємо:
“І Господь промовляв до Мойсея, говорячи:
«Промовляй до Ізраїлевих синів (сини Ізраїлеві по духу – суть народ віри, народ Божий. І слова ці, як і все, що виписано у Священному Писанні, для нас з вами! Необхідно лише зняти покривало букви з написаного, стати “служителями Нового Заповіту, не букви, а духу”, тому що буква [Писання] вбиває, а дух животворить (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш)), і скажи їм: Чоловік або жінка (назорейство стосується обох статей) якщо вирішиться скласти обітницю назіра, щоб посвятити себе Господеві,
то він стримається від вина та п’янкого напою (“вино” у біблійній мові – це вчення, ідеологія: “Пийте з неї всі…” Тут – не прийматиме в себе ідеологію злоби та лукавства, духа насильства та користолюбства), не буде пити оцту винного та оцту з п’янкого напою (нічого, що “скиснуло”, зіпсувалось через фарисейську розчину лицемірства), і жодного виноградного соку не питиме (мова про плоди дикого, опоганеного фарисейством релігійного виноградника, що приносить Господу “дикі ягоди” гордості, нелюбовності та лукавства (див. Іс. 5)), і не їстиме ані свіжого, ані сухого винограду (ні нових, ні старих плодів здичавілих).
Усі дні посвячення свого не буде він їсти (“їсти” тут – практика: “Їжа ж Моя – виконувати волю Отця, що послав Мене…”; “пити” – теорія (див. вище)) нічого, що зроблене з винограду, від зернят аж до лушпиння (від початку аж до кінця; ні внутрішнього, ні зовнішнього).
Усі дні його посвячення на назіра бритва не торкнеться голови його; аж до виповнення днів, що посвятить Господеві (до виповнення днів посту), він буде святий, – мусить запустити волосся голови своєї (“волосся” – це думки, які виходять з голови: тут перебувайте в роздумуванні над словом Божим, зважуйте життя своє на вагах Його, відділяйте чисте від нечистого і святе від не святого – волосся чорне від білого, – покажіть “в добродійстві роздумування, а в роздумуванні – стриманість” (див. 2 Петра, 1 розд, 5–6 вірші)).
Усі дні посвячення його Господеві не підійде він до мертвого тіла (не доторкатиметься духовної мертвеччини – пам’ятаєте: “Ви гроби побілені…”),
навіть через батька свого (тут батько – мертва віра, віджиле розуміння), та через матір свою (мати – змертвіле гріховне життя, бездушні чуття наші: “Ось, в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя…” (Псалом 50(51), 7 вірш)), через брата свого та через сестру свою (не торкатимешся мертвечини духовної і братів своїх по вірі: уникатимеш спокус суєтності, пустомовства тощо), не занечиститься ними, коли б вони померли (не осквернятимешся гріхами їхніми), бо на голові його посвячення Богові його.
Усі дні посвячення його – святий (повністю присвячений) він для Господа…” (Числа 6.1–8).
ВОСКРЕСІННЯ – ЦЕ НЕ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ З ТІЛАМИ
Запитання читача: Прочитав у одній катехітичного змісту книжечці: «Саме тоді, коли душі всіх людей, що жили на землі, з’єднаються з тілами, і звершиться остаточне рішення про вічну участь кожного із нас...» Як я розумію – для всіх, хто жив, приготовані спеціальні тіла (тендітні, легкі). Де ці тіла знаходяться? Навіщо вони потрібні? Особливо незрозуміло навіщо вони потрібні тим, хто потрапить у пекло? І чому вони не даються іще до Божого суду?
