Литмир - Электронная Библиотека

- Чогось я за­не­ду­жа­ла, Дмит­ри­ку, - обізва­лась Яри­на, - си­ли не маю… Я тро­хи по­ле­жу, а ти побіжи на місто та ку­пи хліба… Ось тобі гроші… Та не ба­рись…

Сумно бу­ло Дмит­ри­кові, жал­ко не­ду­жої ма­ми, але тільки до сінешнього по­ро­га. За по­ро­гом він за­був і ма­му, і свої тур­бо­ти. Со­неч­ко гріло, як і вчо­ра, не­бо синіло в ви­со­кості чи­с­те, безх­мар­не; стру­моч­ки же­боніли щось ме­жи со­бою, по снігу пли­га­ли жов­тоб­рюш­ки та снігурі. Ве­се­ло! Дмит­рик з радісним сер­цем трю­хав по льоду, за­тис­ка­ючи в жме­ні гроші на хліб.

Коли це, са­ме під містом, з'явив­ся Гав­рил­ко з гринд­жо­ля­та­ми, а на їх сиділа Марійка.

- Сідай, підве­зу! - гук­нув він на Дмит­ри­ка.

Дмитрик з роз­го­ну нас­ко­чив на гринд­жо­ля­та, ма­ло не пе­ре­ки­нув Марійки, а Гав­рил­ко повіз їх, мо­та­ючи го­ло­вою та іржу­чи, мов кінь.

- Тпру! Дай, Гав­рил­ку, я по­ве­зу!

Дмитрик ско­чив з сан­чат і взяв­ся за мо­ту­зок.

- А що се у те­бе в жмені ? - лап­нув йо­го за ру­ку Гав­рил­ко.

- Гроші… мам­ка на хліб да­ли.

- Дай сю­ди!

- Еге, не мож­на - мам­ка би­ти­муть.

- Дурний! ска­жеш за­гу­бив, то й не би­ти­муть. Да­вай!

Дмитрик, ва­га­ючись тро­хи, віддав гроші.

- От що я вам ска­жу, - по­чав Гав­рил­ко. - Я то­му жид­кові, що нас раз у раз зачіпав, та­ки нам'яв учо­ра пей­си. Але жи­док нах­ва­ляв­ся: як збе­ру, ка­же, жи­де­нят, тоді не по­па­дай­тесь нам у ру­ки. А ми собі знаєте, що? Ми собі по­ку­пуємо ко­зи­ки, жи­де­ня­та не посміють підсту­пи­тись, як до­ка­же­мо ножі.

Думка ку­пи­ти ножі ду­же всім спо­до­ба­ла­ся. Діти мет­ну­лись до крам­ниці і ку­пи­ли три ко­зи­ки. Ли­ши­лись ще два ша­ги, за які не зна­ли, що ку­пи­ти.

- А я їсти хо­чу! - обізвав­ся Гав­рил­ко.

- I я! I я!..- скрик­ну­ли ра­зом Дмит­рик та Марійка.

- Рушай про­си­ти, Дмит­ри­ку! - за­га­дав Гав­рил­ко.

Та, як на ли­хо, сьогодні не щас­ти­ло, хоч Дмит­рик ду­же жалібно кри­вив об­лич­чя та кви­лив, мов си­ро­та:

- Дайте си­ро­тині копієчку… згляньтесь над го­лод­ним!..

Ніхто нічо­го не да­вав, а їсти хотілось.

- Ет, що твоє стар­цю­ван­ня! От як той дід сліпий, що си­дить біля мос­ту, - ну, той мав вся­ко­го доб­ра пов­ну тор­бу: там тобі й буб­ли­ки, й яб­лу­ка, й медівни­ки!.. об­ли­за­лась на од­ну згад­ку Марійка.

В Гав­рил­ковій го­лові про­май­ну­ла дум­ка.

- Знаєте, що? та тор­ба бу­де на­ша! - рішив він.

- Еге, так тобі дід і дасть: ти за тор­бу, а він те­бе кос­ту­ром! - зма­га­лась Марійка.

- Не бійсь! Зро­би­мо так: ти, Марійко, ку­пиш за дво­яч­ку бул­ку і по­да­си дідові, а як дід хо­ва­ти­ме її в тор­бу, ми вдвох з Дмит­ри­ком,- я з од­но­го бо­ку, а він з дру­го­го, - черк­нем но­жем по мо­тузці… Марійка вхо­пить тор­бу та навтіка­ча, а ми за нею!.. Доб­ре, Дмит­ри­ку?

- Еге, "доб­ре"! А як дід звер­ху кос­ту­ром?

- Не бійсь, не влу­чить! Гай­да!

Сліпий дід співав по­божні пісні і не чув сво­го ли­ха. Він, хо­ва­ючи в тор­бу бул­ку, обіцяв Марійці "спа­сеніє ду­ше­нь­ки", ко­ли враз по­чув, що йо­го тор­ба ку­дись су­неться, що її вже не­ма!

- Калавур! Гра­бу­ють! - за­ре­пе­ту­вав дід, але в од­повідь на йо­го крик за­ло­потіли но­ги втікачів,

А Гав­рил­ко паює вже здо­бич, при­чаївшись з своїм гур­то­ч­­ком за сто­сом дров на жидівсько­му подвір'ї.

Дмитрик чув ди­тя­чим сер­цем, що так по­га­но чи­ни­ти, як во­­ни чи­нять, але боїться й на­тяк­ну­ти про се, бо Гав­рил­ко про­світку не дав би, глу­зу­ючи.

Аж ось і вечір. Дмит­рик знає, що йо­му по­ра вже до­до­му, але він боїться з'яви­ти­ся до ма­тері без хліба і без гро­шей. Ад­­же ма­ти на­пев­не кар­та­ти­муть йо­го! Ся дум­ка так гри­зе Дмит­ри­ка, що він звіряється з нею Марійці.

- Ночуй у нас! - рішав Марійка. - А завт­ра ма­ти за­бу­де, і ми­­неться тобі отак.

I Дмит­рик упер­ше в житті но­чує під чу­жою стріхою, да­ле­­ко від ма­тері.

Другого дня знов іграш­ки, сміхи, ла­сощі. Але над­вечір Дмит­рик помічав, що йо­му чо­гось мулько на серці. Так чо­гось кор­тить до­до­му, до ма­тері. Хай вже й виб'ють йо­го, аби бу­ти вдо­ма, аби по­чу­ти го­лос неньчин. Дмит­рик не ви­т­ри­­мує далі, ки­дав своїх то­ва­ришів і біжить до­до­му. Йо­му хо­четься при­гор­ну­ти­ся до матінки, пе­реп­ро­си­ти її, поцілу­ва­­ти ту ру­ку, що не раз пест­ли­во гла­ди­ла йо­го по го­ловці. Та чи до­ма те­пер матінка, чи ще но­сять во­ду? Он іде на­зу­стріч та жінка, що во­ни най­ма­ють у неї ха­ту, во­на, ма­буть, знає…

- Тітко, чи мам­ка вже до­ма, чи ще во­ду но­сять? - підбігав до неї Дмит­рик.

Жінка стає і сум­но хи­тав го­ло­вою.

- Відносила во­на вже своє, ди­ти­но!.. Вже більш не і по­не­се! - з слізьми в очах ка­же жінка.

Дмитрик не ро­зумів га­разд сих слів, але йо­го щось стис­кає ко­ло сер­ця. Він ба­чить сльози на очах у жінки, і нес­по­кій об­хоп­лює йо­го.

- Сирітка ти не­щас­ний!.. Вже твоя ма­ти десь з бо­гом бе­сі­дує…- ри­дав рап­том жінка і хо­че при­го­лу­би­ти Дмит­ри­ка.

Але Дмит­рик вип­ру­чується з обіймів і ки­дається далі. Він усе зро­зумів, і страш­на без­надійність об­ня­ла йо­му сер­це.

- Матінко моя!.. - кри­чить він. - Матінко!.. - Сльози те­чуть йо­му по об­лич­чю, сер­це ма­леньке рветься з бо­лю, а Дмит­рик біжить все далі і нічо­го не ба­чить пе­ред со­бою. Він да­в­­но вже за­гу­бив сво­го кар­ту­зи­ка, кілька разів па­дав на сли­зькій до­розі, по­ли з ру­дої юп­ки, мов кри­ла, ма­ють за ним від пруд­ко­го бігу, а він усе біжить далі та го­ло­сить:

- Матінко моя!.. матінко рідне­сенька!..

Але що це? Чию це тру­ну ве­зуть на са­нях?

"Се мою мам­ку ве­зуть хо­ва­ти", - ду­мав Дмит­рик і що­си­ли по­ри­вається на­пе­ред. Він не ба­чить, що за ним ба­су­ють ко­ні, не чув, як кри­чать: "сте­ре­жись!" А коні вже близько, ось во­ни ди­ха­ють га­ря­чою па­рою над Дмит­ри­ко­вою го­ло­вою, ось спи­на­ються над ним, рвуться на­пе­ред, і Дмит­рик зни­кав десь під кінськи­ми ко­пи­та­ми…

ІІІ

Дмит­рик ле­жить у лікарні. Зла­ма­ну но­гу йо­го взя­то в ле­ща­та; но­га вже не так бо­лить, як пер­ше, і Дмит­рик мо­же підвес­тись на пос­телі. Він розг­ля­дав прос­то­ру кімна­ту, це лежать хворі, ди­виться на сест­ру-жалібни­цю, що зігну­лась над не­ду­жим, і зу­пи­няється, врешті, на своєму сто­ли­кові. Там, ме­жи уся­ки­ми пля­шеч­ка­ми з ліка­ми, чер­воніє ко­ло­доч­ка з йо­го ко­зи­ка. Ох, той ко­зик! Він на­га­дує Дмит­ри­кові стільки прик­рос­тей, стільки смут­ку, що Дмит­рик не мо­же ди­ви­ти­ся на йо­го.

"Може, ма­ма їсти хотіли, як я ку­пу­вав ко­зи­ки… мо­же, во­ни го­лодні й по­мер­ли, не діждав­шись хліба… Не ска­жуть матінка, не приз­на­ються, бо не­ма вже їх на світі… і ніко­го в ме­не не­має… сирітка я безрідний… Та чи ви­ба­чать мені ма­м­­ка за все, що я на­коїв? - ду­має Дмит­рик, не вти­ра­ючи сльо­зи, що ско­ти­лась йо­му на об­лич­чя. То десь бог по­ка­рав ме­не: на­що бу­ло об­ду­рю­ва­ти усіх, про­ся­чи для сла­бої неньки? На­що бу­ло ка­за­ти, що я сирітка?.. От те­пер бог і дав так… А все той Гав­рил­ко не­доб­рий він хло­пець, він ме­не на все підво­див… Ні, то я не­доб­рий, що слу­хав­ся Гав­ри­л­­ка… Не ви­ба­чить мені бог, не ви­ба­чить…"

I Дмит­рик пог­ля­дає в ку­ток, де з чор­них рам ди­виться на йо­го су­во­ре об­лич­чя бо­га-батька, і здається Дмит­ри­кові, що не варт він про­ба­чен­ня, що ніхто не да­рує йо­му ви­ни йо­­го…

"Що зо мною бу­де? - тур­бу­ють дум­ки ди­тя­чу го­ло­ву. - Де я подінусь?.. Хто ме­не на­го­дув, хто зо­дяг­не ме­не, каліку не­потрібно­го?.. Знов стар­цю­ва­ти?.. Ні, не бу­ду, не хо­чу й ба­чи­ти то­го Гав­рил­ка, що нав­чив ме­не ру­ку прос­тя­га­ти… Бу­ду щось ро­би­ти, на хліб за­роб­ля­ти, Добрі лю­ди по­мо­жуть… А де ж ті добрі лю­ди? Є! Я знаю, що є! Ад­же матінка не­дур­но ка­за­ли, що світ не без доб­рих лю­дей!.."

2
{"b":"232688","o":1}