Несе з тор­би­ною на пле­чах

Нову ко­но­воч­ку ста­рий.

Спродать би то та мо­лодій

Купить хус­ти­ноч­ку до речі,

Та й за повінчан­ня од­дать.

О стар­че пра­вед­ний, ба­га­тий!

Не од Сіона бла­го­дать,

А з ти­хої твоєї ха­ти

Нам возвісти­ла­ся. Як­би

Пречистій їй не дав ти ру­ку -

Рабами б бідниє ра­би

І досі мер­ли би. О, му­ко!

О, тяж­кая душі пе­чаль!

Не вас мені, сер­деш­них, жаль,

Сліпі і ма­лиє ду­шою,

А тих, що ба­чать над со­бою

Сокиру, мо­лот і ку­ють

Кайдани но­виє. Уб'ють,

Заріжуть вас, ду­ше­убійці,

І із кро­ва­вої кри­ниці

Собак на­по­ять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лу­ка­вий?

Хоч би прий­шов та по­ди­вивсь

На брак той слав­ний і прес­лав­ний!

На брак ок­ра­де­ний! Не чуть,

Не чуть ані йо­го, ані месії,

А лю­де ждуть чо­гось і ждуть,

Чогось не­пев­но­го. Маріє!

Ти, без­та­лан­ная, чо­го

І ждеш, і жда­ти­меш од бо­га

І од лю­дей йо­го? Нічо­го,

Ніже апос­то­ла то­го

Тепер не жди. Тес­ляр убо­гий

Тебе повінча­ну ве­де

В свою убо­гую ха­ти­ну.

Молися й дя­куй, що не ки­нув,

Що на роз­пут­тя не прог­нав.

А то б цег­ли­ною уби­ли -

Якби не вкрив, не за­хо­вав!

В Єру­са­лимі го­во­ри­ли

Тихенько лю­де, що стя­ли

У го­роді Тіверіаді

Чи то яко­гось розп'яли

Провозвістителя месії.

«Його!» - про­мо­ви­ла Марія

І ве­се­ле­сенька пішла

У На­за­рет. І він радіє,

Що най­мич­ка йо­го нес­ла

В ут­робі пра­вед­ную ду­шу

За во­лю розп'ято­го му­жа.

Ото во­ни собі ідуть,

Прийшли до­до­му. І жи­вуть

Повінчані, та не ве­селі.

Тесляр ко­ли­соч­ку де­бе­лу

Майструє в сінях. А во­на,

Пренепорочная Марія,

Сидить собі ко­ло вікна,

І в по­ле ди­виться, і шиє

Малесеньке со­ро­че­ня -

Комусь-то ще?

«Хазяїн до­ма? -

Надворі крик­ну­ло.- Указ

Од ке­са­ря, йо­го са­мо­го,

Щоб ви сьогод­ня, сей же час!

Ви на ревізію у го­род,

У го­род Віфлеєм ішли».

І зник, про­пав той тяж­кий го­лос.

Тілько ру­на в яру гу­ла.

Марія за­раз за­хо­ди­лась

Пекти опрісно­ки. Спек­ла,

В тор­би­ну мовч­ки по­ло­жи­ла

І мовч­ки за ста­рим пішла

У Віфлеєм. «Свя­тая си­ло!

Спаси ме­не, мій бо­же ми­лий!» -

Тілько й про­мо­ви­ла. Ідуть,

Сумуючи собі обоє.

І, вбогії, пе­ред со­бою

Козу з ко­зя­точ­ком же­нуть,

Бо до­ма ні на ко­го ки­нуть.

А мо­же, бог пош­ле ди­ти­ну

В до­розі; от і мо­ло­ко

Сердешній ма­тері. Ско­ти­на

Іде па­су­чи­ся, ряд­ком

Ідуть за нею батько й ма­ти

І по­чи­на­ють роз­мов­ля­ти

Поволі, ти­хо. «Семіон

Про­топ­ресвітер,- Йосип мо­вив,

Такеє-то про­ро­че сло­во

Сказав мені: «Свя­тий за­кон!

І Ав­ра­ама, і Мой­сея!

Возобновлять мужі єсеї.

І ка­же: - По­ти не ум­ру,

Поки месію не уз­рю!»

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прий­де!» -

«Вже прий­шов,

І ми вже ба­чи­ли месію!» -

Марія мо­ви­ла.

Найшов

Опріснок Йо­сип у тор­бині.

Дає та й ка­же: «На, моя ди­ти­но,

Поки що бу­де, укріпись,

До Віфлеєма не бли­зенько;

Та й я спо­чи­ну. Уто­мивсь».

Та й сіли на шля­ху гар­ненько -

Подудновать. Отож си­дять,

А сон­це пра­вед­не шви­денько

Додолу ко­титься. І глядь!

Сховалося, і смерк­ло в полі.

І ди­во див­неє! ніко­ли

Ніхто не ба­чив і не чув

Такого ди­ва. Аж здрог­нув

Святий тес­ляр. Мітла з вос­то­ку

Над са­мим Віфлеємом, бо­ком,

Мітла ог­нен­ная зійшла.

І степ, і го­ри осіяла.

Марія з шля­ху не вста­ва­ла,

Марія си­на при­ве­ла.

Єдиную тую ди­ти­ну,

Що нас од ка­тор­ги спас­ла!

І, прес­вя­тая, не­по­вин­на,

За нас, лу­ка­вих, розп'ялась!

А не­да­ле­ко край до­ро­ги

Отару гна­ли ча­ба­ни

Та й їх по­ба­чи­ли. Небогу,

Її й ди­тя­точ­ко взя­ли

І у вер­теп свій при­нес­ли,

І ча­ба­ни йо­го убогі

Ем­ма­нуїлом на­рек­ли.

До схо­ду сон­ця, ра­но-ра­но!

У Віфлеємі на май­дані

Зійшовся люд і ше­по­тить,

Що щось не­пев­не з людьми бу­де

Во Іудеї. Го­мо­нить

І тих­не люд. «О, лю­ди! лю­ди! -

Чабан який­сь біжить, кри­чить.

Пророчество Ієремія,

Ісаія збу­лось! збу­лось!

У нас, у пас­ти­рей, месія

Родився вчо­ра!» За­гу­ло

У Віфлеємі на май­дані:

«Месія! Іісус! Осан­на!» -

І люд роз­хо­дивсь.

Через час

Чи че­рез два прий­шов указ

І легіон з Єру­са­ли­ма,

Од то­го Іро­да. Нез­ри­ме

Й не­чу­те ста­ло­ся тойді.

Ще діточ­ки спо­виті спа­ли,

Ще купіль гріли ма­тері,

Намарне гріли: не ку­па­ли

Маленьких діто­чок своїх!

Ножі сол­да­ти спо­лос­ка­ли

В ди­тячій пра­ведній крові!

Такеє-то на світі ста­лось!

Дивітеся ж, о! ма­тері!

Що роб­лять іро­ди царі!

Марія навіть не хо­ва­лась

З своїм мла­ден­цем. Сла­ва вам,

Убогим лю­дям, ча­ба­нам,

Що привіта­ли, за­хо­ва­ли

І нам спа­си­те­ля спас­ли

Од Іро­да. На­го­ду­ва­ли,

І на­поїли, і да­ли

Кожух і сви­ту на до­ро­гу,

І, не­бо­ра­ки, до­да­ли

Ослицю дійну. І не­бо­гу

З її ди­тя­точ­ком ма­лим

І по­са­ди­ли, й про­ве­ли

Вночі тай­ни­ми манівця­ми

На шлях Мемфіський. А мітла,

Мітла ог­нен­ная світи­ла,

Неначе сон­це, і ди­ви­лась

На ту ос­ли­цю, що нес­ла

В Єги­пет крот­кую Марію

І на­рож­ден­но­го месію.

Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ос­ли­цю,

То сла­ва б ста­ла про ца­ри­цю

І про ве­ли­кую ос­ли­цю

По всьому світу. Ся ж нес­ла

Живого істин­но­го бо­га.

Тебе ж, сер­деш­ну, копт убо­гий

Хотів у Йо­си­па ку­пить,

Та здох­ла ти. Ма­буть, до­ро­га

Таки за­ва­ди­ла тобі?

У Нілі ску­па­неє, спить

В пе­люш­ках долі, під вер­бою,

Дитяточко. А меж ло­зою

З ло­зи ко­ли­соч­ку пле­те

Та пла­че пра­вед­ная ма­ти,

Колиску тую пле­ту­чи.

А Йо­сип за­хо­див­ся ха­ту

Із оче­ре­ту бу­ду­ва­ти,

Щоб хоч ук­ри­ти­ся вночі.

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,

Страшними мерт­ви­ми очи­ма

На теє див­ляться. За ни­ми

На го­ло­му піску сто­ять

По шну­ру піраміди в ряд,

Мов фа­ра­оно­ва сто­ро­жа,

І ніби фа­ра­онам знать

Вони да­ють, що прав­да бо­жа

Встає вже, вста­ла на землі.

Щоб фа­ра­они сте­рег­лись.

Марія най­ня­ла­ся пряс­ти

У коп­та вов­ну. А святий

Іосиф взявсь ота­ру пас­ти,

Щоб хоч ко­зу ту за­ро­бить

На мо­ло­ко малій ди­тині.

Минає рік. Ко­ло ха­ти­ни

В повіточці своїй малій

Той бон­дар пра­вед­ний, свя­тий,

І гад­ки, пра­вед­ний, не має,

Барило й боч­ку на­би­ває,

Та ще й кур­ни­кає. А ти?

Не пла­чеш ти і не співаєш,

Гадаєш, ду­маєш-га­даєш,

Як йо­го вчи­ти, на­вес­ти

На путь свя­тий свя­то­го си­на

І як йо­го од зол спас­ти?

Од бур жи­тей­ських од­вес­ти?

Ще рік ми­нув. Ко­ло ха­ти­ни

Коза па­сеться; а ди­ти­на

І не­ве­лич­ке ко­зе­ня

У сінях гра­ються. А ма­ти

Сидить на призьбі ко­ло ха­ти

Та вов­ну з ку­же­ля пря­де.

Аж ось і сам ста­рий іде

З ціпоч­ком ти­хо попід ти­ном:

Носив у го­род шап­ли­чок

Продать. Йо­му ме­дя­ни­чок,

А їй не­муд­рую хус­ти­ну,

Собі ж не­се на пос­то­ли

Ременю доб­ро­го. Спо­чи­нув

Та й ка­же: «До­ню, не жу­рись.

Царя вже Іро­да не ста­ло.

Чогось уве­чері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені ска­за­ли.

Ходімо,- ка­же,- у свій гай,

У свій ма­ленький ти­хий рай!

Ходім до­до­моньку, ди­ти­но».