Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.

- Іду, - кажу, - коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сестричко, не переказуєте в Довгополе?

Сестра лиш на мене подивилася.

Боже милий, Боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очицями. Сльози мені закрутилися... вийшов з пасіки, не допитуючися далі.

Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрімали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане.

- Може, тобі чого треба, Юрію? - запитав по часі.

- Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати [83] за Василя.

- Про мене - каже брат, погадавши часок. - Аз чим ж ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть Біг?..

- Горілка буде, - кажу, - коби гроші, а колачів я маю пару своїх.

Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.

- На, - каже, - та возьмеш по дорозі око [84] горілки; а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.

Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.

Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топорчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.

- Іди ж, хлопче, та не барися мені туда, - наповідає [85] брат. - Ходом та й назад!

Я пасунув брови: «Що мене, - гадаю собі, - миють бадіка хлопцем звати, коли я вже, Богу дякувати, парубок, а вус уже таки сіється, - гм!»

Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:

- А котрим ти конем їдеш, хло!? [86]

- А котрим же їхав би? Рижим!

- Дай рижому покій, - каже брат, - він недавно з дороги, бери мого.

Не треба мені се було двічі казати, - як скочу! На мліг [87] ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.

Увійшов я в хату.

- Я вже готовий, бадічко, - чи кажете йти?

- Іди, йди! - каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й борше.

- Гай, гай! [88] - кажу я. - Оставайте, бадічко, здорові.

Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком у-стріть [89] мене:

- Ілаш з Василем, бадічко!

- Де!? - крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з хати.

- Адіть, бадіко, адіть - онде, право [90] Кодоманки. Та й у кучмах [91] - не видите? Адіть!

Брат аж плеснув у долоні:

- Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най іду пана-молодого зустрічати. - А самий такий рад!

Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці дивилися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кинув, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.

Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.

Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.

- Дякувать тобі, братчику! - тілько й бесіди з його.

- Та годі вже, брате, годі! - стали бадіка казати. - Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні [92] посватав, - що?

- Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю, - каже Ілаш. - А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! - та й знов братові поза шию.

- От і не говорив би таке, - каже брат, - та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? [93] От любить, та й пов'язала, - ходім д хаті!

Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.

- Як же, пане піддружбо? [94] - жартую я до його. - Я тобі вклонився, а ти мені ані слова, - що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий - я лишень що хотів до тебе на Довгополе їхати.

- Чого? - перетяв Василь.

- От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?

- Я, страшний? Та хоть би й так - що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...

- Бо що? - став я питати. - Може, мені в лице далі?

- Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?

- Так?

- Так!

- Ну, добре, що знаю, - кажу я. - Більше ти на мене токма [95] за се не будеш гніватися. - А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, - крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, - та й то відповім йому на його запитання, - розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так - знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.

Повходили в хату.

Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, - такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, - не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.

От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, - от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.