ЯВА 2
Ті ж і Василь (виходить з кузні).
Антон. Ну?
Василь. Ні ну, ні тпру!
Антон. Погано пан пише! Ну, а я свого огаря трохи гнуздаю! Ось-ось скоро й цурку надіну на губу!
Василь. А знаєш, братухо, що я дещо придумав?
Антон. Кажи що!
Василь. Коли вже діло доходить до нікуди, то треба на хитрощі пускатись!
Антон. Я це давно знав і так і роблю! Бо в світі на гроші та на господарські достатки більш бідних людей, ніж багатих, а що на розум бідних, то ще більш. І ті люди, що живуть в достатках, здебільшого мають дивну натуру: вони не можуть ступить і одного ступеня без поводиря, а інші то ще й гніваються, чом їх за ніс не водять!..
Василь. Як же це так? Я й не розберу!..
Антон. А ось розміркуй! Наприклад, от скажу про мого хазяїна: коли б я не запевнив його у тім, що ненавидю бабського роду, чи він дав би мені під пригляд своїх дочок?
Василь. Ай справді!
Антон. Перш він боявся вийти за подвір'я, мучився, сердешний, не спав спокійно, не їв, не пив… Все йому здавалось, що його дочки за хлопцями бігають… А тепер він пішов собі до людей безпечно. Стало бить, я водю його за ніс йому ж на користь!
Василь. Ну, та й хитрий же ти!
Антон. Та й ти ж на хитрощі пускаєшся?
Василь. Моїми хитрощами я тільки себе дурю! Скажу тобі, братухо, що без Горпини мені краще в ополонку головою!..
Антон. От ще що вигадав! Нехай накладають на себе руки ті, за котрими є кому жалкувати; а наш брат, бідолаха, загине не своєю смертію, то скажуть: "Туди йому й дорога, ледацюзі!" Я теж кохаю Оришку, а що ж ти вдієш? Треба хитрувати: не можна через тин - лізь попід тин!..
Василь. Ти мені щодня одне й те ж кажеш. Кажу тобі, що мені не ждеться!.. Ні, я рішив! Оце я зараз несу роботу в містечко та забіжу до писаря, він мені родак, і щось-то вже він мені та порадить! Я чув, що мій хазяїн не сьогодні-завтра дожида жениха з города, хтось-то має приїхати сватати Горпину!..
Антон. І мій натяка частенько про якогось жениха, теж з города.
Василь. Піду упаду прямо писареві в ноги, нехай визволя обох нас!..
Антон. Яким побитом?
Василь. Про те вже він знає. (Пішов).
Антон. А може, й справді писар що-небудь придума? Чув я, що писарі на ці штуки великі майстри. Що ж це Оришка й досі не виходить? Сказала ж: "Як тільки батько з двору, то зараз і вибіжу!" (Побачив Оришку). Іди, Оришко, не бійся! Батько ондечки, вже ледве манячить. Пішов по людях гроші правити за переміл, то, може, там і геть-то загостюється…
ЯВА З
Оришка і Антон.
Оришка. Ох, я так вся і тремтю!
Антон. Бог зна, чого ти лякаєшся!
Оришка. Де ж пак! Нещаслива наша доленька, що й побалакати не доведеться до ладу…
Антон. Що ж, коли батько твій, бач, все гне на те, щоб до його дочок сватались дукарі або купці.
Оришка. Ох, горенько тяжке! "Віддам,- кажуть,- тебе хоч за старого та беззубого, аби б за грошовитого!"
Антон. То-то ж бо й є! Що не кажи, а велике діло гроші! А ти послухай батька, покорись йому та йди хоч за чорта лисого!
Оришка. Бог з тобою, Антоне, як це ти говориш? Ти гніваєшся за щось на мене? І через те так кривдиш мене? Чи я ж тобі у чім зрадила?
Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здався, чи як? Он і вчора цілісіньку ніч виходив по леваді, а ти й не прийшла!.. А я ходю, як дурний… Мало не до світа блукав та виспівував! (Помовчав). Ну, Оришко, що ж, на думалась ти про те, що я тобі казав?
Оришка. Скажу прямо батькові: віддайте мене за Антона!
Антон. Коли ж то буде?
Оришка. Як тільки спобіжу таку годину, що вони не будуть сердиті...
Антон. Це буде якраз на маненького Юрія, як рак свисне!
Оришка. Вони інколи бувають таки дуже добрі!
Антон. На Миколи та й ніколи!
Оришка. Я скажу їм прямо, що не переживу розлучення з тобою!
Антон. Переживеш!
Оришка.
Ох, яка твоя мова уразлива!
За що ж, милий, ти вражаєш
Украй моє серце?
Чи вже ж справді ти думаєш,
Кохання минеться?
Антон.
Хоч думаю не думаю,
Серця я не змушу:
Воно ниє, воно рветься,
Гадиною в'ється!
Не приспить його й не споє
Сон-трава ні рута,
Одна смерть його загоє
Та зілля-отрута.
Оришка.
Нащо ж смерть, нехай надія
Обгортає душу,
Бо без неї, як без сонця,
Загинути мушу.
Антон.
Занехаяв я надію
І думки залишив,
Тільки серце пориває,
То квилить, то умліває…
Не приспить його й не споє
Сон-трава ні рута,
Одна смерть його загоє
Та зілля-отрута.
Оришка.
Годі, милий, орле сизий,
Годі ж сумувати;
Станем щиро у господа
Доленьки благати!
Оришка і Антон.
Боже милий, милостивий,
Згляньсь на нашу долю,
Спаруй серця наші й душі,
Вчини святу волю!
Хоч благаю - не вблагаю,
Горя я не змушу,
Бо немає йому краю:
Воно палить душу.
Антон. Одначе я все-таки боюсь вірити тобі! Бо не можу я свого серця заспокоїти!
Оришка (глянула убік). Ой лишенько, батько вже вертаються!
Антон. Чи й справді? (Глянув убік). Так, так! Вже його лихе несе! Слухай, Оришко, підемо напропале?.. Ні? Чого ж ти мовчиш?.. Ти бачиш, що серце моє вогнем поняло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слухай сюди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні була на леваді!..
Оришка. Буду хоч смерть, а прилину, мій орле!
Пішли.
ЯВА 4
Кукса виходить засмучений і сіда на лаві.
Кукса. Втомився! Не так від ходи, як від тих думок, від того клопоту! Куди не піду, так думка ноги й поверта додому. (Співа).
Чи мені ж хоч марилось,
А чи у сні верзлось,
Щоб отак на старість
Сумувати пришилось?
За що ж, за що, за що
Ти мене караєш,
У землю вганяєш,
Сили відіймаєш,
Господи! за що?
Доти я був щасливий,
Доти я й не журивсь,
Доти й не знав смутку,
Доки я не женивсь.
Нащо ж, нащо, нащо
Жінку собі взяв,
Дітвори придбав,
Клопоту зазнав,
Господи! нащо?
Сумую я й нудюся,
Світ мені остогид,
Бідкаюсь та б'юся,
Як та риба об лід.
Куди ж, куди, куди
Подінусь з журбою,
З тяжкою нудьгою,
З такою сім'єю -
Господи! куди?