Семен. Зам­ре? От ти тільки роз­ка­зуєш, а у ме­не на сер­цеві хо­ло­не й ніби во­лос­ся до­го­ри лізе…

Іван. Чо­го? Скільки, брат, не ду­май, а прий­деться по­ми­рать; так хіба не од­на­ко­во: чи до­ма вмер­ти, чи на війні? А то го­ре, як калікою на весь вік зос­тав­лять…

Семен. І на­що б то во­юва­ти!

Іван. Ма­буть, тре­ба, ко­ли во­ю­ють.

Семен. Звісно, не нам, сліпим лю­дям, віда­ти про ті діла; але ж, на мою дум­ку, то кра­ще бу­ло б не во­юва­ти… А що, ма­буть, на службі й пісень по­за­бу­вав?

Іван. Прав­да, ве­се­лих ма­ло зос­та­лось у го­лові, а ті, що йдуть до са­мо­го сер­ця, то раз у раз так і ко­лу­па­ють тобі ду­шу… Чи на ча­сах, бу­ло, стоїш, чи по­хо­дом йдеш - все му­ги­чеш собі яку-не­будь пісню і з кож­ною піснею зга­даєш ко­го-не­будь із на­ших сло­бо­жан… Хто йо­го зна, як би я й на світі жив, ко­ли б не знав пісень: пев­но, роз­пив­ся б або здурів!… Та то ж ко­жен день та все од­но та й од­но: "На ка­ла­вур! Ти­хим ша­гом!…" Ля­жеш спать, так і в сні тобі здається, що або мар­ши­руєш, або ж вак­сиш чо­бо­ти ун­те­рові… Як за­бе­русь, бу­ло, ку­ди так, що ні жод­на лю­ди­на не пос­те­ре­же, отоді-то на­ба­ла­ка­юсь сам з со­бою та наспіва­юсь!… Зга­даєш, бу­ло, своє оди­но­чест­во, па­ру­боцький вік, свою дра­ну сви­ти­ну і гірко зап­ла­чеш… Все ж та­ки тоді ніби кра­ще бу­ло! Е, та що вже зга­ду­вать те, що ніко­ли не вер­неться! (По­мов­чав). Чув я, чув учо­ра, йду­чи се­лом, від де­кот­рих се­лян, що ти й геть-то гар­ний чо­ловік, що й лю­дям по­ма­гаєш і сиріт не за­бу­ваєш… Учув­ши такі речі, я пря­мо, бра­те, й прич­ва­лав до те­бе в ха­ту. Вір, бра­ту­хо, що ко­ли б я про­чув про те­бе іншу сла­ву, то вже на цім світі не по­ба­чив би ти ме­не!…

Семен. Чи ти знаєш, Іва­не, що завт­ра як­раз чо­ти­ри ро­ки, як ми поб­ра­ли­ся з Одар­кою; так оце во­на й за­хо­ди­лась зве­чо­ра ко­ло печі, щоб завт­ра на­го­ду­ва­ти всіх старців та сиріт… Во­на що­ро­ку обід справ­ля: це твій за­повіт!…

Іван (до Одар­ки). Ай, мо­ло­ди­ця! Оце са­ме спа­сен­не діло: на­го­дуй си­ро­ту раз, то бог ми­ло­серд­ний, як ка­жуть, воз­дасть тобі де­ся­те­ри­цею!

Одарка. Бог нам дає хлібець,-то й ми ж по­винні з кож­ним бідо­ла­хою поділи­тись. Що ж це дівка й досі не не­се хми­зу? У печі зовсім по­гас­ло. (Пішла з ха­ти).

Іван. Ка­же: "По­винні діли­тись!…" Ко­ли б всі так ду­ма­ли та ро­би­ли, то й бідних не бу­ло б на світі.

Семен. Хто заз­нав на своїм віку го­ря, у то­го сер­це чу­ле й до чу­жо­го го­ря… Од­на­че чи не по­ра й свічку засвіти­ти, вже зовсім темніє. (Йде до ко­ми­на і світить свічку). А що, чи є яка чут­ка про війну? Чи, мо­же, вже на­дов­го за­ми­реніє?

Іван. Чо­го не знаю, про те не охо­чий ба­ла­ка­ти…

Ті ж, Ми­ки­та і провідник; зго­дом де­які се­ля­ни.

Провідник. Здрас­туй­те, з праз­ни­ком будьте здо­рові! А хто тут соцький?

Семен. Я! А що вам тре­ба?

Провідник. Прийміть ареш­тан­та! На­си­лу довів. Ка­зав же соцько­му, що тре­ба підво­ду, бо він зовсім не­мощ­ний. Так ні! Ве­ди йо­го, ка­же, пішки!…

Семен (бе­ре лис­ти). Ану, Іва­не, про­чи­тай, що тут на­пи­са­но! Ти ж хва­лив­ся мені, що тро­хи шу­ру­паєш гра­мо­ти. Ану, чи кра­ще від ме­не тя­миш?

Іван (чи­та). "Отправ­ляється при сьом для вод­во­ренія на мєстє жи­тельства бєглий крестьянін Нікіта Гальчук!…"

Семен і Іван. Ми­ки­та?

Один із се­лян. Яж ка­зав, що ця лю­ди­на мені ніби по зна­ку!… Аж це ось хто!

Микита (зму­че­но). Так що ж, зраділи, що по­ба­чи­ли?

Семен. Та як же!… Я ду­мав, що те­бе…

Микита. Не­ма на світі? Як ба­чиш, ще не здох! По­дя­ку­вав би ми­ло­серд­но­му, ко­ли б був про­пав!…

Семен (не знає, що ка­зать). Та як же ти змарнів!… Те­бе й пізна­ти не мож­на.

Микита (скипів). Твоє діло, ко­ли ти соцький, - роз­пи­са­тись!

Семен. Іва­не, ти ж тя­миш гра­мо­ти, то роз­пи­шись.

Іван роз­пи­сав­ся, провідник пішов.

Що ж, як ти те­пе­ра, Ми­ки­то?…

Микита. Зрадіють, ма­буть, батько та ма­ти… Пев­но, з ра­дощів не зна­ти­муть, де й по­са­до­ви­ти сво­го си­на!…

Семен. Та, мо­же б, і справді зраділи, як­би… Хіба ти й досі не чув?

Микита. Що та­ке?

Семен. Бать­ко ж твій по­мер ще торік, а ма­ти оце у Петрівку.

Микита (мов приг­лу­ше­ний). По­мер­ли?… А ха­та?… А ху­до­ба?…

Семен. Усе ріши­ли! Як пішов ти з се­ла, то, ли­бонь, че­рез місяць, а мо­же, й більш Ма­ру­ся збо­же­воліла й, не тям­ля­чи се­бе, підпа­ли­ла ва­шу ха­ту, а са­ма десь по­манд­ру­ва­ла, та й чут­ки про неї не­ма. Ото як згоріло усе, батько твій по­чав пи­ти; про­пив усе дот­ла, а далі й сам по­мер… А ма­ти на­ос­танці жи­ла у ме­не; та бог йо­го зна, чи їй по­роб­ле­но так, чи що?… ду­же хворіла, а потім і по­мер­ла…

Микита (схо­пив се­бе за го­ло­ву). Обоє по­мер­ли? "Усе ріши­ли"? Так чо­му ж хоч мо­кит­ри не зос­та­ви­ли, щоб бу­ло чим зот­ну­ти мені го­ло­ву! На­що ж ме­не сю­ди при­ве­ли? На глум лю­дям? І так вже я чо­ти­ри ро­ки, як той пес го­лод­ний, ва­ляв­ся попід чу­жи­ми да­ха­ми.

Ті ж і Одар­ка.

Одарка. Ох, го­ренько моє! Це ж Ми­ки­та! Сер­деш­ний!… Бо­же мій, бо­же мій!

Микита. Пізна­ла?… Чо­го ж ви ди­ви­тесь на ме­не? Плюй­те ж на бро­дя­гу, камінням у нього жбур­ляй­те… Жа­хай­тесь йо­го, як чу­ми! Те­пер та хто вам не за­бо­ро­нить і вби­ти ме­не!… Те­пер ви сміли­во мо­же­те помс­ти­тись на мені!…

Семен. Ось пос­лу­хай, Ми­кито, що я тобі ска­жу!

Микита. Ну?

Семен. Ко­ли ж з то­бою і ба­ла­ка­ти страш­но…

Микита. То й не ба­ла­кай!

Семен. Ти та­кий гор­дий, що й Гос­подь те­бе знає.

Микита. Гор­дий­? Зли­день я, об­шар­панець, ста­рець!… Гор­дий! Со­ба­ка, кот­ру проґавить, як дар­моїда, з дво­ру, швид­ше знай­де собі прис­та­но­ви­ще, ніж я… Прав­да, що є чим го­ду­ва­ти!…

Семен. Слу­хай же! По­ки там що вдіємо, зос­та­вай­ся ти у ме­не!…

Микита (мов опе­че­ний). У те­бе? Щоб ти щод­ня попрікав ме­не шмат­ком хліба!

Одарка. О, хай бог бо­ро­нить нас!

Семен. Я ні над чиїм го­рем ніко­ли не сміявся; з яко­го ж по­би­ту ста­ну зну­ща­тись над то­бою?

Іван. Ех, Ми­ки­то, Ми­ки­то! Дов­го я мов­чав, та вже так при­хо­диться, що й мені тре­ба ска­за­ти сло­во! Чор­ти батька зна що ви­га­дуєш! Та­ке вер­зеш, що й ку­пи не дер­житься! Та от­же тут і лю­ди сто­ять, далі - се­ля­ни; спи­тай їх, не­хай кот­рий з них ска­же, чи змо­же Се­мен попрікну­ти ко­го шмат­ком хліба?

Селяни. О ні, за це гріх ска­за­ти.

Семен. За­бу­де бра­те, те, що ко­лись бу­ло; не­хай те ли­хо пли­ве за во­дою!

Микита. За­бу­ти? Ні, скоріш, пе­рес­та­не сер­це би­тись у гру­дях, очі мої не згля­нуть на світ сон­ця, ніж я за­бу­ду, що я був і що я те­пер!…

Одарка. Пе­рес­тань, Ми­ки­то! Вір моєму сло­ву, що ми те­бе привітаємо, як рідно­го!

Микита мов­чить, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди.

Ти мов­чиш?

Іван. Ну й кля­те ж у те­бе сер­це, Ми­ки­то!

Одарка. Ба­чить бог, як мені жал­ко те­бе, Ми­ки­то. Як мені тяж­ко ди­ви­тись на твоє без­та­лан­ня, сер­деш­ний! (Пла­че).

Микита (дов­го мов­чить, далі лед­ве про­мо­вив). Ну, робіть зо мною, що хо­че­те!

Семен і Одар­ка (ве­се­ло). Отак би й дав­но! (Прос­тя­га­ють йо­му ру­ки).

Іван. Я те­пер з ра­дощів аж за­тан­цюю! (Приспівує й тан­цює).