Одарка. Ота­кої ви­га­дай­те! Ви й ро­га­ча не підніме­те! Вам те­пе­ра тільки ка­зок ка­за­ти та скуб­ти пір'я ото ва­ша уся й ро­бо­та. Ко­ли пісні не хо­че­те співа­ти, то хоч каз­ку кажіть!

Зачепиха. Каз­ку? Я й до завтрього ні од­ної не на­га­даю… Усі по­за­бу­ва­ла… А що-то я їх зна­ла! А пісень, пісень, ма­буть, і за тиж­день не пе­респіва­ла б!… Мій батько був з за­по­рожців! Гос­по­ди! Як поч­не, бу­ло, роз­ка­зу­вать про ту вой­ну - во­лос­ся до­го­ри піднімається. Ох, дав­но те діялось… (Зас­ну­ла).

Ті ж і Ма­ру­ся у вікні; во­на розчіпча­на.

Маруся. Чи живі ще? Чи ще не за­да­ви­ло вас щас­тя?

Одарка. За­ходь в ха­ту, сест­рич­ко! Від са­мо­го весілля ти й очей в ха­ту не на­вер­ну­ла. Спа­сибі, що одвіда­ла! (Убік). Во­на не­мов неп­ри­том­на…

Маруся. Не дя­куй, го­луб­ко, до­ки не­ма за що! А мо­же, я зас­ту­пи­ла тобі со­неч­ко, то я й відступ­люсь від вікна, бе­ри вже й весь світ сон­ця до се­бе!

Одарка. Ти щось чуд­не го­во­риш!…

Маруся. Я прий­шла до те­бе за по­зи­кою. Уділи, сест­ри­це-ба­гач­ко, і мені сво­го та­ла­ну, бо в те­бе йо­го пов­но, як одежі у злид­ня; у щасті хо­диш, щас­тя топ­чеш, щас­тям уми­ваєшся, щас­тям ук­ри­ваєшся!… Ха-ха-ха Там те­пер у во­лості роз­да­ють та­лан, твій чо­ловік наб­рав по­вен запіл! Ха-ха-ха!

Одарка. Ба­бу­сю, що во­на та­ке го­во­рить?

Маруся. Твоє щас­тя-по­ло­ва! До­ки вітру не­ма, во­но й дер­житься ку­пи, а вітрець по­дих­не - і по­ло­ву як язи­ком зли­за­ло!… По­зич же мені хоч час­ти­ну то­го, чо­го і в са­мої бра­кує… Ха-ха-ха! Ох, яка ж ти щас­ли­ва!… Клич­те і нас на ве­селі сльози, і ми з жа­лю по­тан­цюємо!… (За­ре­го­та­ла і пішла).

Одарка (побігла до ба­би). Чуєте, ба­бу­сю, що во­на звіщує? Ох, страш­но мені!… Я ре­чей її не зро­зумію… Про які во­на ве­селі сльози го­во­ри­ла? Пев­но, та­ки стер­ла­ся во­на… Во­на так страш­но ре­го­та­ла, що й досі той регіт ля­щить і вчу­вається мені!… Чи не подіялось чо­го з Се­ме­ном? Здається, во­на нічо­го та­ко­го страш­но­го не ска­за­ла. Чо­го ж я уся трем­тю? Чо­го ж на сер­цеві у ме­не ніби по­хо­ло­ну­ло?…

Ті ж і Се­мен (зас­му­че­ний).

Одарка. Ось і Се­мен вер­нув­ся! А я тут без те­бе ма­ло не вмер­ла! Ба­чиш, і досі мов про­пас­ни­ця ме­не б'є!…

Семен мовч­ки сідає за стіл.

Що це з то­бою, мій го­лу­бе? Чо­го так зас­му­тив­ся? Го­ло­ва бо­лить? Чо­му ж ти не обіймеш ме­не, не при­го­лу­биш?…

Семен (обіймає її). Я?… Ох, бо­же ми­лий! Твоя свя­та во­ля!

Зачепиха (про­ки­ну­лась). От і га­разд, що ти, Се­ме­не, вер­нув­ся. А я задріма­ла, і сниться мені, буцімто у церкві стою. Ох, гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Завт­ра ве­ли­кий праз­ник. Сходіть, діточ­ки, до церк­ви та по­молітесь гос­по­деві… І я пош­кан­ди­ба­ла б, ко­ли б зду­жа­ла…

Одарка. Я тобі, мій го­лу­бе, завт­ра щось та­ке гар­не, гар­не по­да­рую… Вга­дай що? Не кажіть, ба­бу­сю! (Біжить до скрині і вий­має ви­ши­ва­ну со­роч­ку). Бач, яка гар­на!

Семен схи­ля го­ло­ву до сто­лу.

Семене, та що це тобі подіялось? їй-бо­гу, я зап­ла­чу!…

Семен (ти­хо, в го­лосі чут­но сльози). Що ж? Так, ста­ло бить, мені на ро­ду на­пи­са­но! (Співа).

Одарка. Йо­му, бач, співи на думці, а до ме­не й не за­ба­ла­ка!… Чим я те­бе прогніви­ла?…

Ті ж і Іван.

Іван. Здрас­туй­те! По­ма­гай біг вам на все доб­ре.

Одарка, смут­на, відхо­дить від Се­ме­на і стає біля печі.

Чого це ви всі мов­чи­те? Пог­лух­ли, чи що? Здрас­туй­те, ка­жу вам! (По­мов­чав). "Ми­лості про­си­мо сіда­ти!" Спа­сибі, ся­де­мо! (Сіда).

Одарка. Сідай у нас, Іва­не!

Іван. Тоді про­сиш, як сам сів. Здрас­туй­те, ба­бу­сю! Чи ви ще підска­куєте?

Зачепиха. Підска­кую: з печі до до­лу, а з до­лу на піч.

Іван. Со­ром же вам! Такі мо­ло­денькі, що тільки б тан­цю­ва­ти, а ви все на печі… Злазьте мерщій та по­тан­цюєм!… (Тан­цює і співа).

Чого-бо ти жу­риш­ся, Се­ме­не! Ще гірш бу­ва!…

Семен (схо­пив­ся). Ох, Іва­не! Не ка­жи! Не­хай Одар­ка до­ки не зна… Я сам їй потім ска­жу… Ох, Іва­не, за що, за що на мою го­ло­ву та­ке го­ре?

Одарка (з ля­ком). Та що там та­ке?

Іван. Ду­же ціка­ва! А я й за­був вам роз­ка­за­ти… Чи ви чу­ли про Ми­ки­ту? Який­сь міща­нин роз­ка­зу­вав сьогодні біля шин­ку, що, ка­же, ба­чив йо­го аж під Києвом. "Див­люсь,- ка­же,- йде шля­хом; я й спи­тав йо­го: "Ку­ди бог не­се?". "Ку­ди очі,- ка­же,- втрап­лять!… Кла­няй­тесь там,- ка­же,- батькові й ма­тері і скажіть їм, що вже на цім світі ми не по­ба­чи­мось. Не­хай,- ка­же,- не наріка­ють на сто­ро­жу, буцімто я її підку­пив; мені при­нес­ла тер­пу­га од­на дівчи­на, я пе­ре­пи­ляв риш­ту­ван­ня у хвур­дизі та й втік…" Та ви, ба­чу, й не слу­хаєте ме­не? (Підійшов до Се­ме­на). Се­ме­не, дай сю­ди ру­ку. (Бе­ре йо­го ру­ку). Жаль жінки? Ду­же жаль? Еге! Аж сльози в очах заб­ли­ща­ли…

Семен. Ох, Іва­не, ко­ли б ти заг­ля­нув у мою ду­шу!…

Іван. Вид­ко, бра­ту­хо, й по очах. Страш­на сал­датська ши­не­ля?!

Одарка (учув­ши це). Ох, матінко! До­ленько моя злая!… (Ри­да­ючи, біжить до Се­ме­на й па­дає йо­му на шию). Бо­же мій, бо­же мій, на ко­го ж ти ме­не по­ки­неш?

Зачепиха. Що там та­ке? Чо­го во­на го­ло­сить?

Іван (зру­ше­ний­). Та во­на зду­ру, ба­бу­сю! Бач­те, Се­ме­на наз­на­чи­ли у нек­ру­ти.

Зачепиха. Ох, ли­хо моє тяж­ке!… У нек­ру­ти?… (Го­ло­сить).

Іван. Отак заспіва­ли! Це не­на­че над мерт­вя­ком!… Та вго­моніться, та пос­лу­хай­те сю­ди! І-і, за­го­ло­си­ли! Та слу­хай­те-бо! Ну, ко­ли не хо­че­те слу­ха­ти, то я бу­ду роз­ка­зу­вать з горш­ка­ми! Так слу­хай­те ви, горш­ки, і ви, ко­чер­ги! Наз­на­чи­ли Се­ме­на у нек­ру­ти, а я, як по­чув це, та й ка­жу собі: у йо­го жінка мо­ло­да, а у ме­не ні жінки, ні ха­тин­ки!… Не­хай же Се­мен знає, що є у йо­го вірний і щи­рий поб­ра­тим Іван; піду я за нього в мос­калі!…