Литмир - Электронная Библиотека

Іван. Ну, признайся, Стьопо, що ти шкапа, то підеш сьогодні зо мною обідати в Ґранд- отель.

Крамарюк. Обідати, чи не обідати - байдуже..., а коли порівняти мене й вас, то звичайно - я шкапа!

Іван. І випить майстер. Тобі дасть де­сять очків упред.

Крамарюк. Даремна річ! Я, Іване Мака­ровичу, не п’ю...

Іван. Зарік дав.

Крамарюк. Ні. Зітхав. Нема за що.

Хвиля. А? Сміється.

Ваніна, з другої кімнати. - Слухайте, оригінальний мужчино! Кличте обідати і Стьопу.

Крамарюк, хапливо. - Бере Хвилю за руку. Спасибі, спасибі! Буду, хліба-соли не цураюсь.

Хвиля. Будьте ж готові! До побачення! (Вийшов.)

Ява V.

Іван, Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ну, й переполоху ж я там наробив.

Іван. Де, якого переполоху?

Крамарюк. Кактус побіг сповістити Лупа, що ви не будете сьогодні грати.

Іван. Дурень.

Крамарюк. Кактус? (Входить Ваніна.)

Іван. І Кактус, і ти! І ти теж розумна! Якого чорта, як був Хвиля, ти обізвалася з-за дверей, потім відчинила двері?

Ваніна. Ну от, ну от! Що за питання? Я - твоя сестра, друг, мати... поводжусь просто, натурально й нікого не боюся.

Іван. Стьопа! А ти як думаєш, хто вона?

Крамарюк. Артистка Людмила Павлівна Ваніна!

Іван. А для мене?

Крамарюк, поглядає то на Йвана, то на Ваніну. - Людечка.

Іван. Кажи ясніше!

Крамарюк. Боюсь, що не попаду так ска­зати, як ви хочете. (Ласкаво, тоненьким голоском.) Людмило Павлівно, хто ви?

Ваніна, заливається сміхом.

Іван. Тобі як здається, тобі?

Крамарюк. Як здається?... Ви питаєте, як здається мені? А, зрозумів... Мені зда­ється... так, як вам!

Іван. Стьопа! Скажи ж правду, свою правду! Ти ж любиш правду?

Крамарюк. Ка, ка, ка! Люблю, тільки боюся говорити.

Ваніна. Говори, Стьопо! Чого боїшся? Тут нічого поганого нема.

Крамарюк, цілує їй руку. Іванові ніжно. - Фавориточка!

Іван. Ну, от! Так здається Стьопі, Хвилі і всім.

Ваніна. А мені приятно бути твоєю...

Іван. Не афішуйся!

Ваніна. Сестрою!

Іван. Чуєш, Стьопо?

Крамарюк. Я завжди всім говорю, що Людечка - як сестра ваша.

Іван. Іди ж, одягайся, щоб не задержати.

Ваніна. Я зараз. Не сердься ж, братіку, на мене! (Вийшла.)

Іван. Чув? А подлі люде не розуміють благородних відносин між женщиною й мужчи­ною...

Крамарюк. Падлюки! Благородні відно­сини вимазують у багно! Тварі!

Іван. А ти, друже, повинен, де тільки трапиться, обмивати багно.

Крамарюк. Я божусь, присягаю, плачу, доказуючи, що Людечка вам як сестра, що від­носини чисті - сміються!... (Вбігає Усай.)

Ява VI.

Ті ж і Усай.

Усай. О, Господи, о, Господи! Ху, ху, ху! І на що ти мене покарав, за які гріхи прародительські ти мене зробив антрепренером? Краще бути волом, конем, собакою, ослом, ніж антрепренером! Зборів нема - жалування плати, а тільки хороший збор - самий кращий актор одказується [113] грати, - вертай гроші! Стьопа, Hа тобі двацять копійок. (Дає, Крамарюк бере.) Іди, купи хорошу бичівку, [114] ми тут із тобою повісимось!

Іван. Що з вами, Лупе Лупичу?

Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грати, а збор повний.

Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.

Крамарюк. Ка, ка, ка! Знаменита рифма.

Усай, дивиться на Крамарюка. - Так це осли на­путали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двацять копійок.

Крамарюк, вертає. - Слава Богу, пообідаю у Ґранд-отелю, а то мусів би за кумпанію пові­ситись.

Усай. Другий раз ти сам повісишся з го­лоду! - Осли безвухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говорить другому ослові, другий біжить до третього!

Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Лупе Лупичу?

Усай. Лічи: перший осел ти!

Крамарюк. Знаком. [115]

Усай. Другий осел Кактус!

Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...

Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене їі зустрів на дорозі третього осла, п'я­ницю, твого приятеля, ґазетного хронікера... І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я му­ченик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, автор­ські, [116] афіші, розклейка, розноска, наряд, [117] освітлення, трупа 300 - ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [118] Скаред-Бабицька не хоче поправляти - сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бі­гаю за пічниками, [119] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті „Лиси­чий Хвіст“ пишуть: „холодно, в партері дме по ногах“, - бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [120] сторожа не дали міста в пар­тері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві... Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад - у мене хронічний бронхіт, - п’ю Емс. [121] Знайомий аптикарь питає: “Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із черво­ним носом - це ти, скотино! - брав Емс і сказав, що в театрі простудився” Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звер­тає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.

Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.

Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає - червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?

Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечи­теля народньої трезвости. [122]

Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч - лямповщик, Ткач - сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!

Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!

Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети „Лисичий Хвіст”: „Напишіть розумну ре­цензію - моя вечеря!” „Сідайте”, каже: „і пишіть сами; я все надрюкую”... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страш­но: нароблю граматичних помилок, - будуть сміятись...

Крамарюк. І не пишіть - Боже вас со­храни! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав „веретинар”, а, замісць сиґнал, написав „синґал”. Так і надрюкували: „веретинар”, „синґал”.

Іван, сміється. - Хороша коректа!

Крамарюк. Язичники [125] городські підхо­пили, й пішло: „Синґал Веретинарович!“ По­вірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.

вернуться

113

- відмовляється (моск.)

вернуться

114

- мотузку

вернуться

115

- московська фраза, значіння її таке: з ним я знайомий.

вернуться

116

- автори драматичних творів одержували свій го­норар від театрів за грані п’єси; це й - авторські (гроші)

вернуться

117

- розклейка, розноска - розклеювання, розношення афішів; наряд - поліція й розставлення поліційної сторожі

вернуться

118

- рушти

вернуться

119

- муляр (що ставить і поправляє печі)

вернуться

120

- редакційного

вернуться

121

- вода (солона) з купелевого нім міста Емс

вернуться

122

- куратор народньої творезости

вернуться

123

- мистецтву

вернуться

124

- витинач (той, що з иичих ґазет вигинає); зви­чайно „закройщиком“ звуть кравця, що самостійно це працює, а у другого; главний - головний

вернуться

125

- наклепники, обмовники, сплітники

13
{"b":"232221","o":1}