Іван. Ну, признайся, Стьопо, що ти шкапа, то підеш сьогодні зо мною обідати в Ґранд- отель.
Крамарюк. Обідати, чи не обідати - байдуже..., а коли порівняти мене й вас, то звичайно - я шкапа!
Іван. І випить майстер. Тобі дасть десять очків упред.
Крамарюк. Даремна річ! Я, Іване Макаровичу, не п’ю...
Іван. Зарік дав.
Крамарюк. Ні. Зітхав. Нема за що.
Хвиля. А? Сміється.
Ваніна, з другої кімнати. - Слухайте, оригінальний мужчино! Кличте обідати і Стьопу.
Крамарюк, хапливо. - Бере Хвилю за руку. Спасибі, спасибі! Буду, хліба-соли не цураюсь.
Хвиля. Будьте ж готові! До побачення! (Вийшов.)
Ява V.
Іван, Крамарюк і Ваніна.
Крамарюк. Ну, й переполоху ж я там наробив.
Іван. Де, якого переполоху?
Крамарюк. Кактус побіг сповістити Лупа, що ви не будете сьогодні грати.
Іван. Дурень.
Крамарюк. Кактус? (Входить Ваніна.)
Іван. І Кактус, і ти! І ти теж розумна! Якого чорта, як був Хвиля, ти обізвалася з-за дверей, потім відчинила двері?
Ваніна. Ну от, ну от! Що за питання? Я - твоя сестра, друг, мати... поводжусь просто, натурально й нікого не боюся.
Іван. Стьопа! А ти як думаєш, хто вона?
Крамарюк. Артистка Людмила Павлівна Ваніна!
Іван. А для мене?
Крамарюк, поглядає то на Йвана, то на Ваніну. - Людечка.
Іван. Кажи ясніше!
Крамарюк. Боюсь, що не попаду так сказати, як ви хочете. (Ласкаво, тоненьким голоском.) Людмило Павлівно, хто ви?
Ваніна, заливається сміхом.
Іван. Тобі як здається, тобі?
Крамарюк. Як здається?... Ви питаєте, як здається мені? А, зрозумів... Мені здається... так, як вам!
Іван. Стьопа! Скажи ж правду, свою правду! Ти ж любиш правду?
Крамарюк. Ка, ка, ка! Люблю, тільки боюся говорити.
Ваніна. Говори, Стьопо! Чого боїшся? Тут нічого поганого нема.
Крамарюк, цілує їй руку. Іванові ніжно. - Фавориточка!
Іван. Ну, от! Так здається Стьопі, Хвилі і всім.
Ваніна. А мені приятно бути твоєю...
Іван. Не афішуйся!
Ваніна. Сестрою!
Іван. Чуєш, Стьопо?
Крамарюк. Я завжди всім говорю, що Людечка - як сестра ваша.
Іван. Іди ж, одягайся, щоб не задержати.
Ваніна. Я зараз. Не сердься ж, братіку, на мене! (Вийшла.)
Іван. Чув? А подлі люде не розуміють благородних відносин між женщиною й мужчиною...
Крамарюк. Падлюки! Благородні відносини вимазують у багно! Тварі!
Іван. А ти, друже, повинен, де тільки трапиться, обмивати багно.
Крамарюк. Я божусь, присягаю, плачу, доказуючи, що Людечка вам як сестра, що відносини чисті - сміються!... (Вбігає Усай.)
Ява VI.
Ті ж і Усай.
Усай. О, Господи, о, Господи! Ху, ху, ху! І на що ти мене покарав, за які гріхи прародительські ти мене зробив антрепренером? Краще бути волом, конем, собакою, ослом, ніж антрепренером! Зборів нема - жалування плати, а тільки хороший збор - самий кращий актор одказується [113] грати, - вертай гроші! Стьопа, Hа тобі двацять копійок. (Дає, Крамарюк бере.) Іди, купи хорошу бичівку, [114] ми тут із тобою повісимось!
Іван. Що з вами, Лупе Лупичу?
Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грати, а збор повний.
Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.
Крамарюк. Ка, ка, ка! Знаменита рифма.
Усай, дивиться на Крамарюка. - Так це осли напутали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двацять копійок.
Крамарюк, вертає. - Слава Богу, пообідаю у Ґранд-отелю, а то мусів би за кумпанію повіситись.
Усай. Другий раз ти сам повісишся з голоду! - Осли безвухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говорить другому ослові, другий біжить до третього!
Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Лупе Лупичу?
Усай. Лічи: перший осел ти!
Крамарюк. Знаком. [115]
Усай. Другий осел Кактус!
Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...
Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене їі зустрів на дорозі третього осла, п'яницю, твого приятеля, ґазетного хронікера... І от уже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іване Макаровичу! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаредові-Бабицькій 183 рублі за вечір; топливо, авторські, [116] афіші, розклейка, розноска, наряд, [117] освітлення, трупа 300 - ітого 483 рублі треба мати в касі, щоб підняти завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, у трьох перегоріли колосники. [118] Скаред-Бабицька не хоче поправляти - сам поправив. Сімнацять печей ззідає в день 15 рублів. Бігаю за пічниками, [119] сам топлю, лажу в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в Газеті „Лисичий Хвіст“ пишуть: „холодно, в партері дме по ногах“, - бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не в них афішу печатаю, але цього сказати соромляться, і от — претензія, що матері редакціонного [120] сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня льожу секретареві... Ху, xу! (Витира лице.) Далі, нова неприятність, забігаю в аптикарський склад - у мене хронічний бронхіт, - п’ю Емс. [121] Знайомий аптикарь питає: “Простудились у театрі? У вас холодно: актор ваш із червоним носом - це ти, скотино! - брав Емс і сказав, що в театрі простудився” Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є Емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з ґазетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.
Крамарюк. Я? Їй, їй, не говорив.
Усай. Говорив, говорив! Він тебе знає - червоний ніс! Ну, в кого іде є такий червоний ніс, у кого?
Крамарюк. Багато є. Я бачив у попечителя народньої трезвости. [122]
Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побилися перед спектаклем Ткач і Драч, і вже в ґазеті надрюковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч - лямповщик, Ткач - сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!
Крамарюк. Сприяють іскуству. [123] Ка, ка, ка!
Усай. Прошу главного закройщика [124] ґазети „Лисичий Хвіст”: „Напишіть розумну рецензію - моя вечеря!” „Сідайте”, каже: „і пишіть сами; я все надрюкую”... А чорт його знає, як писать, я не журналіст і страшно: нароблю граматичних помилок, - будуть сміятись...
Крамарюк. І не пишіть - Боже вас сохрани! Один мій знайомий купець, гласний думи написав у ґазету статтю; ветеринара назвав „веретинар”, а, замісць сиґнал, написав „синґал”. Так і надрюкували: „веретинар”, „синґал”.
Іван, сміється. - Хороша коректа!
Крамарюк. Язичники [125] городські підхопили, й пішло: „Синґал Веретинарович!“ Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чув: Синґал Веретинарович! Нарешті, забули, як його справжнє ім’я Не видержав: мусів усе продати й тікати з рідного города.
