- Це такий дядько? Це - рiдний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорiв!
З сiней загомонiв щось наставничий, богобоязний голос, у вiдповiдь на який ще гострiше залунав Тарасiв голос:
- I спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви менi, а кат!.. Не лякайте, не боюся...
Одiйшов, сiв, схлипуючи, на колодцi, що лежала пiд лiсою в бур'янi.
Сонце мовчки почало грiти його, розправляти нахмуренi брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слiв.
Гнiв минав, на велике чоло спливала глибока задума...
I пiсля цього Тарас кинув рiдну хату. За ним розбiглися, як рудi мишенята, його меншi брати i сестри, всi - хто куди, у найми.
Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана калiка-школа, яка мала над ним якусь магiчну силу, отож узяв вiн свiй каламар, та липову таблицю, та крейду, - пiшов до школи прохатися разом i за школяра, i за дiда-сторожа, який мав слугувати i школярам, i їх учителевi-дяковi. Дяка-запорожця вже в школi не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, бiльш ученого, але лютого, гiрше звiра, i п'яницю такого, якого, казали, свiт не бачив. Вiн був одинокий, i служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання вiн погодився охоче. Далi казка стає ще сумнiша. Почалося не життя Тарасовi, а мука. Завжди голодний, у немитiй сорочцi, в дранiй довгiй батьковiй свитi, що одна залишилась йому пiсля батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо - тому спадщина йому не допоможе... Босий i простоволосий зимою i лiтом... Дяк не дуже пiклувався за свого учня-наймита, та й сам вiн, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тiльки й того, що нап'ється за свiй дохiд, а проспиться, не то похмелитися - пообiдать нема чого. Тодi вiн ганяв свого учня попiдвiконню з мiшком жебрачити, часом i сам iз ним ходив, виспiвуючи попiдвiконню божественнi вiршi... А то посилав красти огiрки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймитi. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпiв усе хлопець, зцiплюючи зуби: "Дарма, вiн учитель, я школяр - так давно повелося i тепер ведеться... А все ж таки я в школi..." По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собi сльози - "нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дякiв розмову, що мiж п'яним базiканням часом почуєш i щось цiкаве од них. Нi, буду терпiти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так усi й казали: "собаче"...
Тiльки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як iнодi загадається вiн, коли в темному кутку без свiтла? Може, як той казковий дурник, вiн виймає погратися i розгортає з ганчiрочки чарiвний золотий з дiамантами перстень? Нi, то так сяють замрiянi очi у хлопця пiсля того, як часом зустрiнеться у селi з тiєю кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дiвчина кароока, вiїста, струнка, як очеретина. То весела, смiхотлива, а то осмутнiє... То, було, пiдростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрiчаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обiзветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школi?" - "Учуся, бодай я вже так не дiждав учитись! Учусь i буду вчитись". - "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босi ноги у виразках, зiтхне:
"Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригрiє тими карими очима, осяє осмiшкою, пiде. I сирота Шевченко кiлька днiв носить у чорнiй сорочцi пiд нестриженим бiлим чубом - нестриженим i нечесаним - два блискучих дiаманти. Отож вони так i сяють у темному кутку.
* * *
Була панська неволя, проте не тiльки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути i пiснi, i жарт, i веселий гомiн - людей сила-силенна, не вмирати ж усiм. А як почнуть говорити про панiв, про бунти, або хто старiший почне згадувать про Гонту та Залiзняка та про гайдамакiв, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги тi розiрве, i панство те розвiє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тiльки зрозумiти й потягнути в один гуж. Панiв тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тiльки поки що - цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкiй працi, хто в горiлцi.
Посеред села на горi майдан, на майданi дерев'яна церковця, обнесена зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янiв необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вiкна побитi, коло вiкон напiвзасохла, калiкувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев'яна напiвзмита дощами й негодами табличка: "Керелiвська церковна школа". Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день гуде на все село гульбищем: спiви, гуслi, танки, аж земля од них стогне i бряжчать вiкна. Люди тiльки посмiхаються в селi та кивають бровою на школу: дяки п'янствують...
Одразу дверi на улицю одчинилися, i з сiней вийшов бiлоголовий хлопець - лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очi голубi та яснi, мов аж смiються... Мов шматочки ранiшнього неба. Хлопець без шапки i босий. Пiд пахвою зелена гранена сулiя, на долонi - мiднi грошi, якi вiн уважно рахував другою рукою. Полiчивши грошi, хлопець калошi закачав i вистрибом подався з гори в яр, де попiд вербами була вбита стежка, що вела на другу гору. На тiй горi ще здалека було видно корчму з веселими, як у п'яної жiнки оч (i, вiкнами)* (*В автографi помилково - "як у п'яної жiнки, очима").
Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одiта в святкове серед будня, намiрила хлопцевi горiлки, i почала розпитувати, нащо горiлка. Хоче дяк iк менинам настояти на полинi. П'ятнадцятого менини.
- Хто буде на менинах?
Хлопець почав розповiдати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях.
- Коли вже тобi твiй дяк чоботи пошиє? - промовила шинкарка, глянувши на босi, збитi ноги у хлопця.
Той усмiхнувся:
- Тодi, тьотю, як у спасiвку соловейко заспiває. Далi розповiдає:
- Збираюсь я на тi чоботи, як убогий на кисiль. Халяви маю од старих чобiт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю грошi, що перепадає менi за те, що читаю псалтир над мертвими.
- А багато перепадає?
- Де там - десята копiйка, а останнє забирає дяк, бо це його дохiд...
- Гiрке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей iшов у найми.
Хлопець зiтхнув, хотiв щось сказати, далi махнув тiльки рукою i пiшов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи нi? Може, краще до когось другого? Блиснули привiтнi очi. "Зайду!" I повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.
- А-а! Тарасе Григоровичу! - обiзвався до нього ще молодий господар хати. - Ну, що будеш казати, пане пiддячий?
Озираючи всi кутки кiмнати, хлопець в той час казав:
- Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огiркiв.
- За грошi чи в борг?
- В борг!
- То скажи ж своєму дяковi, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижнi.
Тарас осмiхнувся: видно, вiн сам не йняв вiри, щоб йому дали в набiр. Тим часом в хату вбiгла, цiкавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.
- Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хатi, то де й узялася, - не то пожартував, не то поглузував батько.
- Який жених? На чорта вiн менi, - сердито одказала дiвчина, - аби що вигадать.
- А чим не жених? Подивилась би на нього, - дядько одступив, нiби милуючись на хлопця.
Вигляд справдi був у Тараса не женихiвський: нестрижена бiла кучма, чорна сорочка, латанi бiлi штани. А замiсть чобiт - болото на ногах по самi закачанi колiна.
