— Яка ж би то була несподіванка?

XXV

Щойно після двотижневого побуту у Львові Іван вернувся до своєї хатки в лісі. Було це пополудні. Мавка вже сиділа біля хатки, виглядаючи його. Коли побачила Івана, радісно стрибнула й побігла до нього, мов ласичка.

Нагло зупинилася й закликала:

— Лісовику, що це?.. Чорний елегантний стрій, лискучий ковнірець... шовкова краватка-метелик... Ти виглядаєш, наче принц із казки, і як натхнений поет. А проте я гніваюся на тебе.

Невже ти мусив задля цієї несподіванки для мене кинути мене аж на два тижні?..

Іван усміхнувся:

— Ні, моя музо, не це несподіванка. Признаюся: мені забракло фантазії. Тому вибач мені, що я не був у силі на що інше здобутися, лиш на оці книжки.

Тут Іван передав мавці гарно оправлені томи Шевченкового «Кобзаря» і дуже гарне видання Шекспіра.

— Це для мене дуже мила річ, але і вона не в силі виправдати твойого аж двотижневого перебування у місті. Іване, я на тебе дуже гніваюся...

Іван усміхнувся загадково і сказав:

— І досі є за що... Однак тепер... Прошу прочитати оцей документ.

Мавка скоро взяла документ у руки та читала: «Свідоцтво зрілості.

Іван Куценко, вік 24 роки, здав гімназійний іспит з відзначенням».

З рук мавки упав документ на землю. Мавка глипнула на Івана зчудованими очима, опісля підняла папір й сховала у викрій на грудях.

Пригорнулася до нього, обняла за шию й, дивлячись йому сердечно-ніжно в очі, клопітливо обізвалася:

— Іванчику, скажи мені… як виглядає поцілунок з відзначенням?

— Не знаю,— сміявся Іван.

— В такім випадку, як це ти матуру здав з відзначенням?.. — жартувала мавка.— Взагалі розкажи мені з самого початку, як тебе допустили до матури?

Іван коротко розказав:

— Знаєш, моя музо, я їхав до Львова з почуванням людини, котра, як це кажуть, поривається з мотикою на сонце.

Я ніколи не був би зважився навіть думати про щось подібне, але причина, чому я впав на таку думку й виконав її, не залежала від мене, лиш находиться поза мною.

— Де ж ця причина? — цікавилася мавка.

Іван усміхнувся:

— Вона тут... Називається втілена краса, доброта і мудрість: моя весна-мавка.

Мавка засміялася.

— Коли директор гімназії мене побачив, зараз мене пізнав і дуже зрадів, як довідався, що я хочу сісти до матури.

Якраз на другий день мав розпочатися письмовий іспит зрілості. І хоч я не мав усіх документів, він допустив мене до іспиту. Дванадцять днів пізніше я сів до усної матури.

Велике вражіння зробила моя відповідь при іспиті з української літератури на питання: «Що це таке поезія?»

Я хотів відповісти шаблоново, як воно стоїть у шкільних підручниках.

Але в тій хвилі явився переді мною твій образ. Твої очі усміхалися до мене, а твоє золоте волосся чародійно-творчими проміннями ввійшло у мою душу, а твої уста і вся твоя постать говорили так до мене:

«Дивися на мене і відповідай...»

І я відповів:

«Поезія — це казка, вичарована з життя, й життя, вчароване у казку».

Тоді інспектор запитав:

«Ну, як же ж ви докажете правдивість вашої тези?»

Я дав ось такі докази:

«Історія всесвітньої літератури вчить, що найвизначніші поетичні твори найбільших поетів мають непроминаючу вартість. Коли ж я застановлявся над причиною того явища, то прийшов до переконання, що вона лежить у гармонійній злуці життєвого і казкового елементу у творчості тих велетнів духа. Чи візьмемо під увагу Гомера, Софокла, Данте чи Шекспіра, Сервантеса чи Гете, всюди в їх найбільших творах життя замкнене в казку, казка замкнена в життя».

На прохання мавки Іван мусив розказати всі подробиці матурного іспиту, а кожна відповідь Івана й кожне його слово незвичайно її цікавило.

Вона раділа й була горда з того, що учені люди думали про Івана те саме, що вона. Тому вона сказала жартом, що вона надалася б на дуже корисного члена іспитової комісії для відкривання і належного оцінювання талантів. Іван радів думками мавки і дивився на неї з невимовною любов'ю і вдячністю. Його душа була в тій хвилині подібна до рослинки, що досі мусила в'янути в темнім підземеллі, а тепер якась чудодійна сила відвалила каміння і скелі з-над неї та показала їй весь безмір життєтворчої сили сонця.

І те сонце не жаліє йому свого світла і тепла.

Воно було б в силі навіть і з далеких просторів розвивати буйним квіттям Іванове життя. Однак воно тим не задовольняється. Те сонце зійшло з вершин на землю й ось тепер воно сидить на Іванових колінах.

— Мені здається, мавко, моя весно, що хоч я стратив два тижні в місті, то ти таки вдоволена моєю несподіванкою?..

— Так, Іване. Тепер я думаю над несподіванкою для тебе.

— Яку ж ти могла б мені зробити несподіванку, коли ти сама для мене є таким несподіваним небесним даром, що про нього не лиш я, а взагалі людина не могла би навіть найбуйнішою уявою мріяти?

— Ти сильно перебільшуєш. Я щойно думаю стати тим, за що ти вже тепер мене маєш. І для того щось таке зроблю, з чого, як думаю, ти будеш задоволений. Чи ти сказав усе свойому батькові, що ти здав матуру?

— Ще ні. Я уважаю своїм обов'язком поділитися тією вісткою з тобою перше.

— Чи пізно вже? Сонце ще досить високо, оскільки його тут видно поміж гущею сосон.

Іван поглянув на годинник: шоста година.

За радою мавки обоє постановили ще сьогодні піти до Іванового батька.

XXVI

Перший раз мавка йде разом з Іваном у село.

Хоч Іван чується в її товаристві гордий, як цар, і щасливий, як само щастя, та проте деякі хмарки отінюють його думки. Він не може затаїти їх і щиро каже мавці:

— Знаєш, моя музо, я боюся двох речей...

— Яких? — питає мавка.

— По-перше: коли твоя рідня довідається, що ти йдеш селом зі мною разом, можеш мати неприємності...

— Смійся з того, Іване. Мені тільки залежить на тому, щоб моя бабуся все була зі мною в згоді. Я радію, що вона мене розуміє. Нічого я не затаювала перед нею і не думаю затаювати.

Іван подумав:

«Невже графиня знає все? Невже вона потакає всьому, що її внучка робить?..»

Уже хотів спитати про це мавку, та в останній хвилі змовк.

— Яка ж це друга річ, котрої ти боїшся?

— Ти, моя весно, ввійшовши у селянську хату, розчаруєшся...

— Чому?..

— Знаєш... ти дитина, вихована у виставності, серед гарної та блискучої обстановки. А що побачиш у селянській хаті?

— Не кажи так, Іване. Мені не першина зайти до хати селянина. Простота селянського життя мені подобається. А щодо вдачі селянина, то чи знаєш, яка різниця між аристократом і між селянином? Селянин забруджує свою одежу, пан ховає бруд у свою душу.

Тепер обоє вийшли на доріжку, що вела в село.

Вся доріжка встелилася чатинням, з-поміж котрого ледве було видно слід коліс. Над мавкою й Іваном поспліталось гілля молодих сосон, неначе дерева простерли рамена над ними і благословили їх.

Із усіх усюдів сосни посилали молодятам пахощі живиці, від якої груди розширялися і радувалась душа.

Недалеко видно було кінець лісу і у тому місці, на долині, вільний отвір над доріжкою, залитий променисто, мінливо-золотою смугою палкого сонячного дня.

Коли обоє вийшли з лісу, побачили малу, зі старості похилену хатину, а перед нею гралися на вигоні маленькі діти.

Як лиш побачили мавку і Івана, перелізли скоро через пліт і поховалися в коноплях.

Мавка, сміючися, приблизилась разом з Іваном до тину та побачила, як із конопель дивилася на неї боязко цікава пара великих, синіх дитячих очей. Вона почала кликати дитину до себе, однак дитя устромило палець в уста й показувало охоту пірнути глибше в коноплі.

Іван дав мавці в руки бублик і поволі мавці вдалося довести до того, що дитина перелізла через тин і станула перед нею. Була це, може, чотирилітня дівчинка з русявим, майже сиво-білим волоссям, одягнута тільки в довгу сорочинку, повну плям.