Литмир - Электронная Библиотека

Коли цар Лев сказав ці слова, зійшов зі свого престолу, поклонився глибоко людині та припав перед нею головою до землі й лежав так непорушно.

За царем Левом усі звірі впали на землю.

* * *

І ті самі створіння, що уважали слово «людина» найбільшою образою й ганьбою для себе, лежали тепер марним порохом перед обличчям людини.

* * *

Обнова

Серед глибокої тиші, повної таємної величі, чути було лише легесенький шепіт пралісу, неначе з нього здіймалася ніжно-боязка молитва до Духа всебуття.

А на землі тільки одне створіння не могло запанувати над своїми почуваннями великих радощів.

І висловлювало їх притишеним зворушливим скавулінням.

Здавалося, що сонце зібрало всю свою силу, щоби перед заходом поглянути востаннє сьогодні на створіння на землі.

Воно промостило крізь верховіття пралісу золотий шлях, який запалав огненною рікою проміння і мрії та оповило своїм чудодійним світлом усе єство людини.

Почуття таємної нової сили, досі незнаного здоров’я й небесних радощів влилося після слів царя Лева зі сонячним сяйвом у душу чоловіка.

Він простяг руки до матері-природи та до всіх її дітей і закликав:

«О, сонце, земле, всі живі істоти, браття мої! Я хочу жити, бо ви своєю силою створили найбільше чудо: Дух творіння воскрес у моїй душі! Чую, як він росте в мені і я росту з ним і піднімаюся до нього. О, вічний Духу! Ти розбуджуєш у моїх грудях нову віру в сонце майбутніх поколінь. Ти кажеш мені, що найвища ціль буття: жити для живих істот і підіймати їх до божеської висоти. О, Духу творіння! Ти даєш мені загублену весну молодості й сили.

Із темної могили, в яку біль розпуки поховав моє серце, воскресає моя давня любов і обіймає й до грудей пригортає весь ясний світ.

Люблю вас, усі щасливі й нещасливі діти землі, бо ваше щастя опромінює мені душу, а ваше горе мостить шлях до надземних вершин.

І тому, що вас люблю, я показав вам дзеркало правди, щоб ви побачили всю марність і бездушність дороги, якою ви досі ішли.

Жаль мені всіх істот, яких усемогутня тьма зробила несвідомими знаряддями своєї боротьби з Духом, бо своїм гріхом ці істоти створили собі пекло на землі.

Тільки не жаль мені тих людей, що здушили в собі іскру просвітління, викресану вчорашнім болем.

Вони бояться світла і свідомо бродять у тьмі вини і злочину.

Не можу їх любити, бо вони обернули божеське чуття в вир божевілля, світ у тюрму, життя в пекло.

На хрест, на котрому ще вчора вони самі висіли, цього дня вони братів і цілі народи розпинають.

Нема більшої ганьби над холоднокровно обдуманий, свідомий гріх.

Бо через нього навіть Дух буття мусить каратися на хресті тьми.

Тому прокляття вчорашнім рабам, а сьогоднішнім синам темряви!

О, Духу творіння!

Окрилений твоїм божеським чуттям я піду назустріч понурій ночі буття!

І буду кресати кремінну скелю людської бездушності.

І крізь ріки крові, крізь вир упадку, злочину й божевілля нестиму та здійснятиму, Вічний Духу, заповіт твоєї Зоряної Волі:

«Хай царює Світло!»

* * *

Вже сонце зайшло й сумерк оповив праліс і землю, коли всі створіння покинули велику поляну.

І знов лягло над усією природою велике, святочне, таємне мовчання.

Тільки верховіття пралісу ледве чутним шелестом і шепотом передавало слова створінь синьо-багровому склепінню небес. А відтіля казка пралісу плила настрічу Вічності.

Рабенштайн-Відень 1921.

Заметки

[1]

Якщо будемо слідувати за природою як за вождем, то ніколи не помилимося — лат. (прим. ред.).

[2]

Критерій порівняння — лат. (прим. ред.).

33
{"b":"232177","o":1}