– Тільки не заграйся, Ізабелль, – посміхнулася Фру в аеропорті, – коли до тебе прийдуть Тео та Метью.
Марічка нічого не зрозуміла та сіла в таксі. Сльози не зникали з очей.
Тими днями Софійка сиділа біля вікна та дивилася на світлофор. Нічого не їла, та нічого не пила. Зелене світло не зникало з очей.
Вони всі мали однаковий відтінок очей того дня.
Мовчання проростала крізь тіло. Софійка лежала та співала. Її оточувала тиха квартира. З вулиці інколи грала м‘юзика.
Вона боялася виходити на вулицю, бо світ намагався перетворитися на резистор її думок. Їй набридло чути крики в свій бік. Їй набридло чути: ну чого ж ти, Софійка, ти ж ґеній! Набридло чути регіт після цієї фрази.
Все, що залишилося, – це лежати на ліжку та співати. На кухні шкварчали яєчня та сало.
– Мене називали скаженим та хворим, – продовжила вона. Софійка покинула створювати, проте продовжувала кожної ночі дивитися на світлофор.
Біля ліжка лежать прозорі пляшки. По телевізору показують порноґрафію. Вона часто отримувала повідомлення, але рідко відповідала на них. По монітору літала емблема Майкрософту. У її оселя ввірвалося повітря, а сублімація тривала три години. Софійка перетворювала тютюн на думки. А потім – співала. Вона довго могла мовчати та нюхати каву. Заради задоволення, вона сідала та їздила містом, коли запалювалося жовте світло.
Вона ніколи не спілкувалася з журналістами, але пустила до себе одного. Наступного дня вийде газета, де її назвуть Жанною Агузаровою. Софійка не читатиме тієї статті.
Ми бачили ту газету, але боялися відкрити її на сьомій сторінці. Число сім – не завжди магічне.
Марічка прокинулася дуже рано, ще коли не почало сяяти сонце, а сміттєві баки спорожнилися миттєво. Одне й те саме місце залишалося одним й тим самим місцем. А місто було кращим коханцем.
– Ти знаєш, Фру, я вже ладна покохати першу людину, яка покохає мене.
– Марічка, я кохаю тебе.
– Ні, Фру, ти мене любиш, а мені треба, щоб кохали.
Такі діалоґи вона придумувала сама собі, проте метрополітен, який вона ненавиділа, чи інший кінець Юропи, змінював зміст слів.
Марічка намагалася намалювати Сьогодні, хоча в неї нічого не виходило. День жив у іншій швидкості, ніж вона. Не допомагали фотокартки, не допомагала деформація, не допомагало почуття. Хоча на столі лежало відчуття присутності Прохасько та яблука. Великі літери, виведені на підлозі, слугували термометром, а на очі була одягнута пов‘язка.
– Всі янголи – підараси, всі янголи помирають, – читала вона, – чи проти я матів у мистецтві?
Думки роїлися, а тіло, сполохане руками, хотіло змінитися. Коли телефон не працював, вона відчувала магію тиші, яка лікувала. Музика не грала, а герої фільмів кохаються без презервативів.
Виводячи власний стиль на папері, вона забула про зміст.
– Я не вірю в зміст, бо я вірю малюнкам.
Ерекція стала звичним явищем для нього. Юля не помічала цього, бо збуджені були лише руки, які боялися взяти камеру та вхопити момент.
Всі курили забагато. А на стоянці стояли автівки всіх марок.
Я не хочу писати книжок, а тебе не цінує твоя країна. Кому гірше: певно, що небу.
Ми співаємо голосно, коли їдемо в сабвеї. Навіть не думаємо, де знаходиться та дурна зупинка Дружби Народів. А коли вже опиняємося там, де треба, то починаємо пробиратися крізь натовп, щоб хоч трохи побути на повітрі.
Марко мовчить, а Марічка не хоче більше співати. Замовкаю і я, коли розумію, що весь репертуар вже давно закінчився. Вібрації в кишенях змушують дивитися в книги тих людей, які читають на місцях у потязі. І нас не турбує, що він їде не туди, куди треба, а зупиняється посередині шляху.
– Знаєш, – каже Марічка вже Маркові, – а мені снився дивний сон. Ти знаєш, а там у нас народився хлопчик, а я дуже довго не могла вирішити що з ним робити. Думала, може, хай залишається зі мною та моєю красунею, чи хай вже буде в тебе, Марко…
Проїздимо станцію метра Кловська. Я намагаюся дивитися більше у книги знайомих по потягу та навіть не слухати розмов Марка з Марічкою. Переді мною стояли вродливі чоловіки та жінки, а разом із ними гомін потяга. Чухаю собі лоба та намагаюся вже ні про що не думати. Лягаю просто на сидіння та сплю, як знак.
Станція Печерська. Кількість людей у нічному поїзді зовсім не зменшується. Їхали всі з самого початку – дві бабусі, сумний хлопчик, дуже вродлива жінка з дуже гарним чоловіком та ми втрьох. Бабці відкрили газету “Обозор” та щось голосно обговорювати. Не можу сказати що саме, бо вони сиділи у іншому кінці вагону. Хоча, мабуть, політику. Бо про що їм ще говорити в останньому потязі в свої сімдесят з гаком років? Сумний хлопчик сидів навпроти, притуливши голову до поручня та щось наспівував. Етаноли (еталони?) вроди – чоловік та жінка – обіймалися та сміялися, час від часу цілувалися. Я лежав, обперши голову правою рукою та дивився на все це.
– Я знаю ЯК назвати твою творчість. – каже Марічка мені, – Сиґаретно-кавові новели, які треба читати у кав‘ярнях на Подолі чи в таксівках типу Богдан.
Я посміхаюся та киваю головою – так, то так. Хоча дійсно – коли всі твори набрані на КПК десь у Києві під звуки “Шансону” з водійських динаміків, важко дати якесь інше визначення.
Метро Дружби Народів порожнє. Чутно гуркіт від притиральної машини. Ми повільно та чомусь мовчки плентаємося пішки по ескалатору, який вже не працює. Жодної людини та цілодобові квіти, як символ поствересинґу.
– Як ти думаєш, – питає Марко, – що буде після постмодернізму?
Я думаю кілька хвилин, поки допалюю останню сиґарету (остання сиґарета чомусь зажди палиться найдовше) та кажу: мабуть постевересинґ.
– Це що?
– Прийде ґенерація “Ґ”. Ґенерація ґрафоманства в усьому: літературі, музиці, мистецтві. Нові сили, які тільки почали творити.
І знову мовчання, та чорний “СЕНС”, який везе нас додому. Після такої розкоші, як таксі до самого будинку, ми йдемо до цілодобового супермаркету, що торгує сіллю та курячими попами, та купуємо на останні гроші кілоґрам картоплі та пляшку зубрівки. Марічка весь час доймає Марка, щоб він купив їй сливок.
Вдома ми по черзі йдемо до душа, поки вариться картопля, а потім вмикаємо телевізор та дивимося “Суку-любов” Іньяріту. Засинаємо о третій ночі на підлозі, з каструлею товченого їдла та прокидаємося зранку, коли о дев‘ятій ранку по першому національному починає грати Гімн України.
– Марко, дай мені грошей, мені треба додому, – Марко починає обшукувати всі кишені.
– На, Марічка, дві гривні і ні в чім собі не відмовляй. – та ще додає, коли вона стоїть у дверях, – і не забудь сливок купити.
Маленький, покинутий павільйон студії ім. Олександра Довженка за мізерну ціну – це більше ніж скарб.
Ґеорґ будує маленьку кімнатку для зйомок власноруч з шматків побутових відходів. У руках пензель та відро білої фарби. Він проводить нею рівні лінії по шматках ідеально гладких шпалер. Ставить посередині кімнати телевізор, на підлогу кидає сторінки старих газет, вішає на стіну червоний прапор з Леніним та червоно мовним гаслом для лазерів. На підлозі лежить лампа, яка безперервно миготить. Телевізор шурхотить чорно-білими цяточками.
– Ало, приїзди за годину.
– Ти знаєш, що ми більше не можу існувати тут, не можемо більше триматися за чуже волосся, яке пахне кропивою та трохи рум‘янками, пелюстки яких залишилися ще з ночі, не можемо більше називати своїх жінок та чоловіків на ім‘я та, бо більше, не можемо придумати нічого нового: ні звуку, ні кольору, ні руху. Просто нічого. Сидимо на сходах під дверима чужої квартири та розмовляємо самі із собою, чекаючи на новини, на дзвінки, на те, що має трапитися щось, що має неодмінно трапитися. Бачимо дітей у рожевому та їхніх батьків у спортивних штанах, які несуть цих самих дітей на руках на дев‘ятий поверх, бачимо білявок у коротких спідницях, які, можливо, чекають так само, як і ми, проте тільки під іншими дверима. Чекаємо на м‘юз, на натхнення, на анотації до наших творів та на дзвінок від важливих людей. Складаємо всі свої речі у валізи та бачимо як вони зникають за рогом, тому що ми не можемо піти далі. На сходи крапає з вікна з розбитою шибкою, а ми все думаємо – як надати милозвучності власній мові. Думаємо багато та не завжди правильно, проте маємо надію на те, що небо, яке видно з того самого вікна, та в похмурому небі, яке схоже на Іржона, якого ніколи не бачили, проте чули ЯК люди моляться на запальничку, якою підпалював сигарету саме він. З нами такого ніколи не буде, бо нас знають не усі, навіть зовсім не знають, також на ще не стукнуло сорока років. Ґалереї проводять ексгібіції, маємо видану книгу та запас емоцій у кишенях. Проте наш заробіток складає нещасні дві статті у періодичній пресі і, взагалі, не слухай мене. А то наворочу.
