– Я вам по секрету. Цілий скандал був… Коллонтай кричить:

«Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».

У ставку купається сонце – на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.

Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла економка[17]:

– Када ви, наконєц, убйотє єйо?

– Та зараз.

– …Та січас, – кричить економка і біжить – її покликано. Сидір чухається:

– От стерво! Жалко їй народного добра.

Микита не чухається:

– Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидір:

– Що?

– Мнясо!

– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кізяками.

Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:

– Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тільки.

Потім він ріже, але не мовчить.

– Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!

Микита хитає головою:

– Правильно!..Вони ріжуть корову.

В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.

Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла.

Анфиса Павлівна запивала водою:

– Хотіла попробувати… Павлина Анфисівна:

– Так, так…

…Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб'язно усміхаються.

– Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.

Мама мліє…

…Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи – перед громовицею…

…Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах – варення, котлети, білий хліб та інше…

…Навіщо?..

… До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків. Знайомий сказав:

– Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.

Павлина Анфисівна скрикнула:

– Ах!

Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:

– Чудний українець – то він флегматик не знать який, то він злодій з великого шляху… то він революціонер… Тьотя Бася захвилювалась:

– Що то є українець? Пролетар-революціонер.

Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.

Анфиса Павлівна глибоко зітхає[18] і теж іде в кімнату – корова.

Павлина Анфисівна була задоволена, взяла під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.

Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.

– Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!

– Іді, іді! Не разговарівай!..

Знайомий пообіцяв поскаржитись голові Вуцвику. А Павлина Анфисівна спитала:

– Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?

Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.

…Громовиця не прийшла – пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.

Хтось ламав гілки в лісі – не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов'ята, і соловей уже не співав, і солов'ї мовчали.

– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з'їсть: дитячу порцію.

…На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це надхненний Гіль.

…Тьотя Бася не обідала: її обід з'їв хтось.

Коли поодцвітали вишні[19], поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький – смачно…

Летіли трутні по шосе.

…У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо. Одні виїздять, інші приїздять.

Хто приїздить, каже:

– По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

– Чому це сьогодні нема какао? Який же це дім відпочинку? Га?

…Пахне кізяками й парним молоком.

Ледве світає, Сидір запрягає коні й везе м'ясо до міста.

Насіли: де – хто.

– Захватіть оцього лантуха з яблуками.

– Що за лантух?

– Та оцей.

– Та це ж яблука казенні.

Його просять, він згоджується за двісті п'ятдесят від пуда. Накрив лантух свіжим м'ясом і закаляв у кров[20]. Сидір покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на місто селяни їдуть. Сидір кричить:

– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать із воза:

– Не пан, звернеш і сам. То тільки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидір потилицю й згодився:

– Та воно й правда.

Сіпнув за віжку – ліворуч…

…Підводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

На вілли[21] залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.

Залітають сюди й погані баси – невдачники з міста й дебютантки – балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.

Є і літній театр.

У суботу висіла афіша:

Грандіозний вєчєр. Участвують… еtс.

…У неділю тьотя Бася кричала:

– Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!

Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.

Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.

Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.

І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.

– Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?

Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.

Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник[22] і балерина.

Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.

Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу. Вілли, колонії…

Легенький золотий сум.

…Чебреці, чебреці…

Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились.

– До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна обурилась:

– Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.

Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний – осінь. У городі взимку холодно й голодно.

…Колонії, вілли.

Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.

…Ставок думав золоту пісню:

«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.

І минуло літо.

Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисівна плакала – йшов тридцять п'ятий листопад.

Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» – пом'ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:

– Ми смєло в бой пайдьом…