- Рости, лю­бенький, рос­ти! - про­мов­ля Га­ля.

- Спасибi, щас­ли­ва до­ро­га! - одка­зу­ва­ла мо­ло­ди­ця. - Вкло­нися, си­ну, вкло­ни­ся!

Син не хо­тiв вкло­ни­ти­ся й угор­но драв го­лiв­ку уви­шень, як ма­ти на­хи­ля­ла.

- Бачте, який! - ка­же мо­ло­ди­ця смi­ючи­ся. I Ми­хай­ло, i Га­ля од­ка­за­ли їй ус­мi­хом.

- Так се шлях у Хру­мо­во? - спи­тав ще раз Ми­хай­ло.

- Сей, сей са­мий. Тiльки що ви не боїтесь їха­ти? Го­во­рять, що не­без­печ­но… слав­лють…

- А всього чи ж пе­рес­лу­ха­ти, що го­во­рять та слав­лють! - од­ка­зує Ми­хай­ло. - Не стра­хай­те-бо до­рос­ло­го ко­за­ка, ко­ли ма­лий не боїться.

Ще всмi­хи, ще вкло­ни й по­жа­дан­ня доб­рi - i от уже хуто­рець зник з очей своїми ма­ка­ми чер­во­ни­ми, i млин не шу­мить, i їдуть во­ни гаєм, то спус­ка­ючись к Днiп­ру, чу­ючи йо­го про­хо­ло­ду, то знов пiд­нi­ма­ючись ви­со­ко й прислуха­ючи тiльки плес­ки та ле­лiн­ня хви­лi Днiп­ро­вої.

- Коханий, - го­во­рить Га­ля, - а що як справ­дi на­па­дуть на нас роз­бiй­ни­ки?

- Боїшся, Га­лю? - пи­та ко­зак.

Галя не боїться, а як бо на­па­дуть?

Не бiйсь, миє сер­це, то все вер­зiн­ня, го­во­рить ко­зак - Бу­вай со­бi спо­кiй­ненька, Га­лю!

- О, нi, я не бо­яти­му­ся, ко­ха­ний. Я не бо­юся, - одка­зує Га­ля.

I їха­ли во­ни да­лi тем­ним гаєм та усе щас­ли­вi роз­мов­ля­ли про щас­тяч­ко. А гай усе тем­нiв, i Днiп­ро усе шу­мiв бист­рiш. Спер­шу ос­ту­пав гай шлях, i їду­чи во­ни чу­ли па­хо­щi гайо­вих квi­ток, по­тiм гай на­че ра­зом знявсь i по обох бо­ках ви­ситься го­ле ка­мiн­ня, а на них, на­че наст­ром­ле­нi стрi­ли, со­с­­ни чор­нi,а вни­зу на­зуст­рiч їм б`ється Днiп­ро, наг­ло за­ве­р­нувши свою хви­лю кру­то в щi­ли­ну. Тiльки що встиг­ло ми­го­ну­ти про­ти очi їм усе те, як на їх ки­ну­ла­ся ор­да лю­дей. Мiц­нiї ру­ки спи­ни­ли вiз, вхо­пи­ли Га­лю, при­тис­ну­ли ко­за­ка.

Галя при­мог­ла тiльки скрик­ну­ти; бо­ро­тись по­чав ко­зак.

Недовга бо­ротьба: хтось один упав i зас­тог­нав, а за тим огульний ви­гук ярос­ли­вий, i ко­зак за­ша­тавсь i впав ко­ло Га­лi. У жа­ху во­на схо­пи­ла йо­го i при­ту­ли­ла до се­бе; у ля­ку чу­ла во­на, що теп­ла кров по­ли­ває їй ру­ки… уся ор­да поби­валася ко­ло вби­то­го то­ва­ри­ша, й чу­ли­ся сло­ва:

"Не ди­хає! Мерт­вий!" I страш­ний плач чувсь, i глу­хе пи­та­ння: "Де по­хо­ва­ти луч­че?" I сту­па у той i у той бiк, пошу­кання, i ри­ли зем­лю, i ви­ки­да­ли зем­лю з ями…

Нiч ми­на­ла, усе ок­ру­ги свiт­лi­ша­ло. Кров, що вли­ва­ла ру­ки, сяк­ла, хо­ло­дi­ла; зда­ле­ку по­за де­ре­ва­ми ко­па­ли яму й миг­тi­ли лю­ди - близько нi­ко­го…

Та от хтось наб­ли­зивсь. Ще у бiльшо­му жа­ху Га­ля мiц­нiш при­ту­ли­ла до се­бе ко­за­ка сво­го й пог­ля­ну­ла… Ко­ло неї сто­яв мо­ло­дий па­ру­бок, на­че квiт­ка в яла, i зда­ва­ло­ся, жал­ко йо­му бу­ло Га­лi, та як згля­ну­ли­ся їх очi, вiн зат­ре­пе­тавсь ра­зом i хут­ко спи­тав:

- Звiдки ти? Чия ти?

- Я си­ро­та - од­ка­за­ла Га­ля. - Я жи­ву са­ма од­на ко­ло Ки­єва, у хат­цi на лу­цi… Нi, нi-бо, не те… Я за­мiж пiш­ла, i от мiй ко­зак…

- Галю - промовив па­ру­бок, тро­хи не па­да­ючи ко­ло неї, - Га­лю, сест­ри­це! Чи ти пiз­на­ла сво­го бра­та мен­шо­го?

- Ох бра­тик ми­лий! Се ти! Здо­ров був! Здо­ров був! Чо­му ж так ба­рив­ся, дов­генько не при­хо­див? - Во­на схи­ли­ла­ся до йо­го i ба­га­то й га­ря­че йо­го цi­лу­ва­ла, усе не пус­ка­ючи з рук сво­го ко­за­ка, а да­лi спи­та­ла: - А де ж дру­гi бра­ти? Чо­му се ви так дов­генько не при­хо­ди­ли? Де ж бра­ти?

Наче вмен­шив­ся її жах і страх; во­на пильнiш по­ди­ви­лась ок­ру­ги. Мен­ший брат пок­ли­кав дру­гих бра­тiв, i во­ни прий­шли з-по­за де­ре­ва.

- Се на­ша сест­ра Га­ля! - ка­же їм мен­ший брат.

- Се я, бра­ти­ки рiд­нi! - про­мо­ви­ла до їх Га­ля, та во­ни чо­гось не пiд­хо­ди­ли до неї вi­та­ти­ся, й стар­шо­го бра­та зов­сiм не бу­ло по­мiж ни­ми. I об­лич­чя в них та­кi страш­нi, та­кi чуд­нi… жах знов на­пав Га­лю!

- Де стар­ший брат? - спи­та­ла во­на. - Де вiн! - Жах усе бi­льш та мiц­нiш її по­нi­мав i по­ся­гав, i з по­чи­ну во­на нi­чо­го не здо­ла­ла зро­зу­мi­ти, по­тiм да­лi все вже зро­зу­мi­ла, усе побачил­а i ро­зiб­ра­ла.

Вона ба­чи­ла стар­шо­го бра­та мерт­во­го пiд ду­бом i зна­ла, що за­бив йо­го Ми­хай­ло її. Во­на бу­ла на по­хо­ро­нi й ба­чи­ла, як стар­шо­го бра­та опус­ти­ли вку­пi з її Ми­хай­лом у гли­бо­ку яму, вси­па­ну лис­тям, i во­на про­ща­лась з обо­ма… Та чуд­но якось усе змi­ша­ло­ся в неї у го­ло­вi i на­вiть якось чуд­но очi ба­чи­ли й уха чу­ли: то во­на ду­ма­ла про iг­раш­ки з бра­та­ми на лу­цi, про по­кiй­ну неньку, й наг­ле уяв­ля­лась у дум­цi мо­ло­диця з ди­ти­ною смi­лою та ве­се­лою на ру­ках у вбо­го­му ху­то­роч­ку, що ма­ка­ми зак­ра­сивсь, i, ус­мi­ха­ючись, показу­вала шлях який; то йшла во­на з церк­ви i прис­лу­ха­ла Ми­хайлового го­ло­су, то Днiп­ро своїм плес­ком усе пог­лу­шав; то чу­ло­ся їй - стог­нуть, ба­чи­ло­ся - го­ле ка­мiн­ня, тем­нi гаї, - а ра­зом ве­чiр ве­сiн­нiй - ча­ру­ючая квi­ту­ща свi­жiсть i в да­лю-далi ве­ли­ке бi­ле се­ло на го­рi… То усе жи­ве, од­ра­дiс­не й до­ро­ге, - то усе мерт­ве, по­хо­ва­не до­ро­ге… Во­на дожида-дожи­да до се­бе же­ни­ха, виг­ля­да йо­го, влов­ляє го­ло­су йо­го, а ко­ло неї мен­ший брат ра­зом зна­хо­диться, про­ти неї йо­го вже мужнє та зна­ко­ме об­лич­чя, i во­на йо­му всмi­хається й ду­же ра­денька… А от i всi бра­ти си­дять ря­доч­ком на зем­лi, тiльки нес­тає стар­шо­го, не­ма стар­шо­го…

Нагле який­сь свiт на­че - i пам'ять, i ро­зум, i жах знов на­па­да, пiй­ма i по­ся­га, i в жа­ху во­на ки­дається бiг­ти i бi­жить-бi­жить до Днiп­ра i в жа­ху вки­дається у Днiп­ро. За нею бра­ти по слi­ду, та Днiп­ро­ва хви­ля вже да­ле­ко по­нес­ла сест­ру й роз­би­ла на гост­ре ка­мiн­ня, й дар­ма бра­ти хо­дять по­над бе­регами, - у бист­рих нур­тах нi­чо­го не вид­но, оп­рiч од­ки­ду не­ба яс­но­го, гаїв та шпи­лiв ок­ру­ги.