Котляревський І. П. ПОЕТИЧНІ ТВОРИ ПІСНЯ НА НОВИЙ 1805 ГОД ПАНУ НАШОМУ І БАТЬКУ КНЯЗЮ ОЛЕКСІЮ БОРИСОВИЧУ КУРАКІНУ[1] Гей, Орфею, небораче! Де ти змандровав від нас? Як би тільки ти, козаче, Мні під сей згодився час! Кажуть про тебе іздавна, Що у тебе кобза гарна, Кобза дивная така, Що лиш забряжчиш руками, То і гори з байраками Стануть бити гопака. Глянь, Орфею, глянь із неба, Дай кобзури мні своєй, Мні іграти пісню треба, Пісню гарную на ней. Треба голос подимати, З Новим годом поздравляти Пана любого того, Що і паном буть уміє, І як батько не жаліє Живота для нас свого. Олексію, любий пане! Я про тебе річ начав, Та боюсь, як слів не стане, Щоб ти мні не накричав, Бо я наперед признаюсь, Що я з музами не знаюсь, Тільки трохи чув про їх. Та і музи лоб нагріють, Поки проспівать успіють Половину діл твоїх. Я про те мовчати буду, Що стьонжками скручен ти. Що на тобі, мов на чуду, Де не глянеш, все хрести; Що нельзя зглянуть очами На жупан твій за звіздами, Як на сонце серед дня; Що од стьонжок шия гнеться, Що іззаду ключ човпеться, Все, мабуть, се не бридня! Не Чернігов, не Полтава Сеє все тобі дала: Знать, давно про тебе слава В Пітенбурзі загула; Знать, ти добре там труждався, Не за пічкою валявся, Що попав к царю під лад. Знав і цар, з ким подружити, На кого ярмо зложити, Аж тепер і сам він рад. Рад він, що ярмо ти тягнеш Не гнучись, як добрий віл, День і ніч від поту м’якнеш, Робиш добре, скільки сил. Рад сказати правду-матку, Що крутенькую загадку Нашим ти задав панам; Бо щоб мали чисті душі, Щоб держали строго уші, Ти собой їх учиш сам. І довіку не забуду, Як я раз к тобі прийшов... Ах, мій боже! скільки люду Всякого я тут знайшов! Повні сіни, повна хата Нашого набиті брата, Аж нельзя пропхнуться мні, А попів, купців та панства І жидів, цього плюгавства, Мов на ярмарку в Ромні. Всі ж не з балами стояли, Всі були по ділу тут, Папіри в руках держали, Хто багацько, хто лоскут; Хто чолом бив на сусіда, Хто на пана-людоїда, А попросту - на суддю, Що за цукор та за гроші Ізробив суд нехороший, Цілу розорив сім’ю. І таких було доволі, Що прохали на панів, Що пани зо злої волі Не дають орати нив; Що козацькими землями, Сінокосами, полями Вередують, мов своїм. Суд у правду не вникає, За панами потакає, Щоб було йому і їм. Не прогнівайсь, Олексію, На нескладну річ мою, Що я говорити смію Про писарню ще твою. Раз мні буть там довелося... Але ж скільки там човплося За столами писарів! Там папірок тучі, тучі! Писарів же кучі, кучі! Мов в петрівку косарів. Пишуть, пишуть та й несуться; Щоб ти погледів, чи так. Треба ж тут тобі надуться, Треба знать підправить як, Треба всякую папіру Привести якраз до шніру, Підвести все під закон! Ніколи борщу хльобнути, Ніколи ж і всмак заснути,- Ти забув про хліб, про сон. А про жінку та про діти Думати тобі коли? Щоб обуті і одіті І не голодні були; Ні, про се ти не згадаєш: Жінку ти другую маєш, Дочки, син тобой забут. Жінка у тебе - Полтава. Син - Чернігов, честь же, слава Дочки - от ввесь рід твій тут. Мов тобі чернець від миру, Одцуравсь ти од двора: Знай, в Полтаві мнеш папіру, А додому не пора. Що ж тобі із той Полтави, Ти і так добився слави, Та якой же - гай, гай, гай! Опочинь же, пане, трохи, Ти уже притупав ноги, Тупає другий нехай. Панство здай своє другому І здоров’я не теряй, Попильнуй під старість дому, Бо у тебе вдома рай. Там всі, як на батька діти, Будуть на тебе глядіти, Та й ще чи не лучш мабуть: Тут, по правді, як сказати, Всі тобі, як богу, раді, Всі тебе, як бога, ждуть. Та біда моя, як бачу, Сей не по тобі совіт, Ти таку свою удачу І на той потягнеш світ. Поки виб’єшся із сили, Поки прийдеш до могили, Будеш хлопцем для других. Уродивсь ти на прояву, Улюбився так у славу, Як у дівчину жених. Ну, коли ж ти такий, пане, Що для слави лиш живеш, То к тобі смерть не пристане, Ти ніколи не умреш! Хоч попи не забурмочуть, Хоть блеяти не захочуть Вічну пам’ять по тобі, То прохати їх не треба, Бо і так під саме небо Пам’ять ти зробив собі. Сеє не умре ніколи, Що ти робиш всім добро, Та і робиш з доброй волі, Не за гроші і сребро. Скільки удовам ти бідним, Скільки сиротам посліднім, Скільки, скільки сліз утер! Скільки взяв людей ти з грязі, І, як кажуть, аж у князі, Аж у князі їх упер. Не умре, хоть побожиться, Слава не умре твоя; Слава з тілом не ложиться У могилу нічия. Хоч же смерть к тобі прискаче, Слави в землю не впиндряче: Загуде вона, як гром. Тут і правда возьме силу, Прийде на твою могилу І напише так пером: «Диво тут попи зробили, Диво дивнеє із див. В землю мертвеця зарили, А мертвець той і ожив. Бачся, добре заривали, Бачся, грімко всі співали Пам’ять вічную над ним; Оглянулись небораки, Аж князь Олексій Куракін Все жив по ділам своїм». Поки ж сіє диво буде, Поживи хоть стільки ти, Скільки жив, як кажуть люди, В світі Мафтусал [2] святий. Будь здоров і з Новим годом, І над нашим ще народом Ще хоть трохи попануй! Трохи!.. Ой, коли б багацько! Бо ти наш і пан і батько, І на більше не здивуй! вернуться - Мафтусал (Мафусаїл) - за біблійними легендами, один із патріархів, дід Ноя, що прожив нібито 969 років. Ім’я його вживається як синонім довголіття. |
