— Ба, може, я збiгаю? — крикнула вона услiд.
— Iди, iди, сонечко. Скажи мамi, що вечеря за годину в загальнiй вiтальнi… Я сама справлюся.
Анна-Марiя впевненiше пiшла вперед. Коридор посвiтлiшав, i вона вже чiтко розрiзняла ряд дверей з обох бокiв. Вона вже знала, що десь в однiй з кiмнат є мама, як знала й те, що безпомилково знайде потрiбнi дверi.
…Мати сама вийшла їй назустрiч. Вона майже не змiнилася, тiльки обличчя стало блiдiше, а вилицi чiткiше вималювалися на трохи змарнiлому обличчi. Вона обiйняла Анну-Марiю, i так, обнявшись, вони зайшли до кiмнати, що геть була заставлена квiтами у вазонах. У деяких iз них стирчали недопалки, загашенi прямо в землi. Незважаючи на це, квiти розрослися так буйно, що обплели стiни й стелю, звисали донизу важкими зеленими пасмами.
— Як же давно я тебе не бачила! — мама посадила Анну-Марiю у крiсло, не випускаючи її рук зi своїх. — Ти зовсiм доросла. Ти щаслива? У тебе є дiти? Чоловiк? На тобi гарний костюм… I туфлi чудовi… У тебе все гаразд?
— У мене все добре, мамо, — Анна-Марiя намагалася триматись якнайпростiше, якнайприроднiше. — Я була в Парижi. Я шукала твiй будинок. Але там жила зовсiм iнша жiнка…
— Руда? З таким противним рiзким голосом? — пожвавiшала мама. — Це мадам Бюндшен. Вона таки домоглася свого — заволодiла моєю квартирою! Що вона тобi сказала?
Анна-Марiя затнулася.
— Сказала, що ти тут бiльше не живеш…
— Й адреси не дала?
— Не дала…
— У неї, як i ранiше, коротка стрижка й чорнi стрiлки на повiках?
— Здається, так…
— У тебе сумне обличчя. Це погано. Тобi чогось бракує?
Анна-Марiя задумалася.
— Тебе. Бабусi. Моїх ляльок… Одного дивакуватого старого й одного дурненького хлопчика… — Анна-Марiя витягла iз сумочки пачку сигарет, клацнула запальничкою.
— Ага! — чомусь зрадiла мама. — От i ти куриш!
— Ма, менi вже пiд сорок… — нагадала Анна-Марiя.
— Нiкому про це не кажи, — мама взяла її обличчя у свої долонi й уважно оглянула кожен його сантиметр. — Ти маєш чудовий вигляд!
Анна-Марiя пiймала її руку i притислася до неї губами.
— Ма, бабуся сказала, що вечеря за годину у вiтальнi…
— У бабусi завжди все розписано до хвилини! Добре, йди до вiтальнi. Я причешуся…
Анна-Марiя знову опинилася в коридорi. Тепер вона вже була впевнена, що за iншими дверима на неї також чекають сюрпризи. I навiть здогадувалась, якi…
Дверi до наступної кiмнати були вiдчиненi.
Старий Калiостро, як завжди, сидiв у своїй улюбленiй позi — за столом, накритим чистою бiлою серветкою, i зелена кругла пляшка якогось заморського вина гарно вимальовувалася на її тлi, вiдкидаючи легку салатового кольору тiнь на бордовi шпалери. Альфонсiно також був тут, сидiв на своєму рожевуватому хвостi й смiшно умивав мордочку довгими, майже людськими пальцями. Калiостро схуд, його сиве волосся було по-модному стягнуте на потилицi, нiс, звичайно ж, блищав, немов вiдполiрований, щоки горiли, нiби в лихоманцi. Альфонсiно першим вiдчув, що хтось стоїть бiля дверей, i насторожився, навсiбiч поводив у повiтрi своїм носиком. Анна-Марiя ввiйшла, i Калiостро змiряв її вiд голови до нiг пронизливим поглядом. Анна-Марiя, не промовивши жодного слова, сiла на стiлець навпроти нього. Вона знала, що старий не був схильний до сентиментiв. Той неквапно поставив на стiл iще одну склянку й так само повiльно наповнив її по вiнця рубiновим вином. Випили мовчки. Очi й нiс старого заблищали дужче. Вiн кашлянув.
— Ну що, на Монмартрi ще продають смаженi каштани? — нарештi запитав вiн, немов продовжуючи перервану розмову.
Анна-Марiя нарештi змогла вгамувати сльози, що пiдступили в черговий раз, i з нiжнiстю подивилася на старого.
— Терпiти не можу цю гидоту!
— А як тобi кава в «Куполi»?
— Чудова кава… Я принесла тобi твою книжку, — Анна-Марiя вийняла iз сумочки пошарпаний томик Нострадамуса.
— Розумниця. Менi саме нема чого читати… Дивись, негiдник Альфонсiно впiзнав тебе!
Старий пацючок уже пiднiмався по її рукаву… Анна-Марiя зняла його, пiднесла до обличчя, поцiлувала у вологий нiс.
— Я так хотiла повернутися до тебе…
— Я знаю. Та якби ти повернулася, з тебе нiчого б не вийшло…
— Ти гадаєш, iз мене щось вийшло?
— Ну, все, як я й казав — багата будеш, вродлива… А туфлi собi купила?
— Вiдразу ж!
— Ото ж бо й воно… Добре, дiвчинко, йди до вiтальнi. Ми ще поговоримо перед сном.
— Ти хiба не пiдеш зi мною?
— Звичайно, звичайно… До вечерi я завжди перевдягаюся. Скажеш, щоб без мене не починали. Побачимося.
Анна-Марiя обережно причинила дверi й глянула на годинник — до призначеної бабусею вечерi лишалося двадцять хвилин. Коридор бiльше не лякав її. Навпаки, з кожним кроком приємне тепло розливалося по всьому тiлi, нiби вона йшла крiзь невидимi хвилi того, що можна було б назвати пам'яттю i… любов'ю.
Анна-Марiя безпомилково вiдчинила ще однi дверi. Вона знала, хто має бути за ними, i не помилилася. Ларик сидiв до неї спиною i щось писав, низько схилившись над зошитом. Вiн не обернувся, але Анна-Марiя помiтила, як напружилася його спина. Вiн був у тiй же бiлiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах. Вона тихенько пiдiйшла й поклала руки йому на плечi.
— Я знав, що побачу тебе… — тихо сказав Ларик. — Але не думав, що ти…
Вона обiйшла стiлець i сiла на його колiна.
— Не треба нiчого говорити. Пробач менi. Тепер ми не розлучимося нi на хвилину.
— Ти жартуєш? Ти обманюєш мене? Чому ти тут?
Але всi запитання i слова не мали значення — вiн цiлував її обличчя, й Аннi-Марiї здавалося, що на щоки, губи й чоло сiдають зграї рiзнобарвних метеликiв.
— Ти вiриш менi… тепер? — нарештi запитав вiн, гладячи її по волоссю, нiби вона була маленькою.
— Звичайно, милий…
— Це все, що я хотiв почути.
— Ходiмо, — сказала вона. — Я познайомлю тебе зi своїми.
— Так, так, пiдемо… — вiн не наважувався розiмкнути обiйми й вiдпустити її.
— Знаєш, менi ще нiколи не було так добре, так спокiйно, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Ходiмо, ходiмо: я страшенно хочу їсти! Бабуся сьогоднi напекла пирiжкiв.
Вони вийшли в коридор, тримаючись за руки, i яскраве свiтло заслiпило обох: коридор закiнчувався просторою вiтальнею. У нiй не було нi вiкон, нi лампочок — свiтло iснувало тут нiбито саме по собi. Мама, Калiостро з Альфонсiно сидiли за дбайливо сервiрованим столом. Довкола нього весело кружляла руда дворняга з вузькою лисячою мордою. Вона смiшно ставала на заднi лапи i, балансуючи на них, як справжнiй канатоходець, раз у раз випрошувала зi столу шматочки гарячих пирiжкiв iз печiнкою i повидлом.
— А ось i вони! — зрадiла бабуся. — Сiдайте, дiти, все гаряче!
Вона вiдкинула кришку супницi, й усю залу заповнив запах рисового супу…
Анна-Марiя вiдчувала, що легеньке тепло, вiд якого навiть поколювало в кiнчиках пальцiв, не зникає, що воно переповнює її i рветься назовнi то потоком гарячих слiз, то нестримним смiхом. Калiостро весь час пiджартовував над бабусею, та смiшно вiдмахувалася вiд нього, встигаючи при цьому пiдкласти кожному на тарiлку то шматочок пирога, то солоний огiрочок; мама гомонiла з Лариком, намагаючись вивiдати в нього всi важливi для майбутнього життя вiдомостi. Анна-Марiя почувалася засватаною, i це страшенно бентежило її. Ларик не зводив з неї закоханих очей. Собака Бiлка раз у раз примудрялася вихопити з її опущеної руки щось смачненьке й наповнювала залу веселим заливистим гавкотом. А попереду на неї чекав чудовий вечiр iз довгим-довгим розпитуванням старого Калiостро, з бабусиним поцiлунком на нiч, з коротким перекуром на кухнi з мамою, з миттям посуду, зi звичною домашньою метушнею наприкiнцi важкого дня, з Лариком… Щастя зiйшло на неї, як величезна сяюча куля, i вона боялася ворухнутися, щоб ненароком не впустити, не розбити її.
Свiтло у вiтальнi поступово тьмянiло, ставало густiшим, розмови i смiх — глухiшими. Навiть собака притих i вже спокiйно лежав бiля її нiг. Анна-Марiя помiтила, що всi, хто сидiв за столом, в одну мить немов згасли й почали уникати її погляду. Зависла пауза, й серце Анни-Марiї тривожно забилося.
