Потiк машин повiльно рушив у бiк центру. «Омнiбус» мiстився на територiї стадiону, що нинi перетворився у величезний торговельний центр. Удень стоянка перед рестораном була напiвпорожня, i Ларик загальмував прямо бiля входу. Червона «голлiвудська» дорiжка вела нагору. Ларик рушив було за ними, але Ада рiзко зупинила його:
— А ти куди? Нам поговорити треба. Можеш їхати. Ми викличемо таксi!
— Дякую, Ларику! — пом'якшила її суворий тон Анна-Марiя. — У тебе, напевно, багато своїх справ?
— Та якi в нього справи? — роздратовано кинула Ада. — Замiсть навчання бозна-що в головi! Давай, їдь додому!
Ларик пересмикнув плечима, однак заперечувати не став, а, махнувши рукою, рушив до автомобiля.
Жiнки зайшли до ресторану. На них вiдразу ж дихнуло прохолодою.
— А пам'ятаєш, подруго, як ми за десятку одного разу i наїлися, i напилися, i натанцювалися до знемоги?… — мрiйливо промовила Ада, всiдаючись за круглий мармуровий столик. — А тепер тут хiба що мiнералки можна випити за цю цiну…
Вони замовили сушi, «Шардоне» i легкий зелений салат. Ресторан був майже порожнiй. У кутку сидiло двоє чоловiкiв, у яких поперемiнно дзвонили мобiльнi телефони. Бiля шинквасу працював телевiзор. Iшла програма, закуплена декiлькома центральними каналами. Нова зiрка скандального телешоу — молодий актор в обiрванiй футболцi от кутюр, яка оголювала гору накачаних м'язiв, рясно вживаючи слова ненормативної лексики, знайомив глядачiв iз сiмейними парами, що бажали перетрусити на публiцi свою брудну бiлизну. Цього разу в шоу йшлося про зради. Чоловiк i дружина (Анна-Марiя пiдозрювала, що це були не дуже успiшнi артисти провiнцiйного театру) звинувачували одне одного в усiх смертних грiхах. Публiка в залi — в основному юнi поборницi справедливостi й лiтнi матрони — активно брали участь у процесi з'ясування правди. Анна-Марiя поморщилася: побут, ниций i нецiкавий, оточував з усiх бокiв, у жодному проявi так званого життя не було й натяку на диво, романтику, вiдбиток дитячої казки. I навiть цi двi чоловiчi спини навпроти — напруженi, як на полi бою — викликали вiдразу, адже вона могла переповiсти їхню балачку до найменших подробиць. Вона була пiсна, як сiно…
Офiцiантка принесла двi пляшки «Шардоне» — вона впiзнала Анну-Марiю, i їй хотiлося сяйнути знаннями, якi вона нещодавно отримала в школi сомельє.
— Яке вино бажаєте? Це — мальтiйське, це — з iспанського винограду…
— Мальтiйське, — замовила Ада й звернулася до подруги. — До речi, треба б i нам вiдновити постачання. Воно непогано йде… Ти ж, здається, збиралася на Мальту? Чому вiдкладаєш поїздку?
— Збиралася… — задумливо вимовила Анна-Марiя. — Чомусь у мене особливий сентимент до цiєї країни, а те, чого прагнеш у першу чергу — завжди вiдкладаєш на потiм.
— От i не вiдкладай! З'їздь — хоч розважишся! Кажуть, мальтiйськi чоловiки — справжнi красунчики. Вибухова сумiш кровi!
Та й добру справу зробиш для загального успiху нашого пiдприємства.
— Подумаємо про це завтра…
— Як Скарлетт?
— Що? — розсiяно озвалася Анна-Марiя.
— Ну, як Скарлетт О'Хара з «Вiднесених вiтром»…
— А-а… Не читала…
— Ну що — за твоє нове життя?! — Ада пiдняла свiй келих i простягнула Аннi-Марiї другий.
Вони зробили по ковтку й розпакували дерев'янi палички для сушi.
— Як почуваєшся? — бадьоро запитала Ада.
— Трохи дивно… Як пiсля видалення апендикса. А загалом нiчого… Знаєш, я ранiше думала, що кожна людина — неповторна, й тiльки закоханi схожi один на одного, як двi краплi води. А тепер зрозумiла, що всi ми — до жаху однаковi. Банально однаковi, незважаючи на розбiжностi в мовi, вiцi, статусi, станi гаманця et cetera… Однак цю схожiсть можуть помiтити й майстерно оприлюднити тiльки гарнi письменники. Чехов, наприклад, чи Кундера… А ще — Бунiн, Фаулз…
— Не знаю… Менi читати нiколи, — ображено гмикнула Ада.
— Я не хотiла тебе скривдити, не дми губ. Просто я подумала про це, коли Ларик вiз нас сюди… Жiнка живе з чоловiком п'ять, десять, двадцять рокiв i впевнена, що знає його, як свої п'ять перстiв. I вiн упевнений у тому самому. I за великим рахунком це, напевно, справдi так. Але ця схожiсть має лише одну властивiсть: кожний iз цих двох хоче бути щасливим. А щастя — iндивiдуальне поняття для кожного, навiть якщо прожили разом сто рокiв. I в кожного — свiй знаменник. Один прагне спокою, iнший — волi…
— А я взагалi нi про що таке не думаю. Тому й живу так довго зi своїм Стефаном. Хоча знаю чудово, що вiн, покидьок, дотепер облизується, дивлячись на тебе… Просто менi наплювати, про що вiн думає. Жерти є що — повний холодильник, бiлизна — чиста. От i все. Нехай стулить пельку та буде щасливий! I це, повiр, краще, нiж розмiрковувати над глобальними питаннями.
— Знаєш, що менi колись сказав один мудрий старий: «Людина, яку полюбиш по-справжньому, повинна приносити багато страждань…» Дивно, правда? А я не страждала, навiть тодi, коли Влад зраджував мене…
— А хто рокiв iз десять тому труївся таблетками?
— Це все дурницi… — Анна-Марiя почервонiла. — То було не через нього. Просто захотiлося пiти…
— …i саме тодi, коли ми ставали на ноги. Я ледве з глузду не з'їхала… На тобi ж усе трималося.
— Давай не будемо згадувати минуле. Я не хочу оглядатися!
— Добре. Але ми так рiдко можемо побалакати просто так. Як ранiше… Ну, не про постачання ж мальтiйського вина нам говорити зараз! Я, наприклад, давно хотiла запитати, чи знайшла ти свою матусю, коли їздила в Париж?
Анна-Марiя опустила на тарiлку палички iз сушi й витягла з Адиної пачки сигарету. Офiцiантка, що стояла в кутку зали, вiдразу пiдiйшла й послужливо клацнула запальничкою…
— Одного разу… — Анна-Марiя випустила тоненьку цiвку диму й на мить замислилась — чи варто розповiдати Адi про свої дивнi видiння. — Одного разу, сто рокiв тому, як менi здається, я вже була в неї… Утiм, це було щось схоже на сон. Менi снилося, що я бачила її будинок, блукала з нею мiстом… Коли приїхала в Париж, перше що зробила — вiдшукала адресний стiл, я знала iм'я чоловiка, з яким мати виїхала звiдси…
— До речi, а чому вона не забрала тебе iз собою?
— Батько не дав згоди. Але, мабуть, не з батькiвських почуттiв — очевидно, просто хотiв зробити їй боляче. Адже я, як ти знаєш, не особливо була йому потрiбною. Отож у мунiципалiтетi менi сказали, що цей шлюб давно розiрвано, а жiнка з таким прiзвищем… померла. Але адресу я все-таки отримала. Коли зайшла в будинок, менi здалося, що я тут уже була колись… Цей пiд'їзд iз вазонами… Знайомий запах… Жовтi квiти… Я стояла в напiвтемрявi й чекала її крокiв iз горiшнього поверху…
— Чому вона померла?
— Нова мешканка сказала — викинулася з вiкна…
— Оце так! Дивна у вас була сiмейка…
— Звичайна. Просто мама шукала вихiд… Я її розумiю. I не засуджую. Вона не могла знати, що свiт — однаковий усюди. Особливо зараз. У Парижi, Римi, Нью-Йорку, Амстердамi… Але це можна зрозумiти, коли маєш можливiсть вiльно перемiщатися в ньому.
— Я не зовсiм розумiю, про що ти… Але все одно, Марiчко, я тебе обожнюю! Я падлюка, ти знаєш. Я йду по трупах, — Ада влила в себе порцiю вiскi, яке невiдомо звiдки взялося на столi. — I тебе по них повела… Але я без тебе — нуль… Ти — голова, Машуню! Я це знала ще тодi, коли ми ховали твого чортового пацюка!
— Це було в iншому життi…
— Ти так говориш, нiби шкодуєш за ним…
— Я шкодую за собою! — Анна-Марiя розчавила недопалок у попiльницi. — I… годi про це!
Ада знала, що заперечувати не варто — занадто знайомим та небезпечним був цей владний рiзкий тон, наче з гуркотом зачинилися залiзнi ворота, за якими двi дiвчинки пили портвейн iз пластикових склянок, жували булку, намащену згущеним молоком i мрiяли виїхати.
Куди-небудь, до нового життя, у якому дзвонять дзвони…
***
— Ганно Юрiївно, я до вас! Пам'ятаєте, ви вчора менi призначили зустрiч на дванадцяту! — дiвчина стоїть на порозi кабiнету i з цiкавiстю розглядає стiни — теракотового кольору цеглини, обробленi й викладенi навмисно нерiвно. На стiнах — фотографiї у важких тьмяних рамках, пучки засушених трав, китайськi маски й вiяла.
