* * *
Панас Мирний (справжнє ім'я – Афанасій Якович Рудченко) народився 1(13) травня 1849 р. в Миргороді в сім'ї дрібного чиновника – бухгалтера повітового казначейства, колезького реєстратора Якова Григоровича Рудченка. У подружжя Рудченків Панас був третьою дитиною. Батько майбутнього письменника походив з родини простого козака, який брав участь у війні з Наполеоном 1812 р., зумів дослужитися до чину прапорщика, а повернувшись на рідну Полтавщину, придбав собі невеликий маєток у селі Біликах Миргородського повіту. Мати – Тетяна Іванівна Гординська – донька місцевого колезького реєстратора. Свій рід вона виводила від захожого грека, який брав участь у Семилітній війні (1756—1763). За словами самого Мирного, цей чоловік, «що й прозвавсь Трековим, мав штабс-капітанського чина і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками». Батько письменника здобув освіту в Миргородській повітовій школі, а 1841 p., вісімнадцятилітнім, став служити в місцевому казначействі. Родина Рудченків мала 60 десятин землі й чотири сім'ї кріпаків, які жили на своїх ґрунтах. Як згадувала ровесниця Мирного Олена Пчілка: «Обставини хатнього життя в сім'ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сім'ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й П. Рудченка змалку. Часто заходили і в їх господу кобзарі, лірники; вони грали дітям «Чечітку», «Щиглика», а всім – пісень поважніших». Те, що діти Рудченків були близькі до простого люду, справило дуже помітний вплив на їхній світогляд і виразно позначилось на творчості Панаса Мирного. Досить згадати хоч би бабу Оришку – один з «вічних» образів мирнівської прози, що в амплуа носія народної мудрості фігурує в цілій низці його творів: «Хіба ревуть воли…», «Замчище», «Визвол», «Голодна воля», «Батьки», «Казка про Правду та Кривду». Прототипом цього образу стала материна кріпачка Орина Костянтинівна Батієнко, котра гляділа не тільки Панаса, але й старших дітей – Івана та Олександру, і молодших – Луку та Юрася. Сам Мирний у нарисі «І. Я. Рудченко» згадував, що в їхньому дворі жило «дві дівки та удова Оришка з невеличким сином Василем. Окрім сього, був ще одноліток Василів – Андрій-сирота… вдова Оришка була за няньку невеличкого Вані, а Василь і Андрій – його першими товаришами, з якими йому доводилося (звісно, залюбки) і коло овечат ходити, і в усякі іграшки грати, а зимою, зарившись у просо на кухонній печі, вислухувати казок, що розказувала няня Оришка…». Отож, початок мирнівської «Казки про Правду та Кривду» має виразно автобіографічний характер: «Ми, малі діти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, – і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу…» Бабуся – це не хто інший, як «вдова Оришка», та й діти – трійко хлоп'ят і дівчинка («я, Івась білоголовий, Пріся мишаста та Грицько меткий»), котрі слухають її розповідь, так само впізнавані: «я» – сам письменник, «Івась білоголовий» – Іван Білик, «Пріся мишаста» – сестра Олександра, а «Грицько меткий» – або син Оришки Василь, або сирота Андрій. Звісно, у «Казці про Правду та Кривду» фантазія письменника перетворює ще досить молоду жінку (в 1851 р. Орині Батієнко було всього 40 років) на стару бабусю, а от усе інше – точно збігається: і довгі зимові вечори, і дітлахи, які лежать на печі, зарившись у тепле просо, і народні казки, що так глибоко западали в дитячі душі.
Батько письменника був чоловіком старосвітським і тримав своїх дітей у великій строгості. Про його погляди на життя, мабуть, найкраще свідчить складена 7 жовтня 1890 p., незадовго до смерті, духовна, в якій він найперше заповідав дітям, невісткам та онукам «страх Божий, як початок усякої премудрості, а ще – синівську пошану до їхньої матері й бабусі, турботу про її старість, а також мир, любов і добру злагоду між собою. Синам та онукам моїм заповідаю служити вірою і правдою російському цареві та нашій дорогій Вітчизні – на користь рідного народу, доньці ж моїй, невісткам і онучкам заповідаю бути такими ж взірцевими дружинами й матерями, якою впродовж усього свого життя була моя дружина – найкращий друг цілого мого життя». Біблійна наука, згідно з якою «початок премудрості – страх перед Господом» (Книга Псалмів 110(111): 10), була основою батькового світогляду. Міркування на цю старозаповітну тему не раз зринатимуть і у творах Мирного. Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? – думає герой оповідання «Народолюбець». А це тому, що піддається ідеальним поривам, не тримається міри, «золотої середини»: «не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру – і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків – вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!» Слова з пісні «У неділю рано всім загадано…» не лише стають тут утіленням ідеї «золотої мірноти», а й віддзеркалюють «еволюціонізм» як принцип життя і окремої людини, і всього суспільства. Це – повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», яка робить її невразливою. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життєвих поразок і катастроф. А на практиці «золота мірнота» часто означала те, що передають українські приказки: «Покірне телятко дві матки ссе» або «Тихше їдь, дальше будеш». В оповіданні «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'єру й зуміє добре ладнати з будь-яким начальством, така життєва мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Ті герої Мирного, що їх можна трактувати як його alter ego[2], і своїми роздумами, і своїми вчинками заперечують її. Вони – бунтарі. Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше – містерія «Спокуса», де письменник пробує трактувати бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про гріхопадіння Мирний розробляє ту саму проблематику, що знайде перегодом свій класичний вираз в «абсурдній людині» Альбера Камю, найвиразніше втіленій французьким екзистенціалістом у сюжеті старогрецького міфа про Сізіфа.
Малий Панас відзначався тихою, миролюбною і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». Таким самим запам'ятала його й Олена Пчілка вже на ту пору, як їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас… пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві… держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори». Та й сам письменник був свідомий того, що має вдачу скоріше «пасивну», ніж «бойову». Відтак замкнутість на собі, відлюдькуватість деяких героїв-дітей у творах Мирного, найперше Чіпки, можна сміливо трактувати як автобіографічну рису. Зрештою, Мирний залишався таким усе життя. Люди, котрі багато років добре знали письменника, стверджують це в один голос. Наприклад, Григорій Коваленко писав: вдача Мирного була «надзвичайно лагідна, скромна, тиха, добра». Він мав неабияку схильність до самотнього життя, а примітною рисою його творчості став, за словами Єфремова, «літературний анахоретизм». Попри те, що письменник повсякчас і дуже енергійно підкреслював суспільну значущість літератури, її реалізм, свою власну творчість він розумів не тільки як віддзеркалення життя чи спробу змінити його на краще. Коли в оповіданні «П'яниця» Мирний порівнює самітника-скрипаля Івана Микитовича, котрий багатьма рисами нагадує самого автора, з павуком-ткачем, який «тче з своєї тонкої павутини дивні кола сітин», це свідчить, що письменник чудово розуміє ілюзійність мистецтва, зокрема й літератури, те, що воно є свого роду creatio ex nihilo[3] або принаймні «творення із себе самого». А крім того, це втіха. У листі до Якова Жарка від 20 грудня 1898 р. Мирний признавався: «А то – по правді Вам кажу – писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу…».