Але все це лише міркування істориків, до того ж істориків відверто заангажованих. І довести, що людина є агентом якоїсь спецслужби лише на підставі того, що вона колись знаходилася на військовій службі певної країни, звичайно ж, неможливо. Більше того, адвокатові звинуваченого вдалося розшукати й документи, які свідчили про те, що Шварцбард служив у Червоній армії лише інтендантом у Котовського (про його попередню службу в Червоній гвардії та Інтернаціональній дивізії він не розповідав, хоча це принципово нічого не змінювало). Адвокат Шварцбарда запитав суд, чи кожен, хто служив у більшовицькій армії, обов'язково є більшовиком і чи додумалася би більшовицька розвідка посилати на таке завдання людину, у якої немає абсолютно чистої для виконання операції – без криміналу замолоду та служби в Червоній армії – біографії? Кому ж потрібен провал такого агента після вбивства, яке обов'язково стане європейською сенсацією? Яка розвідка допускатиме таку безглузду необачність? І адвокат Шварцбарда наперед виграв логікою й документами цей міні-раунд суду ще під час попереднього слідства.
Але пристрасті на тому не вщухали. Колишній генерал-хорунжий петлюрівської армії, який тоді постійно проживав у Парижі, Микола Шаповал заявив журналістам, що він твердо переконаний у тому, що обвинувачений був замішаний у таємній більшовицькій змові, яку нібито очолював знайомий генерала – Михайло Володій, але зазначив, що конкретні факти надасть лише офіційно, у судових інстанціях. Генерал справді пізніше тричі давав свідчення слідчому і двічі виступав на судовому засіданні, однак жодної конкретної інформації щодо зв'язку Володіна з ОДПУ не надав, хоча впевнено називав його агентом і навіть резидентом радянської розвідки.
І ось у червні 1926 р. розпочалося офіційне судове слідство (воно використовувало матеріали попереднього поліцейського, але мало можливість значно їх розширити), у якому вже брали участь спеціально запрошені адвокати обох сторін. Підсудного взявся захищати блискучий паризький адвокат Анрі Торрес, не менш відомих і талановитих адвокатів запросила відстоювати інтереси потерпілої сторони й родина Симона Петлюри. Його дружина Ольга Петлюра після кількаденних консультацій із друзями, знайомими, лідерами петлюрівської еміграції назвала своїми адвокатами досвідчених юристів Цезаря Кампенсі та Альберта Більма. Останній – кавалер ордена Почесного легіону, надзвичайно енергійний і честолюбний професіонал заявив, що «знає всю прокуратуру Франції», а тому обов'язково відправить Шварцбарда на шибеницю чи, у кращому разі, на довічну каторгу.
Початок судових засідань викликав настільки велике зацікавлення, що навіть офіційна стенограма процесу констатує на самому початку: «Біля Палацу юстиції, де слухається справа Шварцбарда, величезна черга з бажаючих потрапити до залу суду. Багато встають в чергу ще з п'ятої ранку. В самому приміщенні поставлений трійний поліцейський контроль».
Судове слідство почалося, і Альберт Більма відразу ж запропонував у суді допитати свідка звинувачення – знайомого вбитого, літнього українського вченого-емігранта професора В. Коваля, який заявив, що він упізнає у Шварцбарді одного з трьох осіб (іншими були ще один чоловік і жінка середнього віку), які постійно стежили за Петлюрою навесні 1926 р. Більш докладні свідчення В. Коваль дати не зміг, оскільки почував себе надзвичайно погано й на наступний допит не з'явився. За кілька днів, ще перед тим, як розпочався судовий процес, професор помер. Однак суд на вимогу адвокатів родини Петлюри прийняв його свідчення, що також, мабуть, було помилкою Кампенсі та Більма.
Бо на суді, коли прокурор зажадав від Шварцбарда пояснення з приводу свідчень Коваля, адвокат Торрес одним добре продуманим ходом повністю дезавуював його розповідь. Він запитав голову суду: «Ваша честь, хіба можна взяти до уваги показання, котрі давала літня й надзвичайно хвора людина, давала буквально за кілька днів до кончини, стоячи однією ногою вже в могилі? Хіба не можуть бути такі свідчення упередженими через поганий настрій особи, що їх давала, хіба можуть вони бути виваженими, якщо особа, що їх давала, була прив'язана до загиблого і вже не мала змоги повністю контролювати свої вчинки, свій зір та пам'ять?» І хоча суд не погодився з адвокатом, свідчення Коваля не зіграли в подальшому жодної ролі. У ході слідства з'ясувалося, що Шварцбард справді кілька днів стежив за Петлюрою, але стежив самостійно, без будь-яких помічників. Можна, звичайно, поставити логічне запитання: якщо б справді професор помітив спостереження за своїм другом, то чому він про це не сказав самому Петлюрі?
Іншим свідком звинувачення, який також наполягав на тому, що «без Москви не обійшлося», був уже згаданий генерал Шаповал. Він присягнув і на попередньому слідстві, і на судовому процесі, що йшлося про змову і що головними змовниками були «чекіст» Володій та вбивця Шварцбард.
Генерал-хорунжий свідчив, що Володін, який мешкав до Парижа в Чехії, був членом Спілки російських максималістів (організації з такою назвою не існувало, можливо, ішлося про якусь невеличку ліворадикальну групу зі схожою назвою) і що він приїхав із Німеччини на конгрес соціалістичної партії Франції, що відбувся 8 серпня 1925 р. Оскільки Володін не мав де зупинитися в Парижі, був обмежений у коштах і до того не знав французької мови, Шаповал на прохання одного відомого французького соціаліста (за даними французької преси, це був професор Нейман), якого він не може назвати, щоб не кидати тінь підозри на його добре й чесне ім'я, прийняв останнього до свого помешкання. Володін мав пробути в нього у квартирі лише короткий час, але чомусь затримався в Парижі, і його перебування у Шаповала тривало два-три місяці. Згодом, як продовжував Шаповал, Володін перейшов жити до професора Неймана, але з Парижа все не їхав. Із січня 1926 p., приблизно з Різдва Христового, Володін регулярно відвідував Шаповала, а в лютому заходив до нього майже щодня на склянку чаю, а іноді з'являвся навіть двічі на день.
Шаповал також заявив під присягою, що Володін брав активну участь у терористичних акціях на Далекому Сході ще в 1920–1921 pp. (але генерал так і не зміг пояснити, звідки в нього ця інформація). Потім, за словами генерала, із 1922 р. Володін працював у більшовицькій дипломатичній місії в Празі (архівні документи це не підтверджують), де допоміг організувати ще повстання комуністів в Кладні, що недалеко від Праги. Згодом Володін мусив негайно виїхати з Чехословаччини й опинився в Берліні, де знову нібито працював у більшовицькій місії (і знову ж таки архівні документи цього не підтверджують), а потім нелегально переїхав до Франції й оселився в Парижі. Саме через це він поневірявся по квартирах знайомих і не міг оселитися в готелі або знайти якусь кімнату в пансіоні, де потрібно було подавати паспорт до поліції. «Окрім мене, – продовжував Шаповал, – Володін часто заходив до одного приятеля, який мешкав поблизу цвинтаря Пер-Лашез». А годинниковий магазин Шварцбарда якраз знаходився біля цього кладовища. Оскільки ж Володін завжди «викручувався й уникав розмови на цю тему» і відмовлявся назвати свого приятеля на ім'я, то Шаповал аж до самого вбивства не знав, що цим приятелем Володіна був саме Шварцбард.
За словами генерала, Володін часто розпитував про Петлюру, цікавився його життям, уподобаннями, захопленнями, запевняючи, що він був близько знайомий із одним давнім приятелем колишнього голови Директорії, який би дуже бажав, якщо це можливо, знову зустрітися із Симоном Васильовичем. Коли Шаповал запропонував улаштувати таку зустріч, Володін подякував, але відмовився. Знаючи, що 23 травня 1926 p. y Парижі мав розпочати роботу представницький з'їзд українських емігрантських організацій за участю Петлюри, Володін попросив квитки для себе та для свого приятеля.
Бо Володій, мабуть, хотів (наполягав у суді генерал), щоб Шварцбард зблизька побачив, «як ходить Петлюра».
А 26 травня, у день убивства, Володін зайшов до Шаповала і вони разом вирушили до пекарні купити свіжого хліба. Був пообідній час, і вже там Шаповал довідався, що застрелено якогось відомого «російського генерала», яких тоді в Парижі було надзвичайно багато. На цю звістку, як стверджує генерал, Володін зреагував спонтанно: «Це, певно, убили Петлюру», а потім попросив Шаповала, щоб той не казав своїм гостям, яких вони чекали ввечері, Стасіву та Карбовському, що він випадково назвав Петлюру й угадав. Наступного дня, 27 травня, Стасів і Карбовський знову зайшли провідати Шаповала. Зайшов і Володін. Він заявив, що щойно довідався про смерть Петлюри з російської газети, бо він не знає мови й тому французьку пресу не переглядає. Коли під час розмови було згадано, що Шварцбард мешкав поблизу кладовища Пер-Лашез, Володін нібито сильно зблід і тільки пізніше зізнався Шаповалові, що вбивця був його приятелем, але зовсім не близьким: вони віталися тривалий час, навіть не знаючи прізвищ один одного. Шаповал твердив на слідстві й на суді, що після всього він продовжував грати й зображував приязнь до Володіна, щоб якомога більше «довідатися від нього про змову».
