Татарський похід і загроза війни з турками змусили польську владу зайнятися підготовкою до оборони кордону. Необхідно було якось вирішувати й козацьке питання. З одного боку, турки вимагали покарати козаків, а шляхта – привести козаків до порядку. З другого – у разі війни козаки були вкрай необхідними для оборони кордону. Тому в 1590 році польська влада видала кілька документів, пов'язаних з козацтвом.

У разі війни з турками розпочинався набір козацького війська – його чисельність планувалось довести до трьох тисяч. Кілька козацьких підрозділів вдалось зібрати швидко і вони стали на кордоні Поділля. Для впорядкування козацтва на довший час було обіцяно взяти на постійну державну службу тисячу козаків. Їх називали реєстровими, оскільки записували в спеціальні списки-реєстри. Офіційним старшим над ними призначили снятинського старосту Миколу Язловецького, а поручником (чинним командиром) – Яна Оришовського, який із часів короля Стефана Баторія вже неодноразово виконував цю роль. За козацьким військом визнавали право володіння Трахтемировом і Борисполем, а трьом тогочасним козацьким командирам шляхетського походження надавали земельні володіння.

Серед цих осіб був Криштоф Косинський, якому судилося стати одним із найвідоміших козацьких ватажків. За походженням він належав до дрібної шляхти із Підляшшя – історичного регіону на межі польських, білоруських і українських земель. Рід Косинського був небагатим, хоч один із його представників навіть вибився в сенатори Речі Посполитої. Історики вважають, що перша згадка про Косинського належить до 1586 року, коли якийсь козацький старшина на ім'я Криштоф охороняв переправи на Дніпрі. Очевидно, Косинський мав великий військовий досвід, здобутий у походах, і авторитет серед козаків. Десь наприкінці 1589 року Косинського помітили урядовці і король Сигізмунд III направив його до козаків уже як свого посланця. Король розраховував на його лояльність до влади, а за умов підготовки до війни – і на його військовий досвід. Косинський брав участь у мобілізації й підготовці козацького війська до війни, а потім разом з ним перебував на Поділлі. Можна припустити, що в 1590 році Косинський повністю справдив надії короля, оскільки отримав значну матеріальну винагороду – маєтки Рокитне та Ольшаниця на Київщині.

Цілком можливо, що Косинський міг перетворитися на звичайного землевласника, а його прізвище могло й не потрапити до історичних документів, якби не дві обставини. По-перше, маєтки Косинського привласнив князь Олександр Вишневецький, котрий потім відразу продав або передав їх князю Янушу Острозькому. Іншими словами, двоє українських магнатів пограбували дрібного шляхтича, а справу заплутали так, що законним шляхом відновити справедливість було неможливо. По-друге, козаки, яких Косинський очолював на прикордонні, не одержали обіцяної плати. А це означало, що вони зазнали значних фінансових збитків. Адже підготовку до війни й утримання війська під час закриття кордону козаки здійснили власним коштом. У разі війни теоретично було можливо компенсувати власні фінансові, матеріальні витрати за рахунок узятої в противника здобичі. Однак війна не розпочалася, а нападати на турків і татар влада заборонила, і козаки залишилися в програші.

Обурений Косинський став ватажком козацьких заворушень. Його особиста образа на князів були тим чинником, останнім поштовхом, без якого не може обійтися початок будь-якої справи. Адже для того, щоб повести за собою людей в екстрених обставинах, необхідно мати не лише здібності керівника, але й переконаність у власній правоті. Це найкраще вдається у тому разі, коли настрої лідера та людей, яких він веде за собою, збігаються.

Настрій Косинського повністю відповідав тогочасним настроям козацтва. Воно залишилося не лише без плати. Уряд укотре відмовився утримувати козацьке військо, хоч козаки й надалі добровільно обороняли прикордоння від татар. І якщо такий метод боротьби, як походи на землі противника, викликав у влади неприйняття, то вартова й розвідувальна служби завжди давали велику користь і були визнані необхідними. Відмова від утримання козацьких підрозділів загрожувала й відмовою визнавати козацькі права. Тому розпуск козацького війська та відмова від виплати вже заслужених грошей означала для козацтва подвійний удар. Перший – фінансовий, і другий, значно болісніший, – соціальний, а також новий крах ілюзій щодо можливості співпраці з владою.

У подібному становищі опинилися й польські жовніри, яких зібрали для оборони кордону і яким згодом не виплатили гроші. Збройні сили Польщі формувалися кількома способами. Було невелике професійне, так зване кварцяне (від назви податку для його утримання) військо, а під час зовнішньої небезпеки до нього додавалися затяжні роти. У крайньому разі оголошували ще й «посполите рушення» шляхти. Затяжні роти формувались з власної ініціативи і на добровільних засадах. Шляхтич із військовим досвідом, який мав намір стати командиром роти (ротмістром), одержував від короля відповідний лист-дозвіл і збирав до себе кілька десятків шляхтичів, яких називали товаришами. Кожен шляхтич приводив із собою ще кількох людей – «пахолків» (військових слуг). Звичайно, загальна чисельність роти становила близько сотні людей, хоча насправді нерідко коливалася від п'ятдесяти до трьохсот вояків. Найважливішою ж була та обставина, що шляхтичі-товариші формували військо й утримували пахолків власним коштом.

Найчастіше платню за службу видавали після завершення воєнних дій. Таким чином, товариші вкладали власні кошти в підготовку до війни та військову кампанію, сподіваючись на їх повернення, а в разі успішних дій – ще й на військову здобич. Якщо ж війна не розпочиналася й держава не розрахувалася, то жовніри-шляхтичі зазнавали значних матеріальних збитків. Тому ще з кінця 1589 року вони почали бунтувати й грабувати королівські, а за ними й шляхетські маєтки в Галичині. На їхні «шкоди» скаржилися місцева шляхта, урядники й навіть королева Анна. Польський хроніст Йоахим Бєльський зауважив із цього приводу, що «з жовнірами пекла було досить».

Таким же шляхом пішли й козаки. Вони забирали королівські та шляхетські маєтки й вимагали стацій, а також грошей та зброї. Козаки були впевнені в справедливості своїх вимог і навіть називали себе не лише низовими козаками, але й жовнірами Його Королівської Милості запорозькими. Цим терміном вони підкреслювали, що перебували на державній службі й мають право на державне забезпечення. Окремі козацькі загони дійшли навіть до білоруських земель – околиць Бобруйська та Слуцька. У Бихівській волості козацькі старшини Яків Осовський, Андрій Рогачовський і Федір Полоус від імені гетьмана Войтеха Чановицького вимагали виплат на козаків, зброю і харчі. Не випадково восени 1591 року князь Костянтин Острозький писав, що козаки «вже два роки свавільно по містечках і селах шляхетських не тільки живність і чинші грошові брали, а й люд невинний наїжджали і побирали».

Офіційний козацький старший, а насправді – офіційний наглядач за козаками, Микола Язловецький писав до польського канцлера та великого коронного гетьмана Яна Замойського про необхідність заплатити козакам, щоб запобігти біді. А біда насувалася хоча б тому, що низівці, звільнені поведінкою королівської влади від обов'язків перед нею, знову лаштувалися в похід на «неприятеля Святого Хреста». Частина з них на чолі з Горностаєм нібито збиралася до моря, а кілька тисяч вояків під керівництвом Косинського мали намір йти в Молдавію. Похід у Молдавію не відбувся, але згодом козаки все ж насолили туркам і полякам, оскільки погромили турецьких купців, за що татари спересердя навіть арештували польського посла.

Однак загалом тепер козацька енергія була спрямована в інше русло – на волость (так козаки називали територію українських воєводств) і, конкретніше, проти князів Острозьких. Для такої персоніфікації козацького невдоволення були свої причини. Того часу на українських землях рід Острозьких (Костянтин Острозький та його сини Януш і Олександр) утілював офіційну владу. Костянтин Острозький обіймав посаду київського воєводи, його син Януш, а після нього Олександр – волинського. Тобто Острозькі тримали в своїх руках управління найбільшими регіонами України, а також у їхній владі перебували уряди численних старост. Разом із тим Острозькі були найзаможнішими магнатами не лише на українських землях, але й у всій Речі Посполитій. Їм належали величезні латифундії, насамперед на Волині, а також на Київщині, Поділлі, у Галичині, Польщі й Угорщині. Костянтина Острозького навіть уважали одним із реальних претендентів на польський престол у тому разі, якщо він змінить православ'я на католицизм. Цього він робити не збирався, а навпаки, був найбільшим покровителем православної церкви та культури і мав великий вплив і авторитет на українських землях. Його навіть називали некоронованим королем Русі.