– Яку ще брошуру? – здивовано перепитує екзильний Художник, а в душі його здіймається циклон і антициклон одночасно.
– Я ж кажу – свіжа преса! – Микола віддає лискучу кольорову брошуру.
– Отакої, то це ж фотографія з мого каталогу, який я в Києві видав… – читає. – О, то це ж моя стаття, тільки трохи перекручена… Англійська мова і справді краща… У них що, свого матеріалу на Заході нема? Ти взагалі щось про авторське право знаєш, брате?
– Е, забудь. Коли починають дуже критикувати, то це комусь повинно бути вигідно… Залишаєшся в Нью-Йорку?
– Залишусь трохи, попрацюю. Подивлюсь, що далі з моєї виставки зварганять.
Київ, листопад 1995,
двір скульптурного комбінату на Подолі
Художник тягне на плечі мішок гіпсу, який йому виписали на виконання замовлення меморіальної дошки відомого Письменника в центрі міста. Машини немає, ловить тачку. На чорній «волзі» підрулює Руслан Кучерявенко, завідувач архітектурних пам’яток міста. Кажуть, посада прибуткова, кожне художнє замовлення проходить через його стіл. Він визначає, судить і бере усе, що треба. Не корито, та годівничка неабияка.
– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкіриться Кучерявенко. В руках тримає валізу, до якої причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрій скидається на рацію часів німецької окупації. Художникові пальця в рот не клади:
– А це у вас мобільний телефон чи пристрій для заглушки ворожих голосів у спадок від батька-генерала із застійних часів дістався?
Кучерявенко ображено майнув фалдою шкіряного плаща і заклопотано забубонів у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художній школі, мав цілий набір своєрідностей. Підперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живіт ховав. Художник придивляється до талії чиновника, але вирішує промовчати щодо корсажа. Підкотила тачка.
– Робота буде готова вчасно, через два тижні, як було домовлено, – кидає Художник і вантажиться в тачку разом з гіпсом.
– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводі кількох кривозубих підлабузників відрулює на «волзі», зловтішно посміхаючись.
Київ, двома тижнями пізніше.
Художня рада, приймають роботу Художника,
вул. Б. Хмельницького, 68
У спітнілого Кучерявенка очка бігають, як у австралійського хамелеона.
– Для чого ж він у гіпсі робив? Ми ж іще не затвердили… Це його проблема – не треба було спішити… Бо щось тут не та художня концепсія, не той собор. Зовсім не те малось на увазі… Собор мусить бути маленький, і журавлі так низько-низько над степом… Читайте класика!
Художник мляво пробує протестувати, наперед знаючи, що роботу заріжуть. Метровий гіпсовий макет меморіальної дошки одиноко і сумно стоїть посеред кабінету Письменника. Підлабузники-чиновники виводять тоненькими голосками і перехиляють чарка за чаркою заморський коньяк хазяїв, заїдаючи пирогами з картоплею:
– Е, мало він каші з’їв. Молодий…
– Мабуть, там, у Нью-Йорку перевівся – не відчуває рідної культури, не знає, де наше коріння… А мусить бути отак.
– Як «отак»? Покажіть, намалюйте, і ви ж колись художниками були, не завжди ж у кабінетах… – ще одна наперед приречена спроба протесту митця.
– А то не наша справа, то твоя – малювати. Недопрацювали, молодий чоловіче, недопрацювали.
Художник втомлено відходить від гіпсового барельєфа, з розпачу теж вихиляє чарку коньяку і згадує слова побратима Миколи: «Коли критикують, то комусь це вигідно».
Кучерявенко в іншому кінці кімнати посоловіло і переможно виводить своєї довірливим слухачам-родичам:
– От так треба було зробити, ця робота нікуди не годиться, цю не можемо затвердити, наші діти нам не пробачать. Наша культура – найрідніша в світі. Наше слово не вмре, не загине. Совість – головне! І лебеді так низенько-низенько, чи гуси…
– Будемо допрацьовувати, знайдемо когось з наших… – виносить вердикт дрібноокий зам і ковтає шматок маковика.
В голові чиновника округлюються цифри відкату, що перепаде через «наших», і під корсажем розливається приємне тепло чи то від коньяку, чи то від помсти… Кому потрібні такі вільні митці? Вільних ніхто не любить.
Відкриття меморіальної дошки, квітень 1996
Кучерявенко зі свитою виголошує промову. Вже зовсім інша меморіальна дошка, відчута і перероблена «нашими», сумно й одиноко дивиться на натовп. Щось у ній вгадується з минулої роботи Художника. Гіпсова версія роботи Художника, забракована худрадою, пилюжиться на горищі його будинку на Нивках. Сам Художник у цей час знову в Нью-Йорку, на Мангеттені.
Кучерявенко, проймаючись глибоким відчуттям відповідальності перед «найріднішою культурою» і майбутніми поколіннями, патетично проголошує промову:
– Світоч української культури! Титан! Яка геніальна робота!..
З-під поли чиновникового піджака зрадницьки виглядає край корсажа, яким підперезане його неслухняне пузо. З кишені солідно поблискує новий мобільний телефон, уже без валіз і антен – технічний прогрес.
Вересень 2002 року, Київ
Місто змінило своє обличчя за останніх сім років. Кучерявенко міцно вріс у крісло в конторі на Подолі й затверджує художні проекти. Деякі провалює, керуючись власним корсетним патріотизмом. Ба більше – пішов угору: сам як архітектор підписався під найбільшими проектами перебудов. Тільки й того, що підписався. Халтурні стовпи на Хрещатику рано чи пізно таки заваляться…
Ще не до кінця зломлені чи оглянцьовані ЗМІ вперто порівнюють Кучерявенка з Лазарем Кагановичем. Той свого часу теж хотів змінити обличчя міста – переінакшити його на свій копил, повирубувати тополі й каштани… Теж упивався владою, грошима і власною безкарністю. Прикриваючись мистецькими смаками й удосконаленнями, зводив пам’ятки власної нікчемності.
Місто протистоїть по-своєму. Розсипається бризками зухвалого сміху ще недозомбованих постсовком студентів Художньої академії, що на вічних пагорбах. Місто залишається собою в скверах і парках, у затишках ще не вирубаних Кучерявенком тополь. Художник працює в Нью-Йорку, але щоліта повертається до свого міста, бо тут йому легше дихається. Він уже давно вирішив стати сам собі спонсором, здобути фінансову незалежність, щоб ніколи не залежати від Кучерявенків і йому подібних.
Балтимор, вересень 2002,
Український фестиваль у Петерсон-парку
Художник щойно скінчив велике скульптурне замовлення у цьому місті й декомпресується пивом разом з друзями на зеленому газоні, спроквола про щось бесідуючи. Трохи про політику, трохи про мистецтво, трохи про виживання на еміграції. Сонце шкварить більше ста за Фаренгейтом, на сцені ансамбль «Лиман» танцює гопак. Маленькі негренята із сусіднього гетто марно пробують повторювати рухи танцю…
Жваво у фестивальних лотках іде торгівля варениками, сувенірами й дитячою літературою. На чужині іммігранти[1] особливо чутливі до патріотичного виховання своїх дітей. Ціни кусаються – 30—40 зелених за лискучі солоденькі книжечки про Івасика Телесика та Пана Коцького видавця Ґудзика-Пудзика. Люди знаючі про нього кажуть, що його українське слово перевершить своєю безглуздістю тільки арабську абракадабру…
– Хтось добрий робить бізнес на сантименті переселенців… Подумати – дитяча література, і такий раптом ажіотаж у ситих американосів! – сьорбаючи пиво, роздумує сопілкар Микола з Нью-Йорка. Він теж прибув до Балтимора підробити на святі.
– Коли ми вже твій диск почуємо? – питає Художник, знаючи, що це Миколина заповітна мрія.
– Коли самі себе розкрутимо, тоді й почуємо… – філософськи відповідає той. – Я чув, ти теж подався ілюструвати дитячу літературу?
– Подався. Минулого літа здав ілюстрації в Києві в одну відому контору. Ціле літо витратив, щоб виконати замовлення. Хотів, щоб дітям в Україні додалось трохи екзотики… Акваріум, морське дно – довго вигадував.
