Ось Митько й собі в запорожці завітав. Помітивши кавалера, Тетяна вмить забула про Вальчину стриманість та грацію: відкрито підморгнула хлопцеві манливим сірим оком, бадьористо й показово стягнула з голови рудого шалика – й на плечі розстібнутої коричневої куртки зі шкірозамінника посипалися густі шатенові кучері. Їх вона з півгодини завивала розжареною плойкою. Тетяна мала розкішне волосся, чого про вроду не скажеш. Гоструватий ніс, тонкі губи, високий лоб, невиразні малі очі… Однак визнавати своєї гіршості ця дівка не збиралася. Тому завше поводилася напрочуд упевнено, так, що й найзавидніший кавалер пересвідчувався: «А навсправжки ця поліщучка – ще та хорошуха![23]» Але думка парубків мало цікавила Тетяну. Аби сільські жінки й словом прикрим про неї не обмовилися. Добра репутація – ось що було для Тетяни значуще! А решта…

Перекрикуючи весільних музик, розпашіла Тетяна голосно завищала: «Бєлиє рози, бєлиє рози, беззащітни шипи!!!» – і ще бравурніше завиляла чималими сідницями. Нині вона танцювала лише для Митька.

Маргаритка теж підхопила слова добре знаної пісні й стала не те що танцювати, а плигати-гопцювати на одному місці, знявши догори свої короткі стебельця-руки. Вона була найнижча в четвірці. І найкумедніша. Але про це їй майже ніхто не казав. Хіба «доброзичливці»… Ритка геть не мала смаку до вбирання, могла поєднати чорні в сіточку шкарпетки, рожеві босоніжки й сині спортивні штанята. Так вона старалася бути сучасною й модною. Навіть про вставні «золоті» коронки подбала, адже блискучі металеві передні зуби вважала за не менш стильні штучки, що свідчили про дорослість.

До школи Ритка ходила в обдертих і нечищених туфлях, проте вони неодмінно були на високих підборах, що виднілися з-під дешевих, часто затасканих і обляпаних багнюкою штанин. А якщо взувала зимові полуботки, то тільки на товстелезній підошві, що скидалася на шину від тракторного колеса. Вважала: це також модно, до того ж на зріст ставала майже така сама, як подружки.

Цього разу Ритка знову вирізнилася: напнула на себе червоні капронові колготки, коротеньку сіру спідницю з розрізом іззаду, що крізь нього можна було бачити, в яких вона трусиках (на ній були білі з голубим обідочком «недільки»). Зверху накинула «підстрелену» (так висловлювалися сільські жінки про дуже коротке вбрання) кожушину з величезним кошлатим малиновим коміром. У цій «гуманітарній» штучній вдяганці, купленій у білорусів, які привозили силу-силенну всілякого сходженого[24] лахміття в село і щочетверга продавали за копійки на базарі, Ритка мерзла, бо тепла від неї було катма. Однак нічого іншого дівчина вбрати не могла, бо не мала. До того ж вважала, що той громіздкий комір кольору улюбленої ягоди личив до її хлопчачої стрижки, якої не змінювала цілий рік. Малинове з жовтим – хіба не ексклюзивне поєднання? Ритка ж мала космаки, які своїм забарвленням були подібні до щойно вилупленого каченяти. З тим кольором вона нічого не могла вдіяти: саме таким він виходив після самостійного вибілювання дешевим перекисом. Просто Маргаритка завше хотіла бути звабливою блондинкою…

– Марійко, досить стояти!

– Ой! – скрикнула дівчина, здригнувшись від несподіваного втручання в її тривалі розглядини-спостерігання.

То була Тетяна. Вона вела за руку рідного брата Миколу, якого Марійка практично не знала.

Поки малими були, то хлопчаки зазвичай ген за селом м’яча ганяли або чоловічу роботу робили. Дівчата ж по домівках усіляких уборів лялькам нашивали або матерям коло плити на кухні допомагали.

Одразу після дев’ятирічки Микола взявся їздити по московських заробітках, тож мало бував у селі. Ось уже три роки, як його бачать хіба найближчі.

– Ану-но, хоч з братом моїм потанцюй! Хто-хто, а він тебе не обидить, не бійся, – випалила швидко Тетяна й сховалася в рої весільного натовпу.

– Потанцюймо? – звернувся до Марійки юнак і, не чекаючи відповіді, сміливо простяг руку.

Дівчина й не зогледілася, як переступала з ноги на ногу в ритмі повільної ліричної мелодії без слів. Урешті, поборюючи сором’язливість, звела очі й швидким сполоханим поглядом скинула на не по-сільському білюсіньке обличчя свого партнера. Ось вони, його повні соковиті губи, великі голубі очі й блискуче русяве волосся. Так близько. І так далеко водночас. Саме цей хлопчина видався Марійці найкрасивішим з усіх, кого їй доводилося зустрічати за своє коротке й одноманітне життя. Жодного разу вона ще не шкодувала про свою встидливість, проте саме тепер їй зробилося так жалісно, бо не знала, що вчинити, як завести розмову, аби цей принц не зник, а танець не закінчився. Але їхнє знайомство урвалося так само несподівано, як і почалося. Один-однісінький танець, коротка, як мить, зустріч…

Вгледівши нарешті пишногруду молодуху, яка виповзла з весільної буди,[25] наче індичка, що засиділася на яйцях, дівчата поспішили додому. Тетяна – попідруки з добряче підпилим Дмитром. І собі захмелівши од гостинного могоричу, Маргаритка теж, як то завжди було, підчепила якогось лобуряку з сусіднього села. А Валька з Марійкою верталися без хлопців, у парі.

З ким би Валька скомпанувалася?[26] З однокласником Володькою, що вчився так-сяк? Ні, він їй не рівня. А симпатичного Митька, чиї небайдужі та сміливі погляди не раз ловила на собі, вже скорила Тетяна.

А Марійка сама після гульок зосталася, бо той, хто вдерся в її серце, як нахрапистий грабіжник, певно, й не надав тому танцеві ніякої ваги…

Марійка закохалася. Уперше й так кріпко, що інколи боялася, аби не розірвалися од невблаганного тиску її тендітні груденята, не розчепірилися, наче парасоля, й не вискочило зсередини нестямне од дивовижних почуттів, кипуче, розбурхане серце.

Після того незабутнього танцю лише кілька разів бачила вона красеня Миколу: як ішла до школи, а він поспішав на рейсовий автобус. Усе чогось їздив до району. Казав: «Привіт!» – і поспішав далі. У такі моменти Марійка боялася не впасти опукою, бо ноги підкошувалися од хвилювання так, що несила було на них удержатися. Але вона встоювала. Бо навіть оте сухе й незначуще «Привіт!» жагуче надихало на прожиття дальших днів і ночей, додавало віри, що в якусь святу недільку вона знову відпроситься в матері на гулянку і Тетяна вдруге прикличе до неї свого брата…

Навесні Миколу призвали до армії. Пішов служити, так і не дізнавшись про Марійчині незглибні почуття до нього. Проте дівчині не було куди квапитися. Вона далі студіювала математику й чекала з армії солдата. Аж пишалася цим. Бо знала напевне, що вірна буде до суду-віку, а не так, як учинила була Пелихова Катя. Обіцялася чекати Шпачинського Петьку, сиділа за дівчину на вирядинах,[27] не встидалася, цілувалася привселюдно, а скоро парубок за межі села, як вона з жонатим злигалася. Чия мати після такої ганьби дасть синові брати за дружину безсоромницю?! Хоч, перш ніж прийшов Петька, Катька й порвала з одруженим гулякою, але від самої думки, що любилася з ним у тому сіннику, де й майбутньому солдатові на вірність клялася, відбило-відрізало-відбатувало, як ножем, – не зміг пробачити Петька Катьці… Одружився зопалу з нелюбою Ксанкою з сусіднього села, тепер живуть, як кіт із собакою. Він хоч і робить роботу, але п’є безбожно, а вона з ранку до ночі голову йому гризе…

Катька в район вибралася, санітаркою в лікарні працює; чутки ширяться, що коханців одного за одним змінює. А як приїжджає в село до батьків, то, знай, за Петьку розпитує. І коли чує про їхні сімейні чвари, то все збиткується, мовляв, ото-то й набув щастячка, ото-то й зажив файненько! Послухався матері, не взяв мене заміж, тепер жили б собі, впивалися любощами!

Знала Марійка й про те, що, як зачув Петя оте Катерини-не «впивалися б любощами», не стримався, якоїсь суботи прийшов до Пелихів, викликав колишню дівку з хати й прямісінько у дворі накинувся на неї, як роз’ярілий жереб на сплутану кобилицю. Та жага з пристрасними до звірячості поцілунками більше на насильство скидалася. Проте Катька не опиралася, таки дала задовольнити невблаганну хіть ображеному колись парубкові. А затим приказала, щоб забув навіки, не смів більше й торкнутися. Мовляв, маю не таких, як ти, любоцаїв, геть із двору, живи, як намітив собі, а я свій хрест нестиму.