А вголос промовила:
– Ніби й бачилися ми не так давно, але я дуже рада зустрічі! – Валька притулилася до подруги, і їй ударив добре знайомий різкий запах ладану.
У руках Марійка тримала букет розкішних брунатних троянд завбільшки з Максимка.
– Звідки ти така? – спитала Марійку.
– Ой, – махнула стомлено рукою й опустила очі долу змарніла кума.
Попервах видалося: не хоче Марійка говорити. Але насправді вона добирала слова, щоб якнайшвидше поділитися з подругою тим, що нагромадилося в душі за ці майже три місяці, відколи вони зустрічалися востаннє.
Річ у тім, що Марійка мала одну особливість – вона вельми повільно говорила. Через це подружкам часто набридало слухати її довготривалі нудні оповідки. Тож вони або перебивали її, або просили говорити швидше. Однак по-іншому Марійка не вміла. Тому замовкала, й усі хапко змінювали тему розмови. Тим часом Марійка гадала, що дівчат просто не цікавить її розповідь. Бо якби все було навпаки, то подружки неодмінно її дослухали. Тому ніколи не ображалася на подруг, а довго роздумувала над темою, яка іншим разом зацікавила б їх напевне…
Марійка схилилася до Валиного плеча й тихцем замуркотіла:
– Тогово-но, – як завше, почала гутірку.[6] – Зразу після роковин по бабі Христині я поїхала в монастир, майже місяць там пробула, – здивувала подругу несподіваним початком.
Валька знала про смерть Марійчиної бабусі, навіть на похорон їздила, але про те, що згорьована подруга з якогось дива до монастиря подалася, почула вперше.
– Тогово-но, – вела далі Марійка. – Так мені тяжко було, Валько, що не знала, як бути, – говорила, ніби виплітала складні узори вовняного светра. – А теперка мушу вибрати: йти у монастир чи змиритися з тим життям, яке мені судилося.
– Марійко, ти що, як ти собі це уявляєш? – скрикнула діловита Валька й змахнула враз обома руками, блиснувши червонястим манікюром. Вона скидалася на бездарного диригента, що, не відаючи, як навчити оркестр вигравати милозвучної, раз по раз переривав гру, плескаючи голосно в долоні. Оркестр затихав, а диригент кидав у повітря невмілі рухи, затим знову ляскав, коли чув не те, що мав би чути.
Валька плеснула в долоні:
– Зректися всього земного?! А як же… доня? Як же твоя Оленка?
Марійка, на відміну від запальної Вальки, поводилася стримано. З-поміж четвірки подруг вона завше вирізнялася поміркованістю, терплячістю та покірливістю. І хоч траплялися винятки з правил, та спокою тому час до часу заздрила навіть розумашна, як її називали, Валька.
– Тогово-но, а Оленка й так майже постійно в матері моєї живе. Вони там коло господарства разом пораються, на городі копаються, бабусю Олену доглядають, – Марійка згадала одну з сестер покійної баби Христини. – А мені щось так гірко на душі, що не можу спокійно жити.
Вона закрутила чорною головою.
«Авжеж, непросто тобі», – подумала Валька. А вголос додала:
– Марійко, ти ще молода, і все ще владнається! Головне – вірити в це й дуже хотіти, – заговорила повчально.
Любила це начитана Валька. Тому всі й звикли до її настанов, які частіше таки ставали в пригоді, аніж навпаки.
І хоч Валька жила в місті за грошовитим та люблячим чоловіком, це не заважало їй лишатися співчутливою. Вона дозволяла собі вишукано вбиратися, дбала про обличчя, фігуру, тож скидалася на сімнадцятирічну панну, а не тридцятирічну пані. Та й щедрості не згубила. Мавши багато двоюрідних братів та сестер, чимало племінників, вона часто-густо роздаровувала свою добротну вдяганку й модні дрібнички саме подругам-кумочкам, у яких хрестила первістків. Найчастіше – Маргариті, бо й у свої тридцять та була мала, худа і злиднями годована. Рідше – Тетяні й Марійці.
Тетяні Валька могла запропонувати хіба якісь аксесуари: модні сумки, пояси, але не вбори, бо з роками приятелька погладшала кілограмів на двадцять, та й на такі подачки від заможної подруги реагувала різко, ба навіть грубо. Дякувала за дарунки лише тоді, коли мала добрий настрій. Інакше гордо від них відмовлялася…
А з Марійкою, з дитинства звиклою до чорного, Валька ділилася хіба якимись темними шарфами та хустками, бо все інше було Марійці і замалим, і занадто кольоровим.
От і тепер у Вальчиній великій торбі лежала темно-лазурова шаль, яку вона везла Марійці. Однак гадала: казати про сюрприз подрузі поки недоречно.
– Пам’ятаєш, як у школі ми співали: «Кто ищет, тот всегда найдет…»? – Валька хотіла підбадьорити зранену подругу заяложеною, як стара бабусина хустка-салісоха,[7] піснею.
– Ой, Валько, – глибоко зітхала раз у раз Марійка.
Дивно, але навіть це вона робила повільно. Навіть скрушне зітхання в неї було затяжним і глибоким.
– Тогово-но, ти сама хоч віриш у те, що кажеш? – спокійно прошептала. – У моїй родині сподіватися на щастя?! Ой, – махнула рукою. – Я ото монашок наслухалася…
Марійка зирнула на Максимка, що не відводив погляду від замурзаних циганчат, які ходили й випрошували в людей гривні. Поруч на лавці вона поклала букет. Валька небавом порахувала: рівно вісім квіток.
– Мабуть, і в монашки я не гожа, – сумно додала кума в чорному.
– Марійко! – заскрипіла кума-містянка, але враз умовкла.
– Бо тогово-но… Неправильно я думала, що в монахи йдуть ті, хто пережив якусь трагедію чи розчарувався в мирському житті. Мені сказали, що коли ти втікаєш від проблем, то не почуватимешся щасливою в монастирі. Треба мати Божий поклик.
– Та це зрозуміло, – кивнула Валька елегантною легкою укладкою з чорного, як у Марійки костюм, волосся.
– Але я побачила, що в монастирі шукають рятунку навіть бомжі, яким нема чого їсти, – ділилася свіжими враженнями й мішма згадувала все й одразу Марійка.
Валька терпляче слухала.
– Теперішнє безгрошів’я й біднота геть вибили людей з колії, – міркувала. – У Божій обителі вони шукають, чим прогодуватися, уявляєш? Тогово-но, але монашки нікого не проганяють, справді дають поїсти, знаходять для них таку-сяку роботу… Може, й мені чимось зарадили б?
Валька хотіла почути врешті головне від куми: що змусило її податися в монастир? Але поклала собі не квапити куму, старалася вислухати. Та все ж не стрималася, таки перебила її неспішну балачку:
– Подруго золота, але ти уявляєш, від чого ці люди відмовляються?!
– Знаю, – випалила, кивнувши, Марійка. – Знаю, що нам у селі не так уже й пусто живеться, тому й боюся, – примовкла. – Там, бачиш, тогово-но, морально важко…
Марійка крутнулася туди-сюди, щоб пересвідчитися, чи нема де чужих вух, котрі не дочують, а прибрешуть: мовляв, наймолодшій самітниці з отого вдовиного сімейства один біс, що буде з її малою донькою, недужою матір’ю та старою бабою Оленою, котра досі неабияк допомагає сімейству в господарстві. Їй би свою дупу примостити, зажити спокійно, он уже й до монастиря збирається, побожна така, бач… Ні, не помітила Марійка таких вух. Вела далі:
– Головне, тогово-но… мати чисте серце й чисті думки…
– Наче в тебе вони закалякані,[8] – кинула Валька, але це прозвучало так, наче між іншим.
– Якщо я, наприклад, помагатиму людині й думатиму, чи заплатить вона мені, то такі думки нечисті…
– Це залежить від того, чим саме помагатимеш, – відрізала Валька й поквапила куму: – Ну, і що далі?
– Тогово-но… Ти знаєш, монашки не мають нічого свого: всі зароблені гроші й подарунки віддають монастиреві. І в усьому слухаються настоятельки…
– Ну, видно, правила такі там, устави…
– Ото я тепер мучуся: чи хочу такого життя?
– Не хочеш, – відповіла Валька за куму.
Але та, ніби не почувши, провадила далі:
– Та й чи подужаю я таке життя? – задумалася.
– Бог не хоче людського нещастя, – Валине обличчя прибрало мудрого виразу.
– Тож так, – знову зітхнула Марійка. – Тогово-но…
