– Ага.

Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки – мабуть, племінниці Каллема – на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово – палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.

– Тут написано «ПЛАТА7», – пояснив він. – Може, ти й правий щодо Каллема та ка. Відкрий її, Роланде, як ти не від того.

Дитина, що подарувала власникові машини цю коробку, з любов’ю (хоч і не надто вправно) приладнала спереду защіпку. Роланд підняв її, відкрив коробку й показав Едді, що всередині повно срібних монет.

– Цього вистачить, щоб зателефонувати до сея Каллема?

– А то, – відказав Едді. – Цього вистачить, щоб зателефонувати аж у Фербенкс, штат Аляска. Але якщо Каллем уже в дорозі до Вермонта, то користі нам з цих грошей – пшик.

З одного боку міської площі Бриджтона розташувалися аптека й піцерія, з іншого – кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Реніз»). Між кінотеатром і магазином була маленька площа з кількома лавками й трьома таксофонами.

Едді подзеленчав дріб’язком у коробці й видав Роландові шість доларів четвертаками.

– Я хочу, щоб ти пішов он туди, – показав він рукою на аптеку, – й купив мені флакон аспірину. Впізнаєш, який він на вигляд?

– Астин. Упізнаю.

– Мені потрібен найменший флакон з тих, що вони мають, бо шість баксів – це не так багато. Потім піди в той заклад, над яким вивіска «Піца й сандвічі Бриджтона». Якщо в тебе ще лишатиметься хоча б шістнадцять монеток, замов там хоуґі8.

Роланд кивнув, проте Едді цього було замало.

– Я хочу почути, як ти це вимовляєш.

– Хоґґі.

– Хо-у-ґі.

– Хуу-ґі.

– Хо… – Але тут Едді здався. – Роланде, скажи «пуер бой9».

– Пуер бой.

– Добре. Якщо матимеш шістнадцять четвертаків, замовляй пуер бой. А «побільше майонезу» можеш сказати?

– Побільше майонезу.

– Отак. А якщо раптом монет буде менше шістнадцяти, попроси сандвіч із салями й сиром. Не брутербот, а сандвіч.

– Сандіч з саломі.

– Ну, майже. Але більше ні пари з вуст, хіба що без цього ніяк не обійдешся.

Роланд кивнув. Едді правду казав – краще йому не розмовляти. Єдиного погляду на нього людям було достатньо, щоб зрозуміти: він не тутешній. Також люди воліли його оминати. Тож краще не викликати зайвих підозр.

Повертаючись, щоб вийти надвір, стрілець за давньою звичкою опустив руку до лівого стегна, та заспокоєння це не дало – обидва револьвери лежали в багажнику машини Джона Каллема, загорнуті в патронташі.

Та не встиг він вилізти, як Едді взяв його за плече. Стрілець рвучко обернувся, здійняв брови і питально глянув світлими очима на свого друга.

– У нашому світі, Роланде, є приказка: такий-то такий-то хапається за соломинку.

– І що це означає?

– Те, що ми з тобою робимо зараз, – невесело промовив Едді. – Побажай мені успіху, друже.

Роланд кивнув.

– Еге ж, бажаю. Нам обом.

Він знову намірився вийти, та Едді його гукнув. На обличчі в Роланда з’явився вираз легкого роздратування.

– Переходячи дорогу, не потрап під машину, – сказав Едді, а потім, копіюючи манеру Джона Каллема, додав: – Цих літніх туристів тут більше, ніж на собаці бліх. І не на кониках вони їздють.

– Не зволікай з дзвінком, Едді, – нагадав Роланд, вийшов з машини й перетнув головну вулицю Бриджтона – тією самою неквапною ходою, якою переходив тисячі інших вулиць у тисячах інших маленьких містечок.

Провівши його поглядом, Едді пішов до таксофону і погортав телефонний довідник. А по тому зняв слухавку і набрав номер довідкової служби.

Він не поїхав, упевнено сказав стрілець про Джона Каллема. А звідкіля така впевненість? Бо Каллем був для них останньою можливістю, більше дзвонити було нікому. Іншими словами, трикляте старе ка Роланда з Ґілеаду.

Чекати довелося недовго. Оператор довідкової служби видала номер Каллема, й Едді спробував його запам’ятати (що-що, а цифри він завжди добре запам’ятовував, не дарма ж Генрі називав його Маленьким Ейнштейном), але цього разу покластися на свої здібності чомусь не зміг. Здавалося, щось трапилося чи то з його процесом мислення в цілому (в що він не вірив), чи то зі спроможністю запам’ятовувати певні речі, які належали до цього світу (а це вже було ймовірніше). Перепитуючи номер і ґрамузляючи його пальцем на пилюці, що зібралася на поличці в телефонній будці, Едді несподівано для себе замислився над тим, чи зміг би тепер читати книжку чи стежити за розвитком подій у фільмі з послідовності кадрів на екрані. Щодо цього він мав великі сумніви. Але яке це мало значення? У «Чарівному ліхтарі» показували «Зоряні війни», й Едді подумав, що коли вже судилося прожити життя й дістатися галявини, де закінчується земний шлях, так більше ні разу й не побачивши Люка Скайвокера й не почувши шумного дихання Дарта Вейдера… то нічого страшного, він якось переживе.

– Дякую, мем, – промовив він у слухавку і вже хотів було набирати номер далі, як тієї ж миті десь у нього за спиною пролунала низка вибухів. Едді крутнувся на місці, відчуваючи, як стрибає у грудях серце. Права рука опустилася до стегна – він очікував побачити Вовків, чи розбійників, чи, може, того сучого сина Флеґґа…

Але натомість побачив кабріолет, під зав’язку набитий засмаглими старшокласниками з дурнуватими пиками й усмішками до вух. Один з них щойно запустив феєрверки, що лишилися від святкування Четвертого липня, – дітлахи їхнього віку в Кальї Брин Стерджис називали їх бахкалками.

«Мені б зараз револьвер, ох я би підстрелив парочку цих піжонів, – подумав Едді. – Щоб знали, що буває, коли дуріють». Так. Хоча… А може, й ні. Хай там як, йому слід було визнати, що в більш цивілізованих світах він став небезпечний для людей.

– Доведеться з цим жити, – промимрив Едді й для переконливості додав улюблене слівце великого мудреця й видатного наркаша, призначене для розв’язання маленьких життєвих негараздів: – Забий.

На допотопному дисковому апараті він набрав номер Джона Каллема, і коли механічний голос (мабуть, він належав пра-пра-пра-пра-прабабці Блейна Моно) попросив опустити дев’яносто центів, Едді вкинув долар. Не час бути жмикрутом, коли рятуєш світ.

Пролунав один гудок… два… і трубку зняли!

– Джон! – мало не заволав на радощах Едді. – Бляха, як добре! Джоне, це…

Але голос на тому кінці дроту говорив далі. Й Едді – дитя кінця вісімдесятих – знав, що нічого доброго це не віщує.

«…подзвонили до Джона Каллема зі “Служби охорони угідь Каллема”», – сказав голос Каллема зі знайомим протяглим акцентом янкі. – Мене тут терміново викликали в одне місце, але точно сказати, коли вернуся, я не можу. Якщо я вам дуже потрібен, звиня-я-йте. А поки можете дзенькнути Ґері Ґровелу, номер 926-55-55, або Джуніору Баркеру, 929-42-11».

Щойно записаний дрижачий голос Каллема повідомив, що він, Каллем, не знає, коли повернеться, Едді зітхнув полегшено (поле-е-кшено, як сказав би сам власник голосу). Бо він був там, у своїй гобітській хатинці на західному березі озера Ківейдін: або сидів на своїй маленькій м’якій гобітській канапі або в своєму не менш м’якому гобітському крісельці. Сидів і слухав повідомлення на своєму ну-точно-громіздкому автовідповідачеві середини дев’яностих. А Едді знав це, бо… ну…