«Чи тепер я зможу їх відчинити? – подумав Едді. – Відкрити й зробити крок всередину?» Він гадав, що ні. Принаймні поки ще ні. Однак тепер цей процес здавався збіса обнадійливішим, ніж якихось п’ять хвилин тому.

Раптом ожили голоси в глибині печери, хоча звучали вони безладно. Едді впізнав голос Бенні Слайтмена-молодшого, той викрикував слово «Доґан»; почув свою матінку, котра виговорювала йому, що ось, на довершення цілком заслуженої репутації телепня, тепер він загубив ще й власну дружину; почув якогось чоловіка (можливо, то був Елмер Чемберз), який виговорював Джейкові, що Джейк з’їхав з котушок, що він fou5, що він Monsieur Lunatique6. До цього хору приєднувалися нові й нові голоси.

Хенчик коротко кивнув своїм колегам. Вони розімкнули руки. Й одразу, на півслові, замовкли голоси з глибочіні. І двері, Едді не здивувався цьому, повернули собі вигляд скромної звичайності – стали такими собі вуличними дверми, повз які проходиш, не затримуючись на них поглядом.

– Заради Бога, що воно таке було? – спитав Каллаген, кивнувши туди, де стежка спускалася в темінь. – Раніше такого не було.

– Гадаю, або через землетрус, або через втрату магічної кулі печера збожеволіла, – спокійно відповів Хенчик. – Нашим справам тут не завадить ніякий рев. Наші справи стосуються дверей. – Він поглянув на Каллагенів рюкзак. – Колись ти був мандрівником.

– Таки був.

Зуби Хенчика вкотре зблиснули в миттєвому шоу. Едді подумав, що десь в глибині душі старий курваль дістає від усього цього насолоду.

– Судячи з вигляду твого гунна, ти втратив навички, сей Каллаген.

– Мені якось важко повірити в те, що ми кудись насправді підемо, – сказав Каллаген, прикрившись усмішкою. Порівняно з Хенчиковою, в нього вона вийшла нікудишня. – До того ж я постаршав.

На це Хенчик відповів образливим звуком, що прозвучав, як «фррр».

– Хенчику, – озвався Роланд. – Ти знаєш, що змусило трястися землю сьогодні на світанку?

Вицвілі сині очі старого все ще залишалися гострими. Він кивнув. Уздовж стежки, що йшла вниз від дверей печери, терпляче чекаючи, вишикувались зо три дюжини манні.

– Промінь тріснув, так ми вважаємо.

– Я теж так думаю, – сказав Роланд. – Наша справа виглядає дедалі безнадійнішою. Мені б хотілося припинити пусті балачки, якщо ви не проти. Погомонімо про що треба і візьмімося до діла.

Хенчик дивився на Роланда так само холодно, як до того на Едді, але Роланд ані разу не зморгнув. Хенчик насупив брови, та тут же й попустився.

– Атож, – сказав він. – Як тобі до вподоби, Роланде. Ти надав нам велику послугу – і манні, й забудькуватому народові разом, – і ми відплатимо тобі всім, чим зможемо. Магія все ще тут присутня, і вона сильна. Чекає лише іскри. Ми можемо видобути цю іскру, атож, і зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаєш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кінці стежини. Чи в темряву. Ти розумієш?

Роланд кивнув.

– То ти рушаєш вперед?

Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на руків’я револьвера. Коли він підвів голову, на обличчі в нього грала звична усмішка. Гарна, безнадійна і небезпечна. Він двічі крутнув у повітрі лівою рукою.

– Гайда.

Коффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до місця, яке манні називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дістали. Пальці з довгими нігтями (манні дозволяли зрізати собі нігті тільки раз на рік) поклацали по магнітах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем, прорізало голову Джейкові. Воно нагадало йому передзвін тодешу, і він подумав, що недарма якраз ті дзвоники і є каммен.

– Що означає «Кра Каммен»? – спитав він у Кантаба. – Дім Дзвонів?

– Дім Духів, – відповів той, не підводячи очей від ланцюжка, який саме розплутував. – Облиш мене, Джейку, це делікатна робота.

Джейкові не було ясно, що в ній такого особливого, але він послухався. Роланд, Едді й Каллаген стояли в самому гроті, передпокої печери. Джейк приєднався до них. Тим часом Хенчик розставив найстарших членів свого гурту півколом, що охоплювало задній бік дверей. Простір перед дверима з вирізаними на них ієрогліфами і кришталевою ручкою залишався неубезпеченим, принаймні поки що.

Старий підійшов до печерного гроту, коротко перемовився з Кантабом, потім махнув тим манні, котрі стояли вервечкою, чекаючи на стежині, щоб вони підіймалися. Тільки-но перший з них ступив до печери, Хенчик його зупинив і знову підійшов до Роланда. Він присів навпочіпки і жестом запросив Роланда зробити те саме.

Долівку печери вкривала пилюка. Подекуди камінна, але ще більше її утворилося з решток кісток тих дрібних звірів, котрі виявилися настільки нерозумними, щоб завітати сюди. Хенчик нігтем намалював відкритий унизу прямокутник, а потім окреслив його півколом.

– Це двері, – показав він. – А це люди мого кра. Тобі зрозуміло, дуї кенніт?

Роланд кивнув.

– Ти зі своїми друзями замкнеш коло, – проказав старий і намалював, як саме.

– Цей хлопець має потужний доторк, – промовив Хенчик, зненацька кинувши на Джейка такий погляд, що Джейк аж підскочив.

– Так, – сказав Роланд.

– Тоді ми поставимо його просто перед дверима, але не зовсім зблизька, аби, якщо різко відчиняться, вони не знесли йому голови. То як, ти вистоїш, хлопче?

– Так, допоки ти або Роланд не накажете відступитися, – відповів Джейк.

– Ти відчуєш дещо у себе в голові – ніби щось смокче. Почуття неприємне. – Він зробив паузу. – Двері відчиняться двічі.

– Так, – сказав Роланд, – два рази.

Едді знав, що вдруге двері мусять відкритися до Кельвіна Тауера, а він втратив всю свою колишню цікавість до хазяїна книгарні. Той був не без відваги, як гадалося Едді, але водночас чолов’яга відзначався жадібністю, впертістю й егоцентризмом, іншими словами: абсолютно типовий нью-йоркер двадцятого сторіччя. Але останньою, хто скористався цими дверима, була Сюзі, тож він задумав, щойно двері відчиняться, кинутися крізь них. Якщо вони відкриються вдруге у маленьке містечко в Мені, де залягли на дно Кельвін Тауер і його друг Аарон Діпно, це буде файно й пречудово. Якщо решта команди дістанеться туди, намагаючись захистити Тауера і заволодіти певним пустищем і дикою рожевою трояндою, це також файно й пречудово. Для Едді ж понад усе важливою була Сюзанна. Все решта другорядне.

Навіть та Вежа.

Хенчик спитав:

– Кого ти пошлеш, коли двері відчиняться вперше?

Роланд думав про це, несвідомо погладжуючи рукою книжкову шафку, яку Кельвін Тауер вимагав йому переслати крізь… У шафі стояла книга, що була так збентежила панотця. Йому не вельми хотілося посилати туди Едді, той завжди був занадто імпульсивним, а тепер його зовсім засліпила журба за коханою дружиною. Та чи й підкориться йому Едді, якщо він його пошле до Тауера й Діпно? Роланд гадав, що навряд. Це означало…

– Стрільцю? – поквапив його Хенчик.

– Коли двері прочиняться перший раз, крізь них підемо Едді і я, – сказав Роланд. – Двері самі зачиняться?

– Ще й як зачиняться, – відповів Хенчик. – Ви мусите прослизнути прудко, як змії, бо інакше вас розріже навпіл, частини вас валятимуться тут на підлозі, а решта буде десь там, куди затягнуло ту темношкіру жінку.

– Ми діятимемо якомога швидше, – сказав Роланд.

– Атож, так буде найкраще, – погодився Хенчик і знову показав свої зуби. Усміхнувся. (Щось він не договорює? щось таке знає чи лише гадає, ніби знає?)

Відтепер на роздуми у Роланда мало залишалося часу.

– На вашому місці я б залишив зброю тут, – промовив Хенчик. – Ви можете втратити револьвери, намагаючись їх пронести на той бік.

– А я спробую, – сказав Джейк. – Мій прийшов зі мною з того боку, тож, може, й туди пройде. А якщо ні, я дістану собі новий. Якось.

– Гадаю, мої теж витримають подорож, – сказав Роланд.