– Вау, – промовив хтось. Ніби зітхнув.

Вона підвела очі вгору й побачила когось, схоже, що бізнесмена – і вельми успішного, судячи з його костюму, – котрий стояв напроти неї. Либонь, ішов він собі навпростець через парк кудись у своїх справах, таких же важливих, як він сам, на якусь там зустріч чи конференцію, можливо, навіть в ООН, штаб-квартира якої була тут поруч (якщо на цей час вони не переїхали деінде). Аж тут раптом чомусь застиг стовпом. Стояв з дорогим кейсом у правій руці. Величезними від здивування очима він втупився у черепаху на долоні Сюзанни-Мії. Його обличчя розпливлося в широкій, якійсь немов наркотичній посмішці.

– Зараз же сховай! – заверещала Мія. – Він її поцупить!

– Нехай лишень спробує, – відгукнулася Детта Волкер. Голос у неї звучав якось розслаблено, навіть задоволено. Яскраво світило сонце, і вона – всіма своїми клітинами – раптом відчула, що всі проблеми хай собі йдуть під три чорти, бо сьогодні така гарна погода. Вишукана. Прекрасна.

– Гарна, вишукана, прекрасна, – промовив бізнесмен (а може, й дипломат), котрий геть забув про свої справи. От тільки що він мав на увазі – погоду чи фігурку черепахи?

«І те й інше», – подумала Сюзанна. І раптом вона все зрозуміла. І Джейк би теж усе зрозумів – краще за будь-кого! Вона розсміялася. Всередині неї засміялися Мія з Деттою, хоч Мія ніби проти власної волі. І бізнесмен, чи то дипломат, він також засміявся.

– Авжеж, і те й інше, – промовив він. З його скандинавським акцентом останнє слово прозвучало, як «ітьше». – Яка у фас гарьна річь!

А таки гарна. Маленька коштовна річ. А колись, не так уже й давно, Джейк Чемберз був знайшов дещо дивовижно їй подібне. У книгарні Кельвіна Тауера Джейк купив книжку Беріл Еванс, що називалася «Чарлі Чух-Чух». Чому? Бо вона озвалася до нього. Пізніше, а якщо точно – незадовго до того, як Роландів ка-тет прибув до Кальї Брин Стерджис, – ім’я авторки на обкладинці змінилося на Клаудію-і-Інес Бахман, і так вона зробилася учасницею безупинно зростаючого ка-тету Дев’ятнадцяти. Джейк у ту книжку засунув ключ, а Едді вирізав у Серединному світі його дублікат. Людей, які бачили той Джейків ключ, він причаровував і водночас робив неймовірно піддатливими до навіювання. Точнісінько як той ключик, і ця черепаха теж існувала у двох варіантах; поряд з одним якраз і сиділа Сюзанна. Питання полягало в іншому: чи ця фігурка має схожість з Джейковим ключем в іншому сенсі?

Судячи з того, яким привороженим виглядав цей скандинавський бізнесмен, Сюзанна майже повірила, що відповідь на її питання буде «так».

Сюзанна подумки проспівала: «Дад-а-чак, дад-а-чаху, не турбуйся, дівчинко, ти маєш черепаху». І ледь не розреготалася вголос від такої дурні.

– Я сама все владнаю, – сказала вона Мії.

– Що владнаєш? Не розумію…

– Я розумію, що ти не розумієш. Тому й кажу, що сама. Ти згодна?

На очікування відповіді часу вона не марнувала. Щиро посміхаючись, обернулася до бізнесмена і високо підняла руку з черепашкою на долоні, щоб той її краще бачив. Похитуючи рукою вліво-вправо, вона впевнилася, що скандинав водить очима в такт, хоча голова його з пишною гривою білого волосся залишалася незрушною.

– Як тебе звуть, сей? – запитала Сюзанна.

– Матьєссен ван Вік, – назвався той. Очі його повільно рухались услід за черепахою. – Я другий помічник посла Швеції в ООН. Моя дружина завела собі коханця. Мене це печалить. Запорів нема, з цим у мене знову все гаразд; той чай, що мені рекомендував масажист в готелі, допоміг, і я тепер щасливий. – І через паузу: – Я щасливий від того, що бачу вашу sköldpadda25.

Сюзанна була в захваті. А що, якби вона попрохала його продемонструвати гарну роботу кишечнику, може, він тут же скинув би штани і навалив купу просто на тротуарі? Звісно, так би він і зробив.

Вона роззирнулася навсібіч, переконавшись, що поблизу нема жодних потенційних свідків. Це добре, хоча все одно цю справу треба закінчити якомога швидше. Джейк зі своїм ключем був зібрав чималенький натовп. Вона бажала, якщо це можливо, уникнути шоу.

– Матьєссене, – почала вона. – Ти згадав…

– Матс, – відгукнувся він.

– Перепрошую?

– Звіть мене Матс, якщо вам не важко. Мені так більше подобається.

– Гаразд, Матсе, ти згадав про…

– Ви говорите шведською?

– Ні, – здивувалася вона.

– Тоді будемо розмовляти англійською.

– Авжеж, мені так легше…

– Я маю доволі важливу посаду, – повідомив Матс, не відриваючи погляду від черепахи. – Я знайомий з багатьма вельми важливими людьми. Я відвідую коктейльні вечірки, куди гарні жінки з’являються одягнені у «маленькі чорні сукенки».

– Хай це тебе не образить, Матсе, та мені треба, щоб ти заткнув свою пельку і розтуляв її тільки тоді, коли я ставитиму тобі пряме питання. Гаразд?

Матс стулив губи. Навіть комічно показав рукою, ніби зашморгує собі рота на блискавку, і все це не відриваючи очей від черепашки.

– Ти згадав про готель. Ти живеш в готелі?

– Так, я живу в готелі «Нью-Йорк Плаза-Парк-Хаятт»26, на розі Першої авеню й Сорок шостої вулиці. Невдовзі в мене буде квартира в кондомініумі…

Тут Матс, певно, схаменувся, що говорить зайве, і знову закрив рота.

Сюзанна тримала черепаху в себе перед грудьми, щоб її новий приятель добре міг її бачити, і гарячково думала.

– Матсе, послухай-но мене, окей?

– Я слухаю уважно, місіс-сей, я корюся вашим наказам.

Її пересмикнуло від огиди – отаке-то почути, та ще й у виконанні цього скандинава з його милим акцентом.

– Ти маєш кредитну картку?

Матс гордовито усміхнувся:

– У мене їх багато. Є «Америкен експрес», є «Мастеркард», є «Віза». Я також маю картку «Євро-голд», а ще маю…

– Годі, годі. Я хочу, щоб ти пішов до… – на мить їй заціпило мозок, але це швидко минулося, – до готелю «Плаза-Парк» і винайняв кімнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуєш номер для леді, для своєї подруги. – Тут їй згадалося, яка там на неї може очікувати халепа. Звісно, це Нью-Йорк, це північ, і рік зараз вже 1999-й, і хочеться вірити, що розвиток подій відтоді тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. – Чи там не буде мені якихось неприємностей через те, що я негритянка?

– О, ні, звісно, що ні, – здивувався він.

– Винайми кімнату на своє ім’я і скажи клерку, що жити в ній буде жінка на ім’я Сюзанна Мія Дін. Ти мене зрозумів?

– Так, Сюзанна Мія Дін.

Що ще? Звісно, гроші. Сюзанна спитала, чи має її новий друг готівку. Він дістав портмоне і вручив їй. Однією рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделі «Лорд Бакстон». Пачка дорожніх чеків – їй вони ні до чого, особливо зважаючи на його божевільно кривулястий підпис, – та пара сотень доларів у старій добрій американській «капусті». Їх вона витягла і засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлі, – до торби «Бордерз». Підвівши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бізнесмена приєдналися двійко скауток років чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дівчаток у залі під час виступу Елвіса Преслі в телешоу Еда Саллівана27.

– Ой, як кууульно, – промовила одна ледь не пошепки.

– Абсолютний ульот, – відгукнулася друга.

– А ви, дівчатка, йдіть собі туди, куди йшли, – промовила Сюзанна.

Обличчя їх погасли, на обох відбився однаковий вираз печалі. Вони були точнісінько як оті близнючки з Кальї.

– Ми конче мусимо йти? – спитала перша.

– Так! – наказала Сюзанна.

– Дякуємо вам, сей, довгих вам днів і приємних ночей, – промовила друга. Сльози почали струменіти їй з очей. Її подружка також заплакала.

– Забудьте, що ви мене бачили! – гукнула їм услід Сюзанна.

Вона тривожно стежила за дівчатками очима, аж поки вони не зникли на Другій авеню, прямуючи в бік центру, лише тоді вона знову звернула увагу на Матса ван Віка.