— Картоплю заготовляв, капусту, моркву, брухт, а тепер — ще й отвєти… Незгебний я до цього діла, товаришу капітан. Казав же не раз: малограмотний я.

Панько Федорович замовк. Він якось обм’як, плечі опустилися. І вигляду урочистого, такого, що якраз для зборів, ніби й не було. Похитав-похитав журно головою, потарабанив пальцями по столу і признався Семену Михайловичу:

— Ех, Семйон, Семйон… Думаєш, я великий грамотій? Ого-го-о! Якби я був грамотний! А так що ж? То тобі

колективізація, то індустріалізація, то війна, то розруха. Курсів, натурально, я чимало окончив, а грамотою так і не совладав. Розговорну рєчь ще засвоїв. А от письмо — хоч убий! Особенно з м’яким знаком біда — де його ставить, а де не ставить? Твердий знак я завсігди правильно поставлю. Ого-го-о-о! Якби я знав, де м’який знак ставити, — далеко пішов би. Далеко, Семйон! А так що? У молодості мене класове чутьйо виручало, вивозило, а потім і чутьйо не допомагало. М-да! Добре тим, що встигли повище вибитися. Раціо? Раціо! М-да-а-а, Семйон! Підпирає нас молодьож, ох, підпирає! Взяти хоча б мого Ванька. Так воно ж ні колективізацій, ні індустріалізацій і не нюхало. Виросло за моєю спиною, вивчилося. І м’який знак у нього, сучого сина, завсігди на місці. Ще й по-

англійському джеркотить. Економіст! Голова! Грамотний, одне слово. Сказать би, що чоловіку ще треба? І чин

чином, і зарплата зарплатою, і кватиря дай боже. Нє-е-е! І те йому не так, і те можна краще було б зробити.

Довго ще скаржився Панько Федорович. Поспівчуваймо йому од щирого серця. А на те, що він про молодь говорить, не звертаймо особливої уваги. Так воно завжди було, так воно завжди й буде. Виростуть у Галасунового

сина сини — і вони будуть чимось невдоволені, і вони захочуть зробити більше і краще. І нема в тому аніякої біди. Аніякої.

А збори у наших золотошукачів так і не відбулися. Бо золото, бо Ельдорадо вони знайшли, а що з тим золотом робити, не знали. Аніяких вказівок на цей предмет не мали. Отож і вирішили чекати, що воно далі буде. А діло покаже, як бути.

Вже й на ухвалі зійшлися одноголосно, вже й перекусили на кухні, а ніхто з ельдорадців не з’являвся. Самі виходити мандрівники не зважувалися. Справді, мало в яку халепу вскочити можна. Поставили стільці біля прозорої стіни, від нічого робити роздивлялися освітлене морське дно.

— А ти, Семйон, зміг би жити в отакому акваріумі? — запитав Г аласун.

— Та хто його зна… — надто зненацька застало Купчика питання. — Взагалі, корм непоганий, дихається легко.

— А я, мать, ні, не зміг би. Що ж воно таке — нічого, крім рибок, не видно. І знову ж таки, де сусіди? Раціо? Раціо! От вліті ми з старою на синовій дачі живемо, так, я тобі скажу, миле діло. То що воздух негородський, а натуральний, так це ж ще не все. Люди кругом, сусіди. Не рибки, а люди! Раціо? Раціо!

— М-да… Семйон… Такі-то діла. А тут що ж? Гарно, натурально, но не ті масштаби. Я воопче жалію, що переїхав у Київ до сина. Не треба було слухатися його. На периферії мені, Семйон, легше було б знайти соотвєтственну роботу. А в Кийові, натурально, без мене хватає кадрів….

Купчик співчутливо покивав головою, і раптом щось серед водоростей привернуло його увагу:

— Гляньте, товаришу капітан! Кацо! Кацо!

Справді — вздовж прозорої стіни дефілював Кацо.

Ось він помітив мандрівників, тицьнувся носом в надміцне скло і привітно усміхнувся, замахав плавцями, щось перебирав губами, але нічого чути не було. Золотошукачі замахали йому руками, а Купчик навіть сотворив повітряний поцілунок.

У передпокої притишено загуло — хтось просив дозволу ввійти.

Тільки Галасун з Купчиком ступили на круг, як той повільно поповз угору. Купчик з переляку вхопився за поручні. Панько Федорович смикнув його за рукав — люди ж, мовляв, дивляться. Форум був знову переповнений. Галасун хоч і намагався триматися поважно, по спині мурашки бігали. На всякі засідання бюро доводилося йому з’являтися за доганами і останніми попередженнями, але такого велелюдного бюро ще не бачив. Невже при всіх будуть з ними говорити?

За столом в центрі круга, крім членів Комісії, сиділи Хар і Коко. Семирозум, з усього видно, вже повідомив молодятам про Галасуна і Купчика, тепер йому лишилося відрекомендувати мореходам молодят:

— Будьте знайомі, добродії Галасун і Купчик. Стенлі Хар, американський монополіст, мільярдер. Ліліан Коко, кінозірка, секс-бомба № 1 Європейського континенту.

Панько Федорович зміряв поглядом Хара. Подумки відзначив: “Мільярдер, а вид має… урка одеський! А ця — бомба? Та в ній же не більше трьох пудів! А ноги, господи! Як палички, стирчать з-під цих рейтузів, чи що воно таке? Але тут же його мозок штрикнула інша думка — виходить, вони тут не перші, звідки ж взялися ці конкуренти?

Семирозум тим часом запросив аргонавтів за стіл, заставлений фруктами, пляшками з водою, сам зайняв місце голови. Ізоль-Гол став за стільцями Хара і Коко, нагнувся, приготувавшись перекладати з української на англійську. Увагу Семена Михайловича привернув вигляд Ізоль-Гола, точніше — якийсь неприродний колір ніг, рук. І ця дивна жіноча хусточка на шиї… Голова пішла обертом. Круг поволі почав обертатися — очевидно, щоб усі трибуни могли добре розгледіти людей за столом.

Семирозум повідомив, за яких обставин опинилися на Ельдорадо Хар і Коко, коротко зупинився на історії Ельдорадо і насамкінець мовив:

— Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, з яких причин ельдорадці майже одноголосно висловилися за контакт з вашим світом. Скажу відверто, ми не покладаємо особливих надій на перший контакт. Все ж сподіваємося, що він послужить справі зближення, попереднього з’ясування наших стосунків. Гостюйте у нас, скільки вам заманеться, а потім повертайтеся до себе і розказуйте про все побачене і почуте. Що з того вийде — буде видно.

Голова Комісії висловив готовність відповісти на будь-які запитання.

Пришельці з потойбічного світу ніяково мовчали. Надто приголомшливе було повідомлення Семирозума, і з чого починати і звідки розплутувати клубок, невідомо. Нарешті Панько Федорович наважився:

— Що касаїця положенія трудящих і їхнього жизнєного уровня, то це ще вилами по воді писано, де лучче. У нас нащот передового і прегресивного діло — во! — поставлено. А що золота у вас більше, факт. Згоден. Я натурально, не звик вести такі ответствєнні розговори при рядових гражданах, среді которих може й несознатільний алімент затесався, но дозволю собі запитать — чи можна буде тут у вас організувать заготовки? Заготовки золота, натурально.

— А що ви з ним будете робити? — запитав Геродотіус.

— Як що? Змагатися з капіталістічеською системою. Запросто задавимо… — Панько Федорович покосився на Хара,

— усякий несознатільний алімент.

— Але ж утруднення капіталістів, — заперечив Геродотіус, — насамперед ляжуть… як це у вас висловлюються?.. мм… важким тягарем на плечі трудящих.

— Нам би магазинчик ювелірний на Хре… — хотів було встряти в розмову й Семен Михайлович, та Галасун наступив йому під столом на ногу, і той ніби удавився на півслові.

— А ви як використали б золото? — звернувся Семирозум до Хара.

Стенлі широко усміхнувся:

— О! Містер Семирозум, не сумнівайтеся, я вже якось знайшов би йому застосування. Тим паче, що золотий запас Штатів — вері бед, вері бед!

— Бачите, шановні гості, в принципі ми не проти заготовок, — мовив Семирозум. — Золото — наше прокляття. Ми змушені використовувати його, як конструкційний та будівельний матеріал, — з певними домішками безумовно, — тільки тому, що обмежені в інших металах і матеріалах. Ми з радістю збували б його задарма. Та все ж, даруйте, хотілося б організувати заготовки на взаємовигідних умовах. Т ак на так. За тонну золота — тонну чавуну чи сталі. Але, самі розумієте, такий взаємовигідний взаємообмін стане можливий лише тоді, коли ви там домовитеся у себе про рівномірний, справедливий розподіл золота. Ми не хочемо, щоб диспропорції, які у вас існують, ще далі поглибилися. Ми не можемо заради своєї вигоди ризикувати і без того малостійким становищем потойбічного світу.