Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.
— Стенлі, подай же руку…
Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан — її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.
— Хо-хо! Хо-хо, Лілі! У цих плитах, клянуся всім своїм капіталом, не менше п’ятдесяти відсотків золота. Чистого золота!
— Сте-е-нлі! Ти ж сам присягався ні слова про золото і взагалі про справи!
— Але ж згодься, голубонько, не щодня випадає сідати на отакий космодром, викладений отакенними напівзолотими плитами. — Він знову дряпнув ключем плиту, обійшов навколо вертольота і тільки після цього звів супутницю вниз. — Тобі не видається усе це надто загадковим? Ніякої охорони… — Він раптом згадав про щось і
прожогом кинувся у вертоліт. Незабаром показався в дверцятах з картою в руках: — Лілі! На карті тут має бути океан, вода…
— До речі, любий, ти вчасно згадав про воду. Я хотіла б випити чого-небудь прохолодного. І взагалі — ми довго будемо пектися на сонці?
Стенлі повів очима навколо — від лісу до них простував якийсь чоловік. Вони рушили йому назустріч. То був Тукан. Він довго намагався зрозуміти прибулих, але втямив тільки одне: його звуть Стенлі Хар, її — Ліліан Коко. Імена і прізвища ці не справили на Тукана жодного враження, чим неабияк були вражені і Хар, і Коко. Їм нічого іншого не лишалося робити, як рушити слідом за Туканом до садиби. Там Ліліан і Стенлі з задоволенням прийняли душ і оцінили майстерність дружини Тукана в приготуванні коктейлів. Тукан тим часом повідомив Семирозуму по радіотелефону все, що йому вдалося з’ясувати, — тобто імена і прізвища нежданих гостей.
...Семирозум побажав аргонавтам міцного сну і запевнив: їх потурбують не раніше, ніж за 8-10 годин. Після чудового сніданку заготівників таки добряче розморило. Та заснути не могли. Хоч квартира мала дві спальні, два кабінети, кухню, вітальню, інші служби, Панько Федорович і Семен Михайлович трималися разом. Вони то вгинали кулаками м’яку тахту, пробуючи визначити, з якого матеріалу вона зроблена, то прилипали лобами до прозорих стінок, зачудовані феєричними зблисками водоростей. Купчик безперервно клацав вставними щелепами, пробуючи “на зуб” одвірки, дверні ручки, ніжки столів і стелажів.
— Золото! Золото, товаришу капітан! Ось тут не менше п’ятдесяти відсотків, в одвірках — 30–40, а оця штуковина, щоб мене грім побив, щоб я Рози більше ніколи не побачив, їй-богу, тут шість дев’яток!
Галасун намагався триматися поважно, не висловлював особливого захоплення.
— Не балакай лишнього! Що за дев’ятки? Гляди мені, а то ще з глузду з’їдеш!
Купчик прицмокнув язиком і з досадою поморщився:
— Ну, як ви не розумієте? Шість дев’яток — проба. 999, 999. Це означає, що на одну тонну золота (ви розумієте?!) припадає всього-на-всього один грам сторонніх домішок. Екстра-клас!
Галасун взяв із столу невеличку статуетку, що зображала дельфіна в стрибку, скептично покрутив її в руках:
— А де ж ті дев’ятки? Не бачу. Натурально, не бачу.
— Ат! — з досадою махнув рукою Купчик. — Гляньте — сонце світиться! І ось цей узор, наче легкий морозець на шибці. Хоч убийте мене — 999, 999! Обережніше! Бачите ж, яке м’яке, від нігтя слід лишається.
— Слухай, Семйон, а звідки ти усе це знаєш?
— Ах, товаришу капітан, товаришу капітан, — похитав головою Купчик, — через ці руки, — він з жалем глянув на свої руки, роз’їдені морською сіллю, в подряпинах, синяках, — через ці руки пройшло немало і золота, і срібла, і брильянтів. Я ж замолоду на ювелірному ділі спеціалізувався, оцінювачем при торгсіні робив. На моїх очах не один товариш погорів. І мені допром не раз пахло. Вредна це робота, цінні метали самі до рук липнуть. Покинув. Кому охота допрівських блощиць годувати.
— Раціо! Раціо, Семйон! Лічно я на ці золоті горн теж, натурально, плював. Так воно й мусить бути, якщо це Ельдорадо. І населення тут наче нічого. Люди як люди. Тіко якісь вони неорганізовані, безотвєтствені! Чого це й глянути не захотіли на наші паспорти? Ну, ті молоді — ясно, а дід? Я йому даю ясно понять: візьміть на прописку, бо ми ж пробудемо тут, натурально, більше трьох днів. А він лупає очима, наче з місяця звалився. Може, вони нас і трьох днів не протримають, випруть? Га? А може, їм наша київська прописка не до шмиги? Так я лічно должен сказать, що це все-таки не якась там, а київська! Постійна київська! Комісія називається!
...О неоціненна київська прописка! Не можу не розділити гордість Панька Федоровича. Не можу не повідомити — я теж прописаний у нашому прекрасному Києві. Постійно. Назавжди,
І якби я опинився на місці Панька Федоровича Галасуна, я, безумовно, з такою ж гордістю простягнув би Семирозуму свій пашпорт.
Поки я тут просторікував, аргонавти добре вивчили квартиру і, боячись розлучитися, лягли валетом на одну тахту.
Панько Федорович, як капітан, поклав голову на валик. Семен Михайлович, як юнга, мусив підкласти під голову кулак. Але Галасун мало що виграв, бо мусив нюхати ноги Семена Михайловича, а ті ноги, прошу вибачити за вульгарне, але необхідне документальне уточнення, мали здатність потіти, і тому Семена Михайловича сон здолав, набагато швидше. Так що Панько Федорович ще носом крутив, а юнзі вже видівся перший сон, сон на новому місці…
Ніби іде він Хрещатиком, молодий, при повнім здоров’ї, при гарнім настрої. Глип — аж на розі колишньої-Прорізної і Хрещатика, де зараз “Книги”, фїрмений ювелірний магазин. Вивіска над дверима брильянтами виблискує величезна-величезна: “Ельдорадо”. Відчиняє інкрустовані самоцвітами двері, заходить, а касирка хоп і підвелася назустріч йому: “Добридень, товаришу директор”. Придивився, аж це його Роза. А він її ніби й не пізнав, поважно посунув уздовж скляних прилавків, уздовж прозорих шаф, геть забитих золотими обручками, сережками, кліпсами, медальйонами, плахтами, поясочками, браслетами… А продавщиці — одна в одну, як намальовані — голівками йому кив-кив, очицями хитрющими морг-морг, віями звабливими кліп-кліп. А він ніби й не помічає того, павичем поважним пливе до великих-великих дверей, оббитих золотом проби 999, 999. А на дверях табличка строга, чорна і сріблом напис “Директор тов. Купчик С. М.”. Двері ті самі відчиняються перед ним, а в кабінеті стіл з червоного дерева, крісло пишне, а на маленькому столику — десять золотих телефонів. І всі дзеленчать. Він, не поспішаючи, знімає почергово трубку за трубкою і відповідає суворим голосом:
— Не можу, не можу. Закон є закон! Беріть обручку чи щось інше по державній ціні — і робіть з неї хоч зуб, хоч коронку… Ні-ні, такі операції не практикуються…
— Ну, то й що з того, що ельдорадське, дешеве? Закон є закон. Не морочте мені голову!
— Подзвоніть післязавтра!
— Подарунок ювіляру з дарчим написом? По розрахунку? Ні! Ах, розумію, комусь видали одноразову допомогу-значить, готівкою? Будьте ласкаві, заходьте хоч зараз!
— Не можу, кажу. Мені й на волі непогано живеться. Да! Я людина державна, мені доручили найбільший у Союзі фірмений ювелірний магазин, у мене зарплата солідна — і не тіпайте мені мої дорогоцінні нерви. Все!
— Алло! Це ти, пупсик? Заходь, заходь, аякже!
І раптом увалюється до кабінету не “пупсик”, а широкоплечий товариш у формі морського офіцера. Урочисто віддає честь Купчику і пропонує: “А тепер прошу на нашу посудину!” На яку таку посудину? І чого? Якось неприємно тенькає серце і… сон обривається загадково, похмуро.
Кінчився Купчиків сон, а сон Галасуна тільки почався. Але облишимо сни. Не до них. Треба ж чим скоріше розібратися в набагато важливішій справі. Повернемося до тієї парочки, що приземлилася на колишньому ельдорадському космодромі. Що воно за парочка загадкова? Мене й самого розбирає цікавість, нетерплячка. А тому виявимо маленьку нескромність і зазирнемо в службовий кабінет добродія Семирозума. Голова Комісії по зустрічі представників потойбічного світу так і не встиг пообідати, хоча вже минула третя година дня. Заздалегідь розроблений до найменших подробиць план зустрічі не витримав першого ж випробування дійсністю. Поява цих двох на вертольоті геть переплутала карти. У кабінеті Семирозума сиділи Геродотіус, Ізоль-Гол і Тау. Час від часу заходили чи дзвонили експерти, радники, кожен ельдорадець пропонував свої послуги. Але від того членам Комісії не було легше. Перші враження від аргонавтів не викликали у членів Комісії особливого ентузіазму. Тау, щоправда, був зладований оптимістично і запевняв, що все йде якнайкраще і взагалі наївно було б чекати від випадкового контакту якихось особливих наслідків.
