— Слухай, Семйон… Тіко ж ти нікому-нікому! Як гадаєш?.. Цей Кацо не підведе нас під монастир? — і виклав свої підозри, припущення.
Купчик не на жарт перепудився. Він раптом пригадав ще одну подробицю з розповідей своєї доньки… І ВПС, і ВМС Сполучених Штатів ведуть посилені експерименти з дельфінами! Галасун аж пополотнів.
— Чого ж ти раніше мовчав? Сім мішків вовни натовк, а таке забув!
Купчик почав виправдовуватись, аполітично послався на старечий склероз.
Треба було негайно вживати якихось заходів.
— Хай зараз же заповнить анкету! Раціо? Раціо! — вирячився Галасун і поліз навкарачки в будку.
В портфелі у нього були, — прихопив про всяк випадок, — бланки анкет і автобіографій. Подав Купчику і його фотоапарат- “Зоркий-ЗС”. Особиста справа без фотокартки нічого не варта.
— М-да… — розгублено мимрив Купчик, — діла… Товаришу капітан, фото я зроблю, а як же він заповнить анкету? Хоч і тямущий, та все ж неписьменний.
— Юринда! — відмахнувся рукою Галасун. — Я не великий грамотій — і то цілих три роки завідував отделом кадрів на одному — тіко ж ти нікому-нікому! — важливому заводі. Клич цього анцихриста! Я питатиму і записуватиму, а ти, натурально, слідкуй за його лицем… тьху… мордою. Щоб не збрехав.
— Кацо, Кацо, Кацо! На-на-на, Кацо! — зарепетував Купчик.
Кацо миттю підплив до човна, сперся плавцями на очерет і привітно усміхнувся аргонавтам. Тут Купчик і клацнув затвором фотоапарата. Кацо ніяк не відреагував на фотографування. У Карадагу його фотографували щодня — і наукові працівники, і зайшлі туристи, котрі з весни до глибокої осені не покидають маршруту Карадаг — Планерське.
“Ач, стерво, і зуби скалити навчився! Як же це я смикнув на провокацію?” — картав себе Галасун. Він зняв ковпачок з авторучки, розправив на портфелі бланк і набрав поважного вигляду.
— Бачиш, Кацо, таке діло… Порядок є порядок! Ти, натурально, у нас не на ставці, ми й самі без платні, на ентузіазмі, можна сказати, пливемо. Та поїздка наша — не пусті гульки, і порядок є порядок. Раціо? Раціо! Я питатиму, а ти відповідай. І про анкету нікому — ні слова. Нікому-нікому!
Усмішка на морді дельфіна як здиміла. Він спохмурнів, скривився — серця аргонавтів забилися ще дужче, вони по-змовницькому і без урочистості підморгнули один одному. Кацо тим часом жалібно запищав своїм тонким качиним голосом, намагаючись промовляти якнайроздільніше:
— Починається… Думав — хоч — тут — врятуюся — а - ви-теж — виявляється — такі — ж- нудотники! В — Карадагу — хоч — сяку — таку — рибку — давали — а - тут — пливи — не — сходь — з - курсу — сам — харчуйся. І — знову — ті — самі — анкети — придуркуваті — запитання… Та — чи — знаєте — ви — що — мені — щодня — потрібно — з’їдати — 15–20 — фунтів — риби… — Коли — ж - я — виловлю — її — якщо — буду — ще — й - анкети — заповнювати?
— Порядок є порядок! Кадри треба зучать! З кадрами треба працювати! — Панько Федорович твердо стояв на своєму.
Кацо мусив відповідати.
Анкета, як і передбачали аргонавти, виявилася дуже і дуже підозріла. З самого початку пішли косяком темні плями. Ні прізвища, ні по батькові Кацо не мав. Національність невідома. Року народження не пам’ятає, каже, ніби у них не ведеться ніякого літочислення. Одне слово, анкета густо рясніла знаками запитання. Перехресний допит затягнувся. Бідний Кацо геть знесилився. Він раз по раз опускався з головою у воду, хрипів своїм дихалом і канючив, щоб відпустили перепочити.
Уже підоспів час обідати. І в Галасуна, і в Купчика бурчало в животах. І Кацо скаржився на голод. Та Галасун наполягав — заповнимо спочатку автобіографію! Але й Кацо виявив упертість. Він заявив, що вельми рознервувався і розкаже автобіографію лише після того, як йому дадуть що-небудь від нервів. “Хоче виграти час!” — одностайно поклали аргонавти, але нішли на поступки, виділили зі своєї дорожної аптеки два десятки крапель валер’янки. Кацо з задоволенням проковтнув ліки, запив водою з Егейського моря, відсапався, помітно заспокоївся і почав…
Автобіографія Кацо завела б у безвихідь найдосвідченішого слідчого, тим паче завкадрами. Кацо говорив так швидко і так багато, що Галасун, — курсів стенографісток не кінчав, чого не було, того не було, — майже нічого не встиг записати. Тим-то я можу тут лише стисло переказати розповідь дельфіна своїми словами разом з тими принагідними зауваженнями, що виникали в аргонавтів-слідчих під час розмови. А почав Кацо здалеку:
— Нас, дельфінів, існує понад 50 видів. Між іншим, ми — не риби. Ми — ссавці і так само, як і ви, дихаємо повітрям. За якихось півсекунди я можу вхопити до 9 літрів повітря. Температура тіла у мене приблизно така ж, як і у вас. Взагалі, я не здивувався, коли ви там, на Чорноморському узбережжі, прийняли мене в тумані за кита. Ми, формально кажучи, справді належимо до підряду зубатих китів. Але ми — дрібні кити, або ж зубаті кити, на відміну від вусатих, які значно більші за нас, але беззубі. До того ж особисто я чималенький, бо я дельфін-пляшконіс, а не якась там примітивна дрібнота з Амазонки чи Гангу… Недосвідчені людці, отакі, як ви, частенько плутають нас з акулами. Але ж в акул плавці ростуть у верти кальніи площині, а мої, як бачите, у горизонтальній. Між іншим, наші далекі предки, як і ваші, вийшли з моря і жили на суходолі. Це сталося приблиз но 50 мільйонів років тому. (Ач який крутій! Свого року народження не пам’ятає, а 50 мільонів років затямив! Не замакітриш нам голови, голубе, ми не вчорашнії) Потім наші предки повернулися у воду. Зрозуміли: у воді в майбутньому буде вільніше і безпечніше, аніж на землі… (Ач, які нісенітниці верзе! Виходить, дельфінячі предки були далекоглядніші, ніж наші. Не зіб’єш з пантелику. Ми про Дарвіна теж дещо чули!) При цьому нашим предкам довелося пройти повторну адаптацію, наново пристосуватися до умов життя у воді. Тіло наше видовжилося, набуло обтічних форм. Ніс перетворився на дихало — на оцю ніздрю з внутрішнім і зовнішнім клапанами, у яку ви, шановний Панько Федоровичу, були запустили свою кінцівку, і я мало було не задихнувся, бо якраз вийшов запас свіжого повітря… Ноги у наших предків, цілком природно, зникли, навіщо у воді ноги? Замість них виросли плавці. У нас, і в мене зокрема, досі зберігаються в плавцях кісточки пальців. Рудиментарні залишки. Не вірите — помацайте. (Галасун і Купчик помацали плавці, якими Кацо притримувався за очерет, і переконалися: не бреше, справді, у кожному плавці можна намацати п’ять кісточок… Тьху, та й годі! Ну, ну, п’ять кісточок — ще не факт. Послухаємо далі). Сам я родом з Флорідського узбережжя. Там нас водиться сила-силенна. Мене виловили капроновим неводом і, - на жодній військовій базі, присягаюсь усіма своїми десятьма рудиментарними кісточками, не був, — поклали в спеціальний контейнер, відвезли в Севастополь, в Інститут південних морів. Звідти мене забрав кандидат біологічних наук Москальчук в Карадагську філію інституту. Тупішого тупарика, ніж Москальчук, в житті своєму, присягаюсь усіма своїми мозговими звивинами, яких у мене більше, ніж у вас обох, разом узятих, — а це наукою точно доведено, — не зустрічав. Він без кінця ставив мені ідіотські запитання, примушував натискувати якісь кнопки, важелі, влаштовував дитячі ігри — підскоч, перевернися, усміхнися, злови м’ячик. Все це я мусив робити, хоч не мав з того жодного інтелектуального задоволення. Але ж не будеш слухатись — не дадуть їжі. Крім того, я люблю людей, навіть таких малорозвинених, як Москальчук. Між іншим, думки його рухаються повільніше за черепаху. Це там, в акваріумі, я змушений був навчитися розмовляти отак повільно. Я з любові до людей пішов назустріч Москальчуку. Я ж розумів: йому будь-що треба було захистити докторську дисертацію, і якщо я йому не допоможу, він її ніколи не захистить. У нього, бідолахи, не більше 1200 грамів мозку, а в мене все-таки 1700 грамів. Хоч і відчував, що дегенерую, спілкуючись з кандидатом, але терпів. І витримав би все, якби не завгосп філії Тюхтя… Соромно розказувати, але правди ніде діти: половину риби, що виловлювали для мене, він спродував курортникам, а на виручку, купував горілку. Я зовсім охляв і надумав: померти в ім’я науки — надто велика жертва… (А чого ж не поскаржився на Тюхтю Москальчуку чи директорові філії — завгоспа швидко потурили б!) Ех, люди, люди-небораки! Звісно ж, я міг поскаржитися, хоча не терплю навуходоносорів. Але ж я любив Тюхтю. Любив! Душевнішого, сердечнішого чоловіка там не стрічав. Ото проп’є, сердешний, півпайки моєї, прийде пізно ввечері до акваріума, сяде на цемент, покличе мене і плаче гіркими сльозами. Просить вибачити за шахрайство. Немає, каже, тут нічого іншого, що можна було б поцупити. А без горілки, мовляв, не жизнь. І взагалі не жизнь. З дружиною у нього щось не ладилося. Приходила вона якось за чоловіком до акваріума. Як глянув на неї — мало не зомлів. Не доведи господи, обніме така. Задушить! І так жаль мені стало Тюхтю — поклав мовчати. До того ж він нічого не розпитував у мене, не ставив ідіотських запитань, а якось в неділю пощастило йому, наловив два кошики риби. Всю віддав мені. Задаром. Але коли відчув, що сили залишають мене, надумав: доведеться покинути і Москальчука, — хай уже якось дописує дисертацію сам, — і Тюхтю. Я став млявим, неуважним, мені вже не треба було й придурюватися. Дав зрозуміти Москальчукові: досліди слід перенести з акваріума в море, бодай у прибережну зону. Ну, він і вивів мене в район Кузьмичевих каменів. Махнув я йому на прощання хвостом, вибачився та й дралала! Дралала в напрямку Одеси. Прилаштуюся, думаю, до якого-небудь лайнера і гуд бай, Чорне море. Отож, на вас і натрапив. Курс у вас для мене підходящий… (Ага! Сам, виходить, дороги не знаєш, так ти до нас, бо курс підійшов! До Азорських островів, а там і до Флоріди рукою подати!) О люди, люди-небораки! Та я курс знаю ліпше, ніж усі ваші штурмани, разом узяті. І швидкість у мене не те, що у вас: 15–20 вузлів на годину. (Скільки ж це воно виходить? Вузол дорівнює 1,852 км/год. Близько 36 км на годину? Ого! Ого, якщо не бреше). Я ж бачу, що самі ви не доберетеся нізащо… Та ви й з Чорного моря не випленталися б! (Ну, знаєш, спасибі за поміч, але не передавай куті меду. Моторика у нас дай боже. Звірюка, а не мотор!) Та й я ж думав, що нічого мотор. Мені ж все-таки легше плисти, якщо вмостишся на хвилю, що утворює судно… О господи, яка там хвиля від вашого судна! Вас самих треба тягти. І якщо ви й надалі будете морочити мені голову своїми запитаннями, їй-право, покину. Я ще після Москальчука не відійшов!
