Проте непокоїть мене… Раїса… Як склалась її доля? Як тепер живуть кібертонці?

За сучасних засобів пересування не так вже й важко було б спорядити спеціальну експедицію на Кібертонію. Я писав заяви і в Міжнародний космічний центр, і в Спілку космонавтів, і… Яким тільки інстанціям не оббив пороги! Як горохом об стіну… Кібертонія, бачите, не являє ніякого наукового інтересу.

Я пропонував розрізати мені груди й переконатись, що маю штучне серце. З того часу мене ніхто не сприймає всерйоз. Звичайно, кого тепер здивуєш штучним серцем!

Я тицяв під ніс невірам наконечник стріли, резинку від трусів — єдині докази, що зміг прихопити з собою. Знову ж таки на мене дивилися з співчуттям. Тільки з співчуттям. Воно й не дивно — наконечник дуже вже скидається на кінчик звичайнісінької кімнатної телеантени, а резинка як резинка, на ній райського тавра нема.

Незважаючи на відразу до слова, мусив написати цю записку.

І почалось…

Доповідну записку переклали на глобальну мову — щоб усі члени міжнародної експертної комісії могли ознайомитись. Я зарив носом на першій, же фразі того машинного перекладу… “Ето ай тутечки карамболь бульдог соні-парасоні бхайбхай Крещатік енд харакірі монин поліцайцейтунг до відзеня парле ву жі бао…”

А експерти хоч би що! Вчитали до кінця й засипали мене безліччю своїх “чому” та “як”.

Як, скажімо, я зміг вільно пересуватися в космічному кораблі в стані невагомості? Ніби не знають, що вже в наші часи на деяких апаратах утворювали штучне поле гравітації.

Або: якщо об’єм Кібертонії набагато менший, ніж об’єм Землі, то чому я не відчув зменшення сили тяжіння? Хм! Очевидно, Кібертонія більш ущільнена, стиснена, а маса її така ж, як і маса Землі.

Або: чому кібертонці користуються саме англійською мовою, а не якоюсь іншою? Я не філолог, не мовознавець. Є ж серед членів комісії поліглоти — от хай і з’ясують.

Більше того, знайшлися в комісії мудреці, які поставили під сумнів мої математичні викладки, формули. Це вже зовсім безглуздо і, м’яко висловлюючись, некоректно. Такі методи компрометації визначних діячів науки засуджувались ще в далекі часи.

Ох-хо-хох… Багато чого змінилось на Землі, а от бюрократичної тяганини, здається, не поменшало. Та я сам міг би нагребти повний лантух капосних “чому” та “як”. Ви мені по суті, по суті дайте відповідь!

Як би там не було, а на душі в мене тепер легше. Я виконав свій громадський обов’язок. Якоюсь мірою спокутував вину перед Раїсою, перед кібертонцями.

Я впевнений: все одно колись непередбачливі, короткозорі космічні благодійники, що подарували кібертонцям “Адама”, будуть викриті й затавровані всекосмічною ганьбою. Хтось колись проведе розкопки на Центральному майдані райської столиці. Знайдуть відзняту плівку. Відкопають і мою копію, мій безсмертний образ.

Двійник підтвердить мої свідчення слово в слово.

Чи доживу до тих часів? Хотілося б. Хотілося б глянути, які гримаси скорчать тоді зарозумілі експерти.

Теж мені специ!..

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬДОРАДО,

що затьмарила пригоди всіх уславлених мандрівників — од Амеріго Веспуччі до Тура Хейєрдала включно

Суто документальна повість

Миколі Дахну, — незрівнянному оповідачеві і характерникові, - присвячую.

“…та нині мушу сказати одне: у Всесвіті нема планети, прекраснішої, ніж планета Земля”.

Тау

ПРОЛОГ

— Тому так рішуче й заперечую. Це надто небезпечно. Ще рано. Я — проти! Ми не відкрилися посланцям Соломона, не підняли своє забрало навіть перед Уолтером Раллеєм. А вже такої заповзятливості, як він, не виявив, певно, ніхто…

(На демонстраційному екрані спалахує стереоскопічне кольорове зображення Раллея, поета і радника англійської королеви Єлизавети. Похнюплена фізія упертюха. Біла перука. Тугий комірець зеленого сюртуіа підтримує важке підборіддя. В зіницях примружених очей — гарячі жаринки нав’язливої ідеї. Зображення розтає, натомість з’являється сап’янова обкладинка грубої книжки, на ній англійською мовою назва: “The discovery of Ample Rich and Beautiful Empire Gwiana with description of great Citi Manoa. London,1597”²).

Семирозум усміхнувся:

— Його праця. Щось на кшталт подорожніх нотаток. Від першого до останнього рядка — чистісінька вигадка! Але Раллей не такий вже безнадійно наївний мрійник. Дещо вгадав. Вгадав, бо його нестримну фантазію невпинно роздмухувала жадоба до золота. Золото! Зо-ло-то!!! Воно не давало йому спокою, штовхало до нових і нових авантюр. Безконечні мандри, дванадцять років ув’язнення, — експедиції за рахунок державної казни не дали жодних наслідків! — знову подорож, бо знову зумів спокусити королеву казковими заморськими скарбами. І, врешті-решт, невтішний фінал…

(На екрані — ешафот, довкола виструнчилися гвардійці її Величності королеви Єлизавети. Перестук барабанів. Уолтер Раллей кладе голову на колоду. Кат у глухій масці високо заніс сокиру, — х-хек! — і голова поета хряснула на грубо тесані дошки помосту. Перука лишилася на колоді — сокира не взяла туго заплетену на потилиці коротку косу. Чвиркнула кров. Вмить перука стала червоною…).

Переповнені трибуни Форуму важко зітхнули. Жінки затулили обличчя руками, якась юна ельдорадка не витримала, розпачливо зойкнула, і той зойк, помножений луною, боляче ударився об високе склепіння, ніби намагався вирватися на волю.

— Ми не підняли завісу перед відважним Себастьяном де Белькалказаром, пихатим Гонзало Пісарро, перед честолюбним губернатором Венесуели Дальфінгером, перед невгамовними Амеріго Веспуччі і Магелланом, перед сотнями й тисячами голландців, німців, греків, китайців…

(На екрані, звішеному над східними трибунами, миготять з калейдоскопічною швидкістю обличчя, міста, океани, каравели, шпаги і кортики, люльки й мушкети).

— О! Я зовсім не збираюся твердити, ніби все то — наволоч. Серед жорстоких завойовників, конкістадорів, межи явних пройдисвітів, викінчених авантюристів, дурисвітів траплялися і благородні мрійники, і шляхетні зірвиголови, і сміливі першовідкривачі. І все ж ніхто з них не був байдужим до золота. І хоч би там що, а вони ототожнювали Ельдорадо передовсім із золотом. Із золотом!

- І саме тому я категорично заперечую! Допоки золото в потойбічному світі зберігає свою владну вагу, доти мусимо критися. Ви навіть не уявляєте, якими зрушеннями, катаклізмами може обернутися для потойбічного світу наша легалізація — і в економічному плані, і в моральному!

Семирозум шанобливо нахилив голову і сів. Витер носовичком спітніле чоло, провів долонею по шорсткому сивому волоссю. Його вуста тремтіли.

За круглим столом запанувала тиша. Принишкли і всі сто тисяч ельдорадців у місткій чаші Форуму. Стало чутно, як тихо шурхотять вгорі чотири синхрокамери. Засідання Ради десятьох, як завше, фіксувалося на мікрострічку.

Потому підвелася Міс-і-Сіпі, чи не наймолодша (за зовнішнім виглядом принаймні) серед членів Ради. Змалювати її зовнішність важко. Якби можна було з усіх кінозірок Голлівуду і “Мосфільму” скласти якнайдовершенішу комбінацію, все одно та комбінація поступилася б красою перед Міс-і-Сіпі. Чоловіки на трибунах озброїлися бінокулярами.

— Добродію Семирозуме! Уже вкотре ви продемонстрували нам свою розважність, обачність. Я схиляюся перед вашою далекоглядністю, хоч і старша за вас на дев’яносто дев’ять років. Ви користувалися тут фактами з усіх епох. Ніби й не можна дорікати вам упередженістю… Дивно тільки, чому все ж забули про одну досить цікаву стрічку з нашої фільмотеки? А її варто переглянути! Атож, із сімнадцятого століття за літочисленням потойбічного світу. Будьте ласкаві, прошу…

(Екран знову оживає. Берег. Золотий пісок сліпуче зблискує під промінням полудневого сонця, хвиля за хвилею набігає на нього. А ось, ніби з-під води, виринає човен, борти якого обшиті очеретом. Врізається носом у пісок. Ті, що в човні, заклякли на веслах, не поворухнуться, довго не наважуються ступити на сушу. Поволеньки підводяться