Ну й душогуби! Краще б уже прирізали, ніж отак знущатися. Все-таки перед ними людина, вінець природи, а не набір гайок і кронштейнів…
На запитання хірурга миттю відгукнулись:
— У пацієнта мозок не зовсім нормальний. Гіпертрофована кора. Може, зменшити її? Чи просто активізуємо гіпоталамус — центр СІ?
— Хм... Зрозуміти не зрозумів, але цікаво. Думаю, не не слід втручатися. Залишимо цей екземпляр мозку для музею. Закодуйте основні характеристики, потім сформуємо діючу модель…
“Слава тобі господи!” — подумки зітхнув я і остаточно втратив жалюгідні залишки свідомості. Та й хто, скажіть, витримав би на моєму місці?
...Коли розплющив очі, навколо сновигали все ті ж асистенти, а в кріслі сидів все той же шеф.
Невже й досі не впорались?
Тим часом асистент оголосив:
— Все гаразд, шеф. Кістки зрослись. Наповнення серця в межах норми. Все інше теж — як в аптеці! Зокрема…
Ні, щось не те. Невже вони таки переполовинили мої клепки… І на Землі багато чудес. Але такого… Внесли майже труп, а назад можу вийти сам?
— Мені можна встати?
— На жаль, мій володарю, поки що ні. Ви будете під нашим наглядом ще три дні, - відповів хірург. — Як-не-як, комплексна операція;..
Мене переклали на каталку і повезли. Не відчував аніякого болю, ніякої втоми. Ніби на світ заново народився.
У палаті на стільці біля ліжка сиділа моя кібертонка. Вона встала і допомогла роботам-санітарам перекласти мене з каталки на ліжко. Санітари вийшли.
— Ну от, любчику, а ти боявся…
Я не міг не поділитися своїми враженнями-тут справді чудодійні лікарі! Чи не оволоділи вони секретом цілющої води? Ліг на стіл трупом, а… Кібертонка усміхнулась.
— Та ти ж, любчику, після операції спав… Дуже довго спав… День і ніч, іще день і ніч, іще… Я сиділа біля тебе.
Он воно що… Допіру лікарі, виходить, перевіряли якість своєї роботи. Але все одно молодці!
— Привіт тобі від Ерудита. Він передав для тебе щось… ну, не знаю… Там, у коридорі, стоїть.
Кінокамера! Ось вона, жіноча самовідданість і самопожертва. Звичайнісінька змова, примітивна інтрига! Але стривай… Якщо Ерудит і вдався до її послуг, то вона нічого не знає. Вона не підступна, чинить від чистого серця. Та й, зрештою, це, мабуть, єдиний вихід із становища… З кібертонцями, сам же переконався, умовитися про щось неможливо. Поїду з роботами, капсулу заберу. А прибудуть наші, видно буде… Гуртом щось зметикуємо.
— Ти ще не придумав для мене імені? — Щоб мене грім побив, у її очах світилась непідробна щирість, готовність любити і скорятися.
— Ще не придумав, та це не так складно. Яке ж ім’я тобі дати? Стривай! Я зустрів тебе в раю, ти з раю — тож чому б тобі не зватись Раєю? Рая, Раїса…
— Ра-ї-са… — її довгі віг затріпотіли. — Ра-ї-са! Гарно як. А тебе ж як називати?
— Григорієм. Гри-го-рій.
Щойно охрещена кібертонка повторила кілька разів моє ім’я й щасливо засміялася. Засміялася без видимої на те причини, безневинним сміхом дитини.
Щось та відбулося з нею. Якісь незрозумілі зрушення психіки… Дивно тільки, що спричинився до цього я. На Землі ж не викликав у жінок не те що психічних зрушень, а й просто уваги. Хоч у космосі вибився в мужчини!
Наша розмова, а надто Раїн сміх привернули увагу персоналу лікарні; В двері постукали, увійшов хірург. Він низенько вклонився і; поборовши ніяковість, зауважив:
— Після операції, мої володарі, треба поводитися спокійно. Як не прикро, а присутність прекрасної володарки… мм… як вам сказати… небажана.
Раїса капризно скривила губи, але я очима дав зрозуміти їй: треба скоритись. Вона слухняно підвелася з стільця,
— До побачення, Гришо, до скорої зустрічі, любчику!
— Ось що, мій володарю, — м’яко й ніби виправдовуючись, мовив хірург. — У мене до вас прохання. Підіть, будь ласка, нам назустріч. В ім’я науки, в ім’я прогресу! Будемо дуже вдячні…
Хотів зупинити його. Це ж я мушу дякувати. Безумовно ж, виконаю будь-яке його прохання. Та вчасно примусив себе стриматися — необхідно вдавати кібертонця…
— Дуже прошу вас від імені всього персоналу…
— Ну, викладайте, що там у вас, а то розвели теревені, - скорчив якнайсуворішу гримасу.
— Ми просимо дозволу поставити у вашій палаті ще одне ліжко. На ньому лежатиме пацієнт… Ні, ні, він вам зовсім
не заважатиме.
Ну й дивак! Яка довга і дипломатична передмова до отакісінької дрібниці. Палата простора… Та й удвох все-таки веселіше. Я чоловік компанійський, не звик до самоти. Безумовно ж, згоден. Тільки до чого тут інтереси науки і прогрес? Для годиться трохи помовчав і пробурчав:
— Навіщо мені ці утиски?.. Я маю право на окрему палату, як і кожен володар…
— Маєте, аякже, маєте, — зігнувся вдвоє шеф, — але цей випадок екстраординарний. Ми не зверталися б до вас, якби
не винятково цікаві наукові потреби. Я не хочу вдаватися до роз’яснень, аби не втомлювати вас. Я лише повторюю: моє прохання продиктоване високими міркуваннями… Дозвольте, дуже прошу вас, мій володарю…
— Ну, що ж, коли вже так просите…
Хірург ще довго сипав словами вдячності. Невдовзі санітари внесли в палату ліжко. На ньому щось лежало. Що саме — не розбереш, бо прикрите простирадлом. Виглядав з-під простирадла тільки шнур, що вів до апарата, схожого на звичайні радіонавушники. Санітари прилаштували мені їх до голови. Прислухався: навушники німують. Не радіо. Що ж воно таке, не хотілося сушити голову. Після вечері міцно заснув.
На світанні прокинувся в доброму гуморі. Відчував себе так, ніби з курорту щойно повернувся, а не з операційної. От тільки ці навушники для чого. І сусіда… Глянув на ліжко — простирадло так і лежить нерухомо. В голову заповзла невесела думка — чи не підкинули вони мені небіжчика? Я намагався відігнати безглузде припущення, але воно знову і знову вперто лізло в голову. Я поворушив ногами, руками, обережно сів на ліжку. Може, спробувати встати? Адже нічогісінько ніде не болить, не тривожить. Обережно опустив ноги на килим, встав. Нормально. По-моєму, хоч сьогодні можна будь з ким бігати наввипередки. Все на місці, серце працює, як добре відрегульований мотор.
Потихеньку підійшов до сусіднього ліжка і, затамувавши подих, торкнув рукою накритого простирадлом пацієнта. Ну, звичайно ж! Тверде, закостеніле тіло. Що за ідіотські жарти? І я спав поруч з мертвяком? Жах!
Але не встиг як слід перелякатися — пацієнт заворушився. Він відкинув край простирадла, і я побачив… Кого б ви думали? Себе! Жодного сумніву не могло бути. Це моя голова… Така ж лисина пиріжком, такі ж вицвілі брови… І ця ідіотська родимка на підборідді, яку давно вже слід було ліквідувати, та все якось не мав часу забігти в косметичний кабінет.
Я кліпав очима, ніяк не міг отямитись. Нарешті поборов оціпеніння й хрипло видихнув:
— Здоровенькі були!
— Здоровенькі були! — точно таким же голосом відповіли мені.
Може, то просто луна? Але ж ні — він відкривав рот.
— Хто ви такі, дозволю собі запитати?
— Грицько Халепа.
Як вам подобається цей нахабний самозванець?! Я ніколи не посідав високих постів, ніколи й гадки не мав, що у мене з’явиться двійник.
— Можливо, ви трішки переборщили. Вимушений уточнити: Грицько Халепа — це я.
- І я.
— Хм… Різні збіги трапляються. Але у мене ніколи не було ні братів, ні сестер. Отже, ви не можете бути моїм близнюком. Очевидно, ви просто однофамілець.
— Я — Грицько Халепа.
— Фоторепортер?
— Так точно!
— Національність?
— Українець.
— Соціальне походження?
— Службовець. Член Спілки журналістів.
— Одружені?
— Так точно. Дітей не маю і…
— Ну, годі! Як ви сюди потрапили?
— Бачите, виною тому моя надмірна цікавість. Я тренувався в рятівній капсулі і незчувся, як стартував. Тепер доведеться чекати, поки прибудуть наші…
Надто дивовижний збіг анкетних даних. Я збентежено мовчав, боячись, що й на всі інші запитання матиму подібні відповіді. Тим часом сусіда встав, пройшовся поволеньки по килиму і — диво та й годі! — почав робити ранкову фіззарядку. Я сам тільки-но мав намір розім’ятися, але тепер доведеться чекати, поки цей тип звільнить місце. Шнур, що тягнувся від нього до мене, заважав йому. Він відключився від мене.
