Коли Марія розплющила очі, кілька сонячних промінчиків уже проникли крізь відкриті жалюзі.

«Ми лише двічі покохалися з ним, — подумала, дивлячись на чоловіка, що спав із нею поруч. — А таке відчуття, ніби ми завжди були разом і ніби він завжди знав моє життя, мою душу, моє тіло, моє світло, мій біль».

Підвелася, щоб піти на кухню й зготувати каву. І тільки тоді побачила в коридорі дві валізи й згадала про все: про обіцянку, про молитву в церкві, про своє життя, про мрію, яка наполягає, щоб вона перетворила її на дійсність і позбавила її чару, про досконалого чоловіка, про кохання, в якому душа і тіло були одним і тим самим, а втіха й оргазм були речами різними.

Вона могла залишитися; вона нічого не втратила б у своєму житті, крім хіба ілюзії. Згадала про рядки вірша: час плакати, час сміятися.

Але там була й інша фраза: час обійматися, час розлучатися. Вона зготувала каву, зачинила двері до кухні, зателефонувала й викликала таксі. Зібрала всю свою силу волі, що завела її так далеко, джерело енергії свого «світла», волі, яка підказала їй точну дату від'їзду, яка боронила її, яка допоможе їй назавжди зберегти спогад про цю ніч. Одяглася, взяла валізи і вийшла, обернувшись, щоби він прокинувся й попросив її залишитися.

Але він не прокинувся. Поки вона чекала таксі на вулиці, підійшла якась циганка з букетом квітів.

— Купіть квіточку!

Марія купила. Ця зірвана квітка означала, що вже прийшла осінь, а літо залишилося позаду. У Женеві вже не буде — і на тривалий час — столиків на тротуарах, і юрми людей не прогулюватимуться в парках, гріючись на сонці. Ну й нехай: вона однаково їде звідси, бо такий її свідомий вибір, і їй нема чого за цим жалкувати.

Вона приїхала в аеропорт, випила ще одну каву, чекала цілих чотири години свого рейсу на Париж, весь час думаючи, що він може увійти щосекунди, адже в якусь мить, перед тим як заснути, вона назвала йому час свого вильоту. Так завжди відбувалося у фільмах: у останню хвилину, коли жінка вже сідає в літак, з'являється опанований розпачем чоловік, хапає її в обійми, палко цілує й веде її назад до свого світу, під насмішкуватими й поблажливими поглядами працівників авіаційної компанії. На екрані з'являється напис «Кінець», і всі глядачі знають, що відтепер вони житимуть щасливо.

«Фільми ніколи не розповідають про те, що відбувається потім», — повторювала вона самій собі, намагаючись себе втішити. Одруження, кухня, діти, секс усе рідше й рідше, перша знайдена цидулка від коханки, рішення зчинити скандал, вислуховування обіцянок, що таке більше не повториться ніколи, друга цидулка, вже від іншої коханки, другий скандал і погроза взяти розлучення, цього разу чоловік реагує з меншою рішучістю, лише каже, що любить її. Третя цидулка, від третьої коханки, а потім вона обирає мовчанку, вдаючи, ніби нічого не знає, бо тепер чоловік може сказати, що більше її не любить і що він вільний піти геть.

Ні, про це фільми не розповідають. Вони закінчуються раніше, ніж починається реальне життя. Ліпше про це не думати.

Вона прочитала один, два, три журнали. Нарешті оголосили її рейс після майже вічності, перебутої у вестибюлі аеропорту, й вона сіла в літак. Вона ще уявляла собі знамениту сцену, в якій, коли вже застібають паси, вона відчуває на своєму плечі руку, обертається, а він стоїть біля неї, усміхнений.

Та нічого не сталося.

Вона спала протягом того короткого часу, який відокремлює Женеву від Парижа. Вона не мала часу подумати, що скаже вдома, але знала: її батьки будуть задоволені, коли їхня дочка повернеться з грішми, яких вистачить на купівлю фазенди та на цілком забезпечену старість.

Вона прокинулася від поштовху, коли літак торкнувся злітної смуги колесами. Він довго вирулював до місця висадки, стюардеса підійшла сказати, що Марії треба буде перейти на інший термінал, тому що літак на Бразилію відлітає з терміналу Р, а вона зараз висяде на термінал С. Але хай вона не турбується, вони прилетіли вчасно, попереду ще багато часу, а якщо вона сама не знайде дороги, то наземний персонал залюбки в цьому їй допоможе.

Поки літак наближався до місця висадки, вона думала, чи варто їй провести день у цьому місті, хай навіть лише для того, щоб зняти кілька фотографій і потім розповідати знайомим, що вона відвідала Париж. Зрештою, їй потрібен час, аби подумати, побути на самоті з собою, заховати якомога глибше спогади про минулу ніч, але заховати так, аби вона завжди могла до них повернутися, коли їй треба буде почути себе живою. Атож, перебути день у Парижі — чудова думка; вона запитала в стюардеси, коли буде наступний рейс на Бразилію, якщо вона не летітиме в цей-таки день.

Стюардеса попросила показати їй квиток, висловила великий жаль, але то був тариф, який не дозволяв змінювати розклад пересадок. Марія стала себе втішати, сказавши собі, що ходити по такому гарному місту самій-одній — це лише навіяти собі смуток. Їй пощастило опанувати себе й зберегти холоднокровність та силу волі, вона не стане псувати собі настрій гарними краєвидами та тужливими спогадами про когось.

Вона висіла з літака й пройшла поліційний контроль; її багаж буде відразу перевезений до іншого літака, тож нема чого турбуватися. Двері відчинилися, пасажири стали виходити й обійматися з друзями або родичами, людьми, які прийшли їх зустріти, з жінкою, матір’ю, з дітьми. Марія вдала, ніби це її жодною мірою не стосується, водночас подумавши про свою самотність; але цього разу з нею була її таємниця, її мрія, тож самотність тепер буде для неї не такою гіркою, а життя не таким тяжким.

— Париж завжди буде.

Ці слова промовив не екскурсійний гід. І не шофер таксі. Її ноги затремтіли, коли вона почула цей голос.

— Париж завжди буде?

— Це фраза з фільму, який я дуже люблю. Ти б хотіла подивитись на Ейфелеву вежу?

Авжеж, хотіла б. Дуже хотіла б. Ральф тримав у руці букет троянд, а його очі променилися світлом, тим самим світлом, яке вона бачила в перший день, коли він малював її, а холодний вітер заважав їй позувати з приємністю.

— Як ти встиг прибути сюди раніше за мене? — запитала вона тільки для того, щоб оговтатися від несподіванки, — його відповідь не мала для неї найменшого інтересу, але їй потрібно було трохи часу, щоб перевести дух.

— Коли я тебе знайшов, ти читала журнал. Я міг би просто підійти до тебе, але я романтик, невиліковний романтик, тому вирішив, що ліпше буде вилетіти першим рейсом на Париж, погуляти трохи в аеропорту, зачекати три години, безліч разів переглядаючи розклад авіарейсів, купити тобі квіти, сказати фразу, яку Рікі каже своїй коханій у фільмі «Касабланка», і уявити собі твоє здивоване обличчя. І переконати себе в тому, що саме цього ти хотіла, що ти мене чекала, що будь-яка рішучість і будь-яка воля на світі не зможуть перешкодити коханню час від часу змінювати правила гри. Не так уже й дорого коштує бути романтиком, як у фільмах, тобі не здається?

Вона не знала, здається їй це чи ні, але ціна романтичної поведінки цікавила її менш усього — хоч вона й знала, що зовсім недавно познайомилася з цим чоловіком, що вони вперше покохалися лише кілька годин тому, що він відрекомендував її своїм друзям лише вчора, що він уже бував раніше в тому кабаре, де вона працювала, і був двічі одружений. Ці характеристики аж ніяк не малювали особу цілком безгрішну. З другого боку, вона мала досить грошей, аби купити собі фазенду, мала попереду свою молодість, а за собою — великий життєвий досвід, велику незалежність душі. Але навіть за такої ситуації, позаяк доля завжди робила вибір за неї, вона вирішила, що ризикне ще раз.

Вона поцілувала його, анітрохи не переймаючись тим, що відбудеться після того, як на екрані кіно напишуть «Кінець». Але якщо комусь колись заманеться розповісти її історію, вона попросить, щоби він розпочав її тією самою фразою, з якої починаються всі казки і яка звучить так: