— Ні!

Вино, араб у ресторані, жінка з сумною усмішкою, думка, що вона ніколи не повернеться в це кляте місце, страх перед коханням, що прийшло до неї в образі чоловіка, листи матері, в яких вона розповідала про красиве життя, де на неї чекало безліч нагод, хлопчик, який попросив у неї олівця в її дитинстві, боротьба із самою собою, цікавість, гроші, пошуки своїх власних меж, шанси та нагоди, які вона втратила, — усе це спричинилося до того, що тут була вже інша Марія: вона вже не пропонувала подарунки, а приносила себе в жертву.

— Мій страх минув. Починаймо. Якщо буде треба, покарайте мене за непослух. Я брехала, зраджувала, я принесла велику прикрість тому, хто мене захищав і любив.

Вона увійшла в гру й казала саме те, що слід було казати.

— Стань навколішки! — звелів Теренс тихим і грізним голосом.

Марія підкорилася. З нею ніхто ніколи так не обходився, і вона не знала, поводиться правильно чи неправильно, проте хотіла піти далі вперед, вона заслуговує на те, щоб її покарали за все, що вона робила протягом усього свого життя. Вона входила у свою роль, у свою нову роль жінки, якої вона абсолютно не знала.

— Ти будеш покарана. Покарана за те, що з тебе нема ніякої користі, за те, що не знаєш правил, нічого не знаєш ані про секс, ані про життя, ані про кохання.

Говорячи, Теренс перетворювався на двох різних чоловіків. На того, який спокійно пояснював правила гри, й того, який примушував її відчути себе найжалюгіднішою істотою у світі.

— Ви знаєте, навіщо я це роблю? Бо немає більшої втіхи, як утаємничити когось у невідомий світ. Забрати невинність не в тіла, а в душі, ви мене розумієте?

Вона його розуміла.

— Сьогодні ви можете ставити мені запитання. Але наступного разу, коли завіса нашого театру відкриється, вистава почнеться й зупинитися вже не зможе. Якщо вона зупиниться, то лише тому, що наші душі не зможуть поєднатися. Запам’ятайте: це театральна п’єса. Ви повинні зіграти в ній роль, якої ніколи ще не наважувалися зіграти. Незабаром ви відкриєте, що персонаж, якого ви граєте, це ви самі, але поки вам удасться ясно це усвідомити, вам треба буде прикидатися, вигадувати.

— А якщо я не витерплю болю?

— Болю не існує, існує відчуття, яке перетворюється на блаженство, на містерію. Ви тільки зіграєте свою роль у п’єсі, якщо благатимете: «Не бий мене так сильно, мені дуже болить!» Ви тільки зіграєте свою роль у п’єсі, якщо благатимете: «Зупинися, я далі не витримаю!» І для цього, щоб уникнути небезпеки… опустіть голову й не дивіться на мене!

Марія, стоячи навколішках, опустила голову і втупилася в підлогу.

— Аби уникнути під час цих зносин серйозних фізичних ушкоджень, ми повинні дотримуватися двох правил: якщо хтось із нас скаже «жовте», це означатиме, що силу ударів треба трохи зменшити. Якщо — «червоне», треба негайно зупинитися.

— Ви кажете «хтось із нас»?

— Наші ролі змінюватимуться. Не існує одного без другого, і ніхто не зуміє принизити людину, якщо сам також не буде принижений.

Це були жахливі слова, що надійшли зі світу, якого вона не знала, світу, наповненого темрявою, багном, гнилизною. Та все одно вона хотіла піти далі — її тіло тремтіло від страху та збудження.

Рука Теренса доторкнулася до її голови з несподіваною лагідністю.

— Кінець.

Він попросив її підвестися на ноги. Без якогось співчуття в голосі, але без тієї сухої агресивності, яку досі демонстрував. Марія вдягла жакет, ще тремтячи. Теренс помітив її стан.

— Закуріть сигарету, перш ніж піти.

— Але ж нічого не відбулося.

— І не треба. Воно почне відбуватися у вашій душі, й коли ми зустрінемося наступного разу, ви будете готова.

— Ця ніч коштувала тисячу франків?

Він не відповів. Запалив також сигарету, й вони стали цмулити вино, слухати чудову музику, втішатися удвох тишею. Аж поки настала мить щось сказати, й Марія сама здивувалася, почувши свої слова:

— Сама не розумію, чому я хочу вступити в це багно.

— Тисяча франків.

— Не в цьому річ.

Теренс здавався задоволеним з її відповіді.

— Я й сам себе про це запитував. Маркіз де Сад говорив, що найважливішим досвідом людини є той, у якому вона доходить до крайнощів. Лише в такий спосіб ми чогось навчаємося, бо це вимагає всієї нашої мужності. Коли хазяїн принижує свого робітника або чоловік принижує жінку, він лише виявляє себе боягузом або помщається життю, — це люди, які ніколи не сміють заглянути на дно своєї душі, ніколи не намагаються довідатися, звідки приходить бажання випустити на волю дикого звіра, зрозуміти, що секс, біль, кохання — є межовим досвідом людини. І лише той, хто знає, де ці межі, знає життя; усе інше — це тільки збавляти час, повторювати одну й ту саму роботу, постарітися й померти, так і не знаючи, що ти тут робив.

Вона знову на вулиці, знову на холоді, знову наповнена бажанням пройтися пішки. Той чоловік помиляється, не треба знати своїх демонів, аби зустріти Бога. Їй перестрілася група студентів, які вийшли з бару: вони були веселі, вони трохи випили, були приязні, наділені добрим здоров’ям, незабаром вони закінчать університет, і для них почнеться те, що вони називають «справжнім життям». Робота, одруження, діти, телевізор, гіркота, старість, відчуття того, що багато втрачено, розчарування, біль, каліцтва, залежність від інших, смерть.

Що ж відбувається? Марія також прагнула спокою, щоб жити «справжнім життям»; час, перебутий у Швейцарії, коли вона робила щось таке, чого ніколи не збиралася робити у своєму житті, був тільки важким періодом її життя, з яким зустрічається кожна людина, раніше чи пізніше. У цей важкий період вона працювала в «Копакабані», віддавалася чоловікам за гроші, жила то життям Наївної Дівчини, то життям Фатальної Жінки, то життям Співчутливої Матері, залежно від потреб клієнта. Це була тільки робота, якій вона віддавалася з максимальним професіоналізмом — пам’ятаючи про чайові — і з мінімальним інтересом — боячись, що звикне до всього цього. Вона прожила дев’ять місяців, контролюючи навколишній світ, а незадовго до того, як повернутися на батьківщину, відкрила, що спроможна кохати, нічого не вимагаючи натомість, і страждати без причини. Й ось тепер життя ніби обрало цей брудний, дивний засіб, щоб допомогти їй проникнути у свої таємниці, своє світло та свою темряву.

Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона вперше зустрілася з Теренсом:

Вона знову була в залі будинку Ральфа Гарта, знову вогонь у каміні, вино, двоє сидять на підлозі, й усе, що вона пережила напередодні з отим англійцем, здавалося лише сном або жахіттям — залежно від того, в якому настрої вона була. Тепер вона знову намагалася знайти свій резон життя — а висловлюючись точніше, найбожевільніший спосіб віддатися, такий, коли людина пропонує своє серце й нічого не просить натомість.