— Ви мені потрібні.

Запала мовчанка. Вона тривала довго. Немає сенсу її порушувати, розповімо про те, що було потім.

— Ви мені потрібні, Маріє. З вас промениться світло, хоча ви досі вважаєте, що мені не слід довіряти, вважаєте, що цією розмовою я тільки хочу звабити вас. Не запитуйте мене: «А чому саме я? Що в мені такого особливого?»

У вас немає нічого особливого, нічого такого, що я міг би пояснити самому собі. А тим часом — і в цьому таємниця життя — я не можу думати ні про що, крім вас.

— А я й не думала вас про це запитувати, — збрехала вона.

— Якби я міг знайти цьому пояснення, я сказав би: ця жінка, яка сидить переді мною, змогла подолати страждання й перетворити його на щось позитивне, творче. Але цього не досить, щоб усе пояснити.

Вона бачила, що шансів на порятунок у неї залишається все менше й менше. Він провадив:

— А я? З усією своєю творчою снагою, зі своїми картинами, що їх жваво обговорюють та намагаються придбати в художніх галереях усього світу, зі своїми реалізованими мріями, зі своїм селом, що дивиться на мене в захваті як на свого улюбленого сина, зі своїми жінками, що ніколи не заполоняли моїх думок, ніколи особливо не хвилювали мене, зі своїм чудовим здоров’ям, непоганою зовнішністю, з усім, про що чоловік може тільки мріяти, а що я? Ось я сиджу тут і кажу жінці, яку зустрів у кав’ярні і з якою був лише половину дня: «Ви мені потрібні». Ви знаєте, що таке самотність?

— Знаю.

— Але ви не знаєте, що таке самотність, коли ти маєш змогу бути з усіма, коли ти щовечора мусиш приймати гостей або запрошувати людей на якесь святкування, коктейль, виступ тієї або тієї театральної зірки. Коли телефон безперервно дзвонить і тобі не дають спокою жінки, які в захваті від твоєї творчості, які кажуть, що дуже хотіли б повечеряти з тобою, — жінки вродливі, розумні, освічені. І ти почуваєшся ніби зв’язаним, і ти собі кажеш: нікуди не йди. Тобі не буде там весело. Але ти йдеш, і часто цілу ніч намагаєшся справити на них враження, марнуєш свою енергію, аби довести самому собі, що ти спроможний звабити кого завгодно.

Потім я повертаюся додому, заходжу до своєї майстерні, шукаю світло, яке побачив у вас, і мені вдається побачити це світло лише тоді, коли я працюю.

— Що я можу дати вам такого, чого ви не маєте? — відповіла вона, відчувши себе трохи приниженою цими коментарями про інших жінок, але пригадавши, що, в кінцевому підсумку, він заплатив за те, щоб мати її поруч себе.

Він випив третю порцію віскі. Марія спробувала пережити разом із ним усі його відчуття: ось алкоголь обпалив йому спочатку горло, потім — шлунок, проник у його кровообіг і наповнив його хоробрістю, й вона теж почула себе п’яною, хоча не випила жодної краплі. Голос Ральфа Гарта зазвучав упевненіше:

— Ну, гаразд. Я не можу купити ваше кохання, але ви сказали, що вам усе відомо про секс. Навчіть і мене цієї науки. Або розкажіть мені про Бразилію. Розказуйте що завгодно, для мене головне, що ви зі мною поруч.

Що ж їй робити?

— У своїй країні я знаю лише два міста: місто, в якому я народилася, та Ріо-де-Жанейро. Що ж до сексу, то не думаю, що зможу чогось вас навчити. Мені майже двадцять три роки, ви лише десь на шість років старший. Правда, я жила набагато інтенсивнішим життям, аніж ви, проте чоловіки, з якими я була, платили мені за те, щоб я робила те, що їм подобається, а не те, що подобається мені.

— Я робив усе, що тільки чоловік може мріяти робити з однією, двома, трьома жінками водночас. І не думаю, що багато навчився.

Знову запала мовчанка, але тепер була черга Марії заговорити. І він їй не допоміг — як і вона не допомогла йому раніше.

— Ви хочете мати мене як професіоналку?

— Я хочу мати вас так, як цього захочете ви.

Ні, вона нічого не могла на це відповісти, бо почула від нього саме ті слова, які хотіла почути. Знову землетрус, вулкан, буря. Але вона була неспроможна вирватися зі своєї власної пастки, зараз вона втратить цього чоловіка, якого по-справжньому ніколи й не мала.

— Ви ж усе знаєте, Маріє. Навчіть мене. Можливо, це врятує мене, врятує вас, знову поверне нас до життя. Я справді лише на шість років старший за вас, але навіть у цьому віці я вже прожив, можна сказати, не одне життя. У нас був зовсім різний життєвий досвід, але ми обоє — люди зневірені. Єдине, що нам зможе принести мир, — це якщо ми будемо разом.

Навіщо він усе це казав? Це було неможливо, а проте все було саме так. Вони бачилися лише один раз, а вже потребували одне одного. Страшно було навіть уявити, що буде, якщо вони зустрічатимуться й далі, — справжня катастрофа! Марія була жінка розумна, протягом багатьох місяців вона багато читала й багато спостерігала за тим, як живе людський рід; вона мала свою мету в житті, але мала також душу, яку їй треба було пізнати і «світло» якої треба було відкрити.

Вона вже стомилася бути такою, якою досі була, і хоча близька подорож до Бразилії була цікавим викликом, вона ще відкрила далеко не все, на що вона здатна. Ральф Гарт був чоловіком, який зустрів не один виклик, навчився всього на світі, й тепер він просить цю дівчину, цю повію, цю Співчутливу Матір, щоб вона його врятувала. Який абсурд!

Інші чоловіки вже поводилися перед нею так само. Багатьом не щастило домогтися ерекції, інші хотіли, щоб до них ставилися як до дітей, ще інші казали, що хотіли б мати її за дружину, бо збуджувалися на думку, що жінка мала багато коханців. Хоча вона досі так і не познайомилася з жодним із «виняткових клієнтів», вона вже відкрила величезний універсум фантазій, які жили в людській душі. Але всі ті чоловіки вже звикли до своїх світів, і ніколи не просили, щоб вона їх звідти забрала. Навпаки, вони хотіли б забрати Марію з собою.

І хоча всі ці чоловіки завжди залишали її з якимись грішми й без ніякої енергії, було неможливо, щоб вона нічого від них не навчилася. Але якщо котрийсь із них і справді шукав кохання і якщо секс був лише частиною в цих пошуках, то як би вона хотіла, щоб він до неї поставився? Що такого важливого мало відбутися в першу зустріч?

Чого хотілося б їй тепер?

— Якогось подарунка, — сказала Марія вголос.

Ральф Гарт нічого не зрозумів. Подарунка? Він уже заплатив за всю ніч наперед, за таксі, бо знав ритуал. Що вона хотіла цим сказати?

А до Марії раптом дійшло, що вона розуміє в цю хвилину, що мають відчувати жінка й чоловік. Вона взяла його за руку й привела в одну з зал.

— Ми не підемо до спальні, — сказала.

Вона погасила майже все світло, сіла на килим і попросила, щоб він сів перед нею. Побачила, що в залі є камін.

— Розпали вогонь у каміні.

— Але ж зараз літо.

— Розпали вогонь у каміні. Ти хочеш, щоб я сьогодні взяла ініціативу на себе, і я це зроблю.

Вона втупила в нього пильний погляд, сподіваючись, що він знову побачить «світло», яке промениться з неї. Він його побачив — бо вийшов у сад, узяв там кілька полінець, вологих від дощу, засунув у камін кілька старих газет, аби вогонь зміг висушити полінця й розпалити їх. Потім пішов до кухні, щоб узяти ще віскі, але Марія перепинила його.

— Ти в мене запитав, що мені хотілося б?

— Ні, не запитав.

— То знай, що жінка, яка перебуває з тобою, — теж людина. Подумай про неї. Подумай, чого їй хочеться — віскі, джину чи кави? Запитай у неї, що вона питиме?

— Чого ти хочеш випити?

— Вина. І я хочу, щоб ти теж випив вина, зі мною.

Він поставив карафу з віскі й повернувся з карафою вина. На цей час полінця в каміні вже запалахкотіли. Марія погасила останнє світло, яке ще горіло, й тепер лише полум’я в каміні освітлювало залу. Вона поводилася так, ніби завжди знала, що перший крок має бути таким: визнати існування іншого, усвідомити, що він поруч.

Вона відкрила сумочку й дістала звідти ручку для письма, яку купила в супермаркеті. Для цього згодилася б і будь-яка інша річ.

— Це тобі. Коли я купувала цю ручку, то думала скористатися нею, щоб записати свої думки про управління фазендами. Я користувалася нею два дні, працювала, аж поки мене змагала втома. Я передала їй трохи свого поту, своєї зосередженості, своїх бажань, і тепер я дарую її тобі.