неясні, але жваві, що лунали за дверима...

Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-

нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на

своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно

гладила моє волосся.

Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-

ка до себе на коліна.

Приходь до нас,— сказав він,— батько тебе відпус-

тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але

відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-

ко пішов з кімнати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер гіереді мною сто-

яла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне,

чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм зви-

чайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді

видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здава-

лось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розві-

яла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише

тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного

сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

Адже я не украв... Соня сама дала мені тимчасово.

Та-ак,— відповів він задумливо, — я знаю... Я винний

перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути

про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що

тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страш-

ними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго

стримувана любов линула цілим потоком в моє серце.

Тепер я його вже не боявся.

Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадав-

ши раптом запрошення Тибурція.

Та-ак... Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкаво

промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте,

почекай... будь ласка, хлопчику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши

звідти, сунув мені в руку кілька папірців.

Передай це... Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу

його... зрозумів?., ласкаво прошу взяти ці гроші... від тебе...

Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут... Фе-

доровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти

з нашого міста... Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, несклад-

но виконав доручення батька.

Ласкаво просить... батько...— і я почав совати йому

в руку передані батьком гроші.

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро

вислухав дальше доручення щодо Федоровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся.

Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини,

і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тіль-

це, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала

серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті

очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик тро-

хи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда-

ла цією гримаскою на наші сльози.

«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою.

Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих до-

щок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми кві-

тами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і

час від часу нервово схлипував.

ЗАКІНЧЕННЯ

Незабаром після описаних подій члени «поганого това-

риства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім

несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони пода-

лись тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше

місто.

Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї

провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навко-

ло каплиці почали утворюватися обвали, і вона зробилася ще

похмурішою; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на

могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловіс-

ним світлом.

Тільки одна могила, обгороджена парканчиком, щовесни

зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді

навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти

на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що ти- !

хо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою разом читали, £

думали, ділилися своїми першими молодими думками, перши-

ми планами крилатої і чесної юності.

Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто,

тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, ви-

голошували над маленькою могилкою свої обітниці.

34 коп.

Видатний російський

письменник Володимир

Галактіонович Королен-

ко (1853-1921) виріс

на Україні в небагатій

трудящій сім'ї. В своїх

творах він завжди бо-

ровся за правду. Ко-

роленко не міг бути

байдужим до страждань

простого народу, гаряче

ненавидів усіляке зло,

насильство, несправед-

ливість.

Короленко написав

багато чудових творів.

Однією з перших була

повість «У поганому то-

варистві» (1885). Не-

вдовзі з невеликими ско -

роченнями її надрукува-

ли для дітей за назвою

«Діти підземелля». Це

твір про дитячу дружбу,

про життя бідняків у

царській Росії.

ДЛЯ ДОШКІЛЬНОГО ТА МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Короленко Владимир Галактионович. ДЕТИ ПОДЗЕМЕЛЬЯ. (На украин-

ском язьіке). Редактор В. Л. Ніколенко. Художній редактор Є.О.Звєздов.

Технічний редактор X, М. Романчикова. Коректори Т. О. Крижна,

Є. П. Карлаш. Здано на виробництво 3. II. 1971 р Підписано до друку

15. VII. 1971 р. Формат 84ХІ08'/іе. Папір офс. № 1. Фіз. друк. арк. 4 5.

Обл.-вид. арк. 4,48. Умови, друк. арк. 7,56. Тираж 50 000. Зам. № 219.

Ціна 34 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Кірова, 34. Друкоофсетна

фабрика «Атлас» Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Львів,

Зелена, 20.

notes

1

Лотоки — тут: лопаті млинового колеса