— Ти розумієш? — спитав Саша. — «Якщо я зможу довести, що смертна кара не є ні доцільна, ні необхідна, — це буде перемогою людства» — слова з його книги «Злочин і кара» — «Dei delitti е dеlie pоne».

— Між іншим, серед моїх книжок ви знайдете найстаріше видання цієї славетної книги, — заметушився стариганчик.

— Я куплю і подарую її тобі разом із портретом, — сказала Марія.

— Що ти! Це буде, певне, надто дорого, — почервонів Саша.

— Хай дорого. Це дорожче, — уперто мовила Марія і легко додала: — Однаково у нас майже нічого не лишилось, — і засміялась, розкриваючи сумочку.

Стариганчик усе зрозумів, і хоча вони не торгувалися, він назвав зовсім маленьку суму. Адже мало хто з іноземців з таким захватом роздивлялися б цю гравюру! До лір, які витягла молода русява синьйора, ще додалась така приязна чарівна усмішка, що старий, коли б це було пристойно, залюбки подарував би їй і портрет, і книгу. Він довго дивився вслід щасливій парі.

— Це чудесно, що міланці поставлять йому пам'ятник, і я розумію тебе. Я б хотіла, щоб своїм проектом тюрмознавства — як я не люблю цього слова — ти також зробив переворот у всій науці права й криміналістики і щоб ти не схитнувся, відстоюючи свій проект, не злякався боротьби, як і твій бог.

Вона глянула на нього — стрункого, гарного, з відблиском такого щастя в очах!

Він став працювати, але хіба це та праця, до якої вона звикла про яку можна мріяти? І хіба всім дано силу волі, пристрасть у роботі і переконаннях?

Обоє дивляться на портрет Чезаре Беккаріа. Цікаво, він схожий, цей галантний чоловік XVII сторіччя, на справжнього «батька юриспруденції»?

— А знаєш, за що я особливо люблю його? — питає Саша.

— За що ж?

— За те, що коли він мав можливість чудесно влаштуватися в Парижі, зривати лаври і користуватися успіхом при дворі, він злякався, що його міланська коханка від нього відвикне, махнув рукою на всі вигоди і повернувся до неї. Правда, це цілком поіталійськи? Любов над усе! За це він мені ще дорожчий! — розсміявся Саша. — У цьому найдужче я хочу бути його учнем і послідовником.

— Але ж він відстояв попри всі свої інтимні справи і нові закони. — Марії хотілося сказати це серйозно, переконливо — та що поробиш, вона була щаслива від Сашиних слів.

«О, славетний Чезаре Беккаріа! Людство тебе пам'ятатиме за боротьбу проти смертної кари, а я — за те, що любов коханки для тебе була важливішою за кар'єру, становище, матеріальні блага!»

Вони лишали Італію. Хіба вони могли тепер, після Італії, розлучитися?

Вона знала — на неї чекали на батьківщині, на неї чекав Опанас. Але хіба вона могла тепер жити з Опанасом, як жінка з чоловіком? Краще не думати про це...

Та в жодному листі Опанасові вона не писала останнього слова. Уявлявся Опанас, і його було шкода, та нічого вже вона не могла поробити, крім того, що ніколи не згадувала Саші в своїх листах, їй страшно було замислюватись і щось остаточно вирішувати, і, як за соломинку, вона хапалась... за борги.

Так, так, хіба може вона зараз повернутися, коли в неї ще стільки несплачених боргів?! Їй треба конче поїхати до Парижа там спокійно закінчити (почати й закінчити!) великий роман, який вона замислила — «Записки дячка» — про попівство, монастирі, релігійну облуду. О, в неї багато спостережень з дитинства, а тут в Римі, в Неаполі, так близько зіткнувшись з войовничим папством, з одного боку, почувши розповідь про падре Гавацці, з другого, вона відчула поштовх. Вона повинна написати цей роман.

Вона закінчує (це вже насправді закінчує) повість про трьох сестер, частину якої вже надіслала Добролюбову і Чернишевському. Роботи невпрогорт Усе спокійно вона може закінчити лише в Парижі. Не можна ж без копійки, з несплаченими боргами, з незакінченими творами повертатися до Петербурга? Звичайно, їй треба одразу до Петербурга — побувати в усіх редакціях, в «Современнике», де на неї чекають не тільки Добролюбов, а й Некрасов і Чернишевський. Всі вони вважають її «своєю» Чернишевський клопочеться про видання її творів, як ще ніхто не клопотався.

Саші треба в Парижі завершити свій проект. Вона допоможе йому. Вона заприсяглася сама перед собою, що він це зробить. Невідомо, як буде далі. Але саме за це Тетяна Петрівна не матиме права їй дорікнути.

Тетяна Петрівна. Мати Чом вони не змогли зрозуміти одна одну?

Нема в неї зла й капелиночки проти Сашиної матері, цю збір ку російських оповідань, що вийде незабаром, вона присвячує їй. Там так і стоятиме — «Посвящается Т. П. Пассек». Адже вона Сашина мати. А як буде в неї самої з Богдасем?

Поки що і для нього найкраще і найрозумніше продовжувати навчання в паризькому пансіоні. Це вже Опанас повинен зро зуміти.

...А там видно буде.

Коли вона пише Опанасові, їй самій здається, що от тільки розв'яжуться ці побутові справи — вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.

Вона обіцяла Богдасеві написати про славного Кармеля Інколи, правда, останнім часом дуже рідко, коли вона сидить біля сина увечері, вона вигадує різні казки, їй хочеться все записати так, як розповідає. Ще й інші. Адже і Тарасові Григоровичу вона це обіцяла.

Через Швейцарію вони повертались до Парижа.

Це був кінець чи початок?

ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ

1

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

Оці два рядки весь час спадали на думку, крутилися в голові з тої миті, коли замість чорних, погнилих, як трухляві гриби, хижок замаяли в зелені перші біленькі хатки. Густі, таємничі, як у казках, ялинкові, а потім соснові дебрі й хащі змінилися на ласкаві, м'які краєвиди, що голубили очі, заспокоювали душу — гаї, луки, сині річки, білі хатки то на узгір'ях, то в долині. «Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні...»

Подорожній бачив — це вже Україна. «Світе тихий, краю милий...»

Не дивно, що він згадував зараз один по одному рядки свого друга — Тараса Григоровича Шевченка. Він знав і далі ці вірші, але зараз йому хотілося повторювати лише ці перші рядки після Петербурга, після шляху по Білорусі, геть дощенту зубожілої, з тими чорними хижками, що й хатами назвати важко, з юрбами жебраків у дранті, після цього похмурого видовиська серце справді відпочивало. Навколо розкошувало рідне літо, стояли скирти хліба, веселили очі різнобарвні квіти... І серце хотіло, жадало відпочити.

Але ж подорожній знав — то все омана, то лише відпочинок для очей.

Він згадав. Позаторік він був у Італії. Квітучі помаранчеві й цитринові садки наче свято справляли. Буяли всіма кольорами південні дивовижні квіти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радість, насолода. А він, цей подорожній, дістався до невеличкого острівця Капрери, і там точилися розмови про розтерзаний народ Італії, про нещасний народ Росії, Польщі, України, там домовлялися про військову підготовку емігрантської молоді до майбутніх повстань. Багато відчув тоді спільного лиха й необхідності взаємної дружби і допомоги — рідного краю і далекої чарівної Італії — цей подорожній, підполковник Андрій Опанасович Красовський. Він уже не звертав уваги на всю красу й багатства італійської природи, а бачив тільки людей. Італійський герой Джузеппе Гарібальді, який гостинно приймав його на Капрері, на прощання потиснув йому міцно руку й просив передати привіт усім друзям, хоч і незнаним в очі, та всі ж однодумці були для нього друзі. Просив передати привіт усьому народу.

Добре, що підполковник Красовський встиг розповісти про все Тарасові Григоровичу. Він ще жив тоді, дорогий батько Кобзар...

Та все ж таки, незважаючи на сумну дійсність, Красовський радів, що їде на Україну, що житиме в Києві, працюватиме там, звичайно, не тільки за військовим призначенням в Кадетському корпусі, а й за призначенням тієї таємної організації, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що пролунало в «Колоколе», називали «Земля і воля».

У Петербурзі дали йому адреси, усі нитки зв'язків з потрібними людьми на Україні і доручили як старшому і роками, й досвідом організувати, керувати, спрямовувати...