Він прийшов до тями і перше, що побачив, усвідомив — її усмішку. Ніколи не бачив він її такою — близькою, рідною, зовсім своєю. Марія нахилилася над ним і, пригладжуючи спітніле чорне кучеряве волосся, тихесенько заспівала:
Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.
А ми з тобой, моє серце, кохаймося стиха.
І тоді тільки зрозуміла, відчула, про що писала колись — як можна опинитися, наче в божому раї, в своєму непевному щастячку.
* * *
Усе було знайоме з дитинства, принаймні з школярських років, коли захопився історією, і все вражало так, як жодне місто, жодне місце на світі.
Велично і врочисто промовляли руїни тисячолітньої давнини — форум, Колізей, храм, а поряд, і навіть вперемішку, гули сучасні вулиці, лунала темпераментна і в той же час незрівнянна музична італійська мова. Серед мальовничо-кольористої юрби хлопчаків, красунь дівчат чорними воронами миготіли черниці різних орденів, монахи й католицькі попи різних рангів. І хоча проходили загони стрільців, нагадуючи про напружений і неспокійний стан у країні, на кожнім кроці стрічалися групи туристів з усієї Європи. Безпомилково можна було пізнати російських художників. Як завжди, в Римі їх перебувало багато і тепер — стипендіатів академії і «самих по собі». Як завжди, більшість бідувала, але не звертала на це уваги. «Хоч голі, та на волі». Ніяковіючи насправді від незнання мови, недосконалої підготовки, робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкішний південь, омріяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва і начебто ставали в своїх постійних розмовах, сперечаннях, студіях, роботі на пленері, в музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разі або закоханими, або норовистими учнями старих богорівних митців, жили переказами про них. І все ж таки, все ж таки ці російські молоді художники хоч і сперечалися, і дискутували без кінця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, — вони були співвітчизниками і Карла Брюллова, і Олександра Іванова — таких різних і попри все рідних усім їм, геніальних художників, яких поважав сам великий Рим!
Усе було переплутано, як завжди в цьому світовому місті, — стародавнє, сучасне і навіть майбутнє, що проривалось у схвильованому настрої римлян, у словах гарібальдійського гімну, що виникав то тут, то там, незважаючи на насторожені пильні дозори папської гвардії. А гімн цей створив поет Луїджі Меркантіні — боєць-гарібальдієць.
Bastone tedesco l'Italia non doma;
Non crescono al giogo le stirpi di Roma.
Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.
Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.
Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.
Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!
(Австрійська дубинка не скорить люд Рима,
Не зборить Італію непобориму.
Не стерпить вітчизна чужинців-тиранів, —
Занадто вже довго триває їх гніт!
Геть з Італії, геть, час настав вам тікати,
Геть з Італії, геть, чужоземні кати!
(Переклав з Італ. М. Бажан)
...Професор історії Степан Васильович Єшевський поринув найдужче у минуле. Він відчував себе наодинці з руїнами, стародавніми храмами, з сивими пам'ятками дивовижної культури. І не було меж у часі. То він жив у віках до християнства, і вся історія Риму, його розквіту й занепаду вставала зримо перед очима. То він опинявся в Середньовіччі, в добі Відродження.
Він радів із своєї самотності. Він уявляв із задоволенням, як тепер оживуть його лекції з історії перед студентами Московського університету, бо він тепер відчував себе свідком і навіть часто співучасником різних етапів величної історії вічного міста.
Але інколи, інколи він шкодував, що Марія Олександрівна не поїхала разом з ним. Він звик до неї за життя в Парижі. У листах Юленьці, та й сам собі, він доводив, що далеко краще без грошей сидіти на одному місці, а не подорожувати... І крім того, з ними був би Пассек. Ситуація складна.
«Ох-хо-хо, мила Маріє Олександрівно, і я, і Юленька дуже вас любимо і поважаємо — і як людину, і як чудесну письменницю, та якби деякі риси зникли з вашого таємничого характеру!» І це легковажне ставлення до грошей — до позичок, авансів. Перший час вона відмовлялась від пропозицій позичити їй, боялась цього, а тепер сама забуває, скільки кому винна, скільки їй винні в якій редакції, на що вона може розраховувати. Врешті, добре, що вона залишилась у Парижі.
До Рима приїхав Бородін. З ним накреслили план екскурсій.
От і сьогодні умовились зустрітися увечері коло фонтана Берніні, а до обіду Єшевський ще хотів зайти на пошту. Рідна Юленька, вона знає, що він турбується про неї і про дітей, особливо про новонародженого Петрусика, заочного хрещеника Марії Олександрівни, і не скупилася на листи.
— Prego! (Будь ласка! (Італ.) — усміхнувся йому службовець пошти, подаючи лист і ще аркушик паперу — якусь записку.
Лист від Юленьки! Він з насолодою прочитає його у себе, а аркушик, маленьку записочку, він розгорнув одразу. Що воно таке?
Знайомий стрімкий почерк. «Милий Степане Васильовичу! Ми сьогодні приїхали і зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чекаємо на вас швидше!
Віддана Вам Марія Маркович і Богдась. З нами Олександр Вадимович Пассек».
От тобі й маєш! Але він зрадів, слово честі, просто зрадів. Йому здалося все навколо веселішим, і він відчув себе не в колосальному музеї, як досі, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Він поспішив в Hоtel Russie, і коли побачив якісь особливо яскраві, зараз зовсім блакитні очі Марії Олександрівни, щасливе обличчя схудлого Саші й веселого Богдася, у нього вихопилося одразу:
— Як прекрасно, що ви приїхали!
— Що ж, всі дороги ведуть до Рима! — сміючись, тиснула йому руку Марія. — Але нам треба швидше влаштовуватися з кімнатами, адже в готелі неймовірно дорого для нас!
— Ну, це влаштуємо! Сьогодні я з Олександром Порфировичем Бородіним будемо у наших художників — тут брат Боткіна Микола, художник Орлов, багато інших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
— І щоб не дуже дорого, — нагадала Марія, — ви ж знаєте, у мене, як завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне від одного, хоча б на одній вулиці з Олександром Вадимовичем.
— І недалеко від вас, дорогий Степане Васильовичу, — мовив Саша. — Який я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули вже без мене, без Марії Олександрівни?
— Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не те що на якісь там два тижні!
Єшевський радів, що все так просто, і не було чого хвилюватись через їхні незрозумілі взаємини. Надаремно він заспокоїв себе. За короткий час він зрозумів, що зовсім усе це не «дуже просто».
Та ніколи він ще не бачив Марії Олександрівни такою щасливою, розквітлою, гарною. Щасливим, наче трохи завжди сп'янілим, виглядав і Саша.
Можливо, їм тільки заздритимуть люди. Хіба щастя може бути винним? Omnia vincit amor... (Все перемагає любов (лат.)
* * *
Вони були такі щасливі, що з ними неможливо було ходити по музеях. Про Сашу і не говорити — хоча він, правда, погоджувався одразу на все, всілякі екскурсії, але лише тому, що мала йти і Марія Олександрівна. Вони жили в іншому світі, може, інколи трохи смішному для сторонніх, може, навіть обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрісному для всіх, — для кого потай, для кого одверто, — у світі своїх почуттів.
Степану Васильовичу часто здавалось, що вони нічого не бачать і не чують, крім одне одного. Та щодо Марії — він незабаром зрозумів, що помилився. Вона раптом ставила питання, які свідчили, що вона з якогось свого, іншого боку дивиться на все і цікавиться всім по-своєму.
Професор помітив, що Марія Олександрівна далеко більше за нього приглядалася до сучасного — не сучасного міста, а людей. Вона швидко опановувала мову, яку почала вивчати давно, і любила розмовляти з випадковими зустрічними. То з жінками коло Maria Miracle — Марії Чудотворної, — які розповідали, що саме ця мадонна найприхильніша до жінок і робить чудеса — miracle, то починала розмову з красунею дівчинкою, яка приходила прибирати кімнату і одразу пройнялася такою симпатією до приїжджої дами, що розповідала їй усі свої домашні і навіть вуличні новини.
