Хворий, який ще мить тому наче вже мирився з найгіршим і навіть думав, що краще вже смерть, небуття, ніж цей біль, цей жах, що оточував його, почувши привітні слова, такі несподівані тут, враз повернувся до життя. Шура вмила його, напоїла чаєм, підходила до нього кожну вільну від догляду за іншими хвилинку, і він усе розповів Шурі, він говорив з нею по-російськи, і, видно, це йому було насолодою.
— Оці ще росіяни, лізуть не в свої справи, — буркали в коридорі лікарі, але чомусь здавалося, що синьйора з якогось знатного і багатого роду, інакше не трималася б вона так спокійно і незалежно.
Шура дізналася, що Бенні приїхав кореспондентом англійської газети. З Росії його було вислано, і він жив останній час у Швейцарії. Він потрапив у загін гарібальдійців і взяв участь у сутичці з папським військом під Ментаною. Командира одного з полків було забито.
— І тоді Менотті, син Гарібальді, сказав, щоб я узяв командування! — очі Артура спалахнули — чи від рани, чи від спогаду. Шура поклала заспокоююче йому руку на плече. — Я прийняв командування, хоч ніколи не був військовим, та я знаю, моя рішучість замінила б усе. На жаль, мене поранили, і ось я тут, і я певен, що тут я помру.
— Що ви! У вас зовсім не страшна рана, — заперечила Шура.
— О, тут помирають не від ран, а від лікування. Коли б мене перевели кудись в інше місце — може, я б видужав, але навіть просити про це незручно, адже, гляньте, є багато значно важче поранених, ніж я.
— Та знаєте, — збагнула вмить Шура, — про вас легше попросити -- адже ви кореспондент. Я спробую. Він трохи ніяково сказав їй:
— Дайте телеграму в Швейцарію за цією адресою, що я живий.
З трудом, лівою- рукою він надряпав на клаптику паперу адресу, ім'я і прізвище адресата. Ім'я і прізвище російські, ім'я і прізвище жіночі. Шура не розпитувала нічого.
— Як приємно, що з вами можна говорити російською мовою. — прошепотів Артур. — Може, кому й дивно, я — англійський підданий, але ж я росіянин...
— Не говоріть багато, заспокойтеся, засніть. Я завтра прийду.
Вона була певна — коли б можна було взяти його додому, до себе, або до когось із знайомих, вона швидко виходила б його, лікар Чезаре допоміг би їй. Але взяти з госпіталю ніхто не дозволив би, до росіян почали ставитися взагалі в Римі упереджено. Та й куди б вона могла його взяти? Валерій Іванович і так сердиться за ці її клопоти. Може, лікар Чезаре допоможе перевести Бенні в госпіталь святої Агати, де працює сам? Цей «загадковий» Артур Бенні! Так про нього казали в салоні Саліас у Парижі, коли він після близького знайомства з Герценом поїхав до Петербурга з якимось купцем, що обіцяв дати кошти на пропаганду, а в дійсності покинув Бенні, лише переїхали кордон. У Петербурзі Артура заарештували. Марія Олександрівна Маркович розповідала Шурі, що бігала заспокоювати його матір, стареньку, дуже порядну жінку. Батько його був пастором у невеличкому польському містечку, де й минуло дитинство Артура, Карла та їхньої сестрички. Уся сім'я була дуже порядна, культурна, освічена. Батьки дбали про освіту дітей, навчили їх кільком мовам. Оце мішане походження, досконале володіння різними мовами дало підставі кинути на Артура з провокаційною метою тінь підозри — то тут, то там пустити плітки, що він агент III відділу, шпигун. А він усією своєю романтичною душею прагнув узяти участь у справжній боротьбі, наївно довірявся різним людям і найменше думав і дбав про себе.
Карпові було краще — він одразу вирішив стати медиком і будь-що здобути грунтовну медичну освіту.
Один із споконвічних єзуїтських прийомів боротьби — саме на відданих чесних людей кинути підозру, посіяти розбрат, недовір'я серед: товаришів. Хіба не хотіли кинути підозру навіть на таку постать, як Бакунін? Хай у революційному середовищі не погоджувалися з його анархістськими теоріями, з методами його боротьби, але людину, яка сиділа прикута ланцюгом до стіни u австрійській в'язниці, конала в Петропавловській фортеці, у Шліссельбургу — оголосити агентом III відділу! Але ж то був Бакунін! За нього підняв голос і добре вилаяв наклепників Герцен!
А Карл, тверезий медик Карл скаржився Марії в Парижі; що на' його романтичному старшому братові весь час тяжить цей незрозумілий наклеп, хоч і Герцен, і Тургенев добре ставляться до нього і не вірять цьому, але досі .не заступилися вголос.
Олександра Миколаївна якось одразу відчула, що це за людина, і поспішила до лікаря Чезаре.
— Ви гадаєте, в госпіталі Агати пораненим краще? — з іронічною посмішкою спитав її лікар. — Звичайно,, я потурбуюсь, щоб його взяли туди і помістили хоча б у малесеньку., але окрему палату. У них є такі чернецькі келії, перетворені на госпітальні палати. Але ж лікування... Недарма хворі бояться не ран,, а лікування...
Попи-єзуїти нишпорили по всіх палатах, в операційних, надто настирливо вмовляли прийняти святе причастя... У госпіталі стали приходити жінки з простого, на роду, після їхнього крику та гвалту їм дали на не дозвіл, і Щура раділа, що це не дами-патронеси, а прості жінки Рима.
Якось Шура з допомогою цих жінок вивела .поранених,: що могли рухатися, у малесенький внутрішній дворик трохи подихати чистим повітрям. Дивно, що в палатах не задихалися до кінця! Людина таки живуча. На стіну, що відмежовувала госпіталь від єзуїтської колегії, вилізли хлопчиська — учні колегії, майбутні священнослужителі. Вони вигукували різні непристойності, плювали в хворих.
— Свята Мадонна! — сплеснула руками одна, з італійських жінок. —Що вони блудять своїми дурними язиками! Синьйоро, не слухайте їх! Це не евяті хлопчики, які служитимуть у церкві, а маленькі дияволята! Замовкніть!
— Аякже! Ми скажемо фра Бартоломео! Ми скажемо фра Себастіано, а вони самі навчали, що кожен плювок у обличчя бунтівникові дарує нам милість на тому світі! А ви (M допомагаєте, і ви шкварчатимете на сковорідках, ха-ха-ха! — загорлали хлопчиська.
— А з тітки Терези натопиться сала на всеньке пекло! Ха-ха! Тереза, дебела, нівроку, літня італійка, вже настроїлася відповісти належним тоном з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула її за рукав.
— Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погіршить долю наших хворих, — шепнула вона, а в голові майнуло:
«Не відають-бо, що творять», — невже так буде у всі віки!? Ці поранені «бунтівники» лишили своїх дітей, тепло рідної хати за те, щоб здобути кращу долю рідному народові, і от що мають! А «христове воїнство» виховує змалку для себе достойну зміну.
Та про що вона дізналася пізніше — зовсім приголомшило її. Деякі лікарі, запроданці папському урядові, робили операції отруєними інструментами. Може, Тереза помилилася? Ні, вона присягалася в тому, ця проста щира жінка, і дійсно, Олександра Миколаївна помітила, ідо після операції лікаря Танчіні за одиндва дні у хворого починалася гангрена і хворий помирав. Невже й Артурові зробили таку операцію? Спочатку Артур був певний, що можна обійтися без ампутації руки, рана була не з страшних, та поки Шура не почала сама ходити за ним, він був залишений напризволяще, і рана почала загнивати. Йому ставало гірше й гірше. І, як на біду, Шура ніде не могла знайти лікаря Чезаре, худенького моторного стариганчика, — він чомусь ці дні не приходив до госпіталю. Вона кинулася до одного знайомого лікаряанглійця, щоб той подивився Артура, і, коли треба, умовив на операцію, і сам зробив би йому. Лікар погодився. Відповідь його lilypi була безнадійна: «Тепер і ампутація вже не врятує, і краще не робити». Та тільки він пішов разом із Шурою, Артура винесли в операційну і зробили ампутацію руки.
Шуру кілька днів до нього не пускали, а коли пустили, вона його не пізнала, їй здалося — перед нею лежить мрець.
Але Артур був ще живий.
— Візьміть мої книги й щоденник, коли я помру. І дайте телеграму в Швейцарію, сьогодні ж. Хай швидше приїде. Може, я ще встигну побачити... — і раптом сказав зовсім слабким голосом те саме, що й тоді, коли вперше побачив її: — Який я радий, що можу розмовляти з вами по-російськи. Якщо я видужаю, я все ж таки повернуся в Росію...
