Його думки, його переконання були співзвучні ідеям соціалізму, неминучості революції, і хоча він ще не був зв'язаний з гуртками, що виникали повсюди, та йому вірили, в нього вірили, і не дивно, що студент Петро Баллод запропонував саме йому написати листівку-відповідь мерзенному Шедо-Феротті. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов від себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росію, вона скрізь розповсюджувалася урядом.

Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет вилився з-під його пера!

Та листівку Писарєва не встигли надрукувати в таємній «кишеньковій» друкарні. Баллода було заарештовано, а серед його паперів знайшли рукопис Писарєва.

Члени комісії, які розглядали справу «пропагандистів» та «кишенькової друкарні», навіть не могли читати вголос ці рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючої особи імператора, бо весь постріл проти примітивного Шедо-Феротті, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної особи імператора, проти них самих. Він писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат університету: «Шедо-Феротті дорікає Герцена в тому, що той ніби порівнює себе з коронованими особами. В цьому докорі виявляється як моральна низькість, так і розумова малість Шедо-Феротті. Яка ж різниця між простою людиною і помазаником божим? І яка ж охота чесному діячеві думки порівнювати себе з царственими лежебоками, які, користуючись довірливістю простого народу, пожирають із своїми придворними гроші, добробут і робочі сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель між Олександром Івановичем Герценом і Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порівнянням».

З яким сарказмом, нищівно, без краплини поваги написав він:

«Слабкі люди, поставлені високо, легко стають злочинцями. «Злочин», на який ніколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмінно зроблений ним як самодержцем всея Росії. Тут місце псує людину, а не людина місце».

І він цілком одверто закликав у своїй листівці до революції: «Повалення благополучно царствуючої династії Романових та зміна політичного й громадського устрою становить єдину мету і надію всіх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революції, треба бути або зовсім обмеженим, або цілком підкупленим на користь панівного зла».

Писарєва рятувало лише одне — його листівку не встигли надрукувати і розповсюдити. Спочатку він взагалі відмовлявся від усього. Та потім, коли вже зрозумів, що саме відомо слідству, зізнався, що написав він під впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, — одне слово, ніхто через нього не постраждав і сам він намагався весь час запевнити себе, що він витримає цей термін ув'язнення, не загубивши ані часинки! Тридцять два місяці — дев'ятсот сімдесят п'ять днів — двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин — один мільйон триста шістдесят п'ять тисяч шістсот хвилин...

Поряд з усім, що піднесло його на стільки щаблів угору, в ньому лишалося ще стільки зовсім дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки!

Нічого, ці години і хвилини, які він, як маленький, смішний гімназист, вирахував для себе, він не промарнує навіть тут. А попереду ж іще все життя!

Коли б тільки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що він тепер передумав і заново переоцінив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хіба він усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстерніше, і він вірить, що це він зуміє зробити.

На черговому побаченні з матір'ю він просить:

— Мамо, голубонько, виклопочи мені дозвіл займатися літературною працею! Адже і гроші потрібні, я ж знаю, як ви там бідуєте.

Мати перелякано слухає цю неймовірну просьбу...

* * *

Варвара Дмитрівна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з- «прошенієм». «Прошеніє» матері по-жіночому наївне, по-материнському просте — дозволити її синові, що сидить заарештований в Олексіївському равеліні, займатися літературною працею, мотивуючи це тим, що заробіток потрібний не лише для самого заарештованого, але й для його родини — матері й сестер, які жили з цього заробітку.

Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенаті розміркували тггчим, власне,- це може пошкодити? Адже всі статті, які напище заарештований, проходитимуть найсуворішу цензуру.

Дозвіл було дано.

Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрібнішим почерком, передавалось такими ж «кульками» те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само і переписувала чітко і красиво. Яке щастя! Митя міг знову писати і знову друкуватися! Після восьмимісячної заборони «Русского слова» журнал знову почав виходити. За місяць вже туди була передана стаття «Наша университетская наука», а ще за місяць — «Очерки из истории труда».

Але ж він хотів написати ще про Базарова — велику статтю, він обов'язково напише її тут і присвятить матері — найкращому своєму другові.

Звичайно, лицемірний піп Полісадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями!

Митя потурив його і забув про нього. Він думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз він уникав думати про це. Про майбутнє людей — незалежних, чесних, вільних.

* * *

Щоразу, коли мати під'їздила до цих проклятих стін на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собі все, що терзало її дні і ночі, повсякденно і повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотіла зітерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз він вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первісток, — зараз безправна казенна істота під номером, і їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, «кришталевого хлопчика», так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнішу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що він пише, а вона переписує, — молодь читає й сприймає з ентузіазмом, захопленням, вірою.

Митя вийшов, як завжди, усміхаючись їй. І усмішка була як завжди — така, що всі зуби блищали! І в очах така ж ніжність і любов до матері, яка світилася, коли був маленьким хлопчиком. І очі, і усмішка вмовляли: «Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як і був. Мій розум, мою душу цим стінам не перемогти».

...І вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою віру, що все оточуюче зараз — скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти.

— Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, — казала мати, — але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав — у нього там у фортеці мало витрат, вистачить і п'ятдесят карбованців...

Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою світлу душу.

— Чорт з ним! — добродушно сказав Митя. Хотів висловитися міцніше, та при матері стримався. — Аби тільки можна було друкувати. Він знає, що я зараз неспроможний відстоювати свої інтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь більше написати, щоб ви не терпіли нестатків.

Все ж таки добре, що його люба робота — журналістика — дає засоби існування 'родині навіть тепер, коли він ув'язнений.

— Ну, а дома як? Вірочка, Катюшка? — спитав він про сестер.

— Вірочка читає від рядочка до рядочка все, що ти пишеш, і намагається дістати всі ті книжки, всіх тих авторів, яких ти хоч побіжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення.

— О, — засміявся Митя. — Вона гадає, я не повернусь ще багато років? Адже вона людина сумлінна, не те, що я, який інколи тільки листав, а при нагоді згадав.

Мати зітхнула. Він — не сумлінна людина? Він тільки перелистував? А хто ж написав після лікарні, важкої хвороби, за три місяці дисертацію і одержав за неї срібну медаль, та й то половина професорів вимагала золотої! Отакий він завжди, а інші журналісти — де їй розібратися в усіх угрупованнях — лають його егоїстом, нігілістом, зарозумілим.

— А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: «Це для мого Миті»...