Фея ковзає губами по тілу Хвойної, обплітаючи хитромудрими візерунками поцілунків груди дівчини, пальці ласкають тремтливими доторками всі вигини тіла, повзуть під вовчу шкуру — Наталка напружується, як струна, млосно завмираючи, її очі сяють вдячним благословенням.
Кінь байдуже спостерігає за своєю господинею, яка поволі знімає пояс з дівчини і скидає вовчу шкуру, оголюючи її стегна. Вона схожа на мандрівника в пустелі, який довго шукав життєдайну воду і, знайшовши її, жадаючими вустами тягнеться до неї...
— Наталко! — Тарас різко звівся на повен зріст. — Зупинись! Хто ця жінка?
Поламані дерева, горби, яри, Остапові здавалось, що він пам’ятає цю дорогу, але звідки? Пам’ять чомусь ніяк не бажає поділитись хоча б одним спогадом, тільки раз-у-раз в підсвідомості змигує покручене дерево, струхлявілий стовбур, який через кілька кроків бачиш перед собою. Здається, цим лісом він йшов зі станції в долину.
Озеро, туман, феї залишились далеко позаду. Через кілька годин прийде вечір, і ти потрапиш в лабіринт тіней лісу.
Аурі ще жива, але вона вже не рухається. Лиш тихе дихання і ледь чутне серцебиття свідчить про її життя. Мудрий кінь біжить вперед, жодного разу не звернувши вбік, не зупинившись, щоб вибрати напрямок. Складається враження, що він зараз пронесеться під смереками і полетить над їхніми верхівками, наче птах. Дивно тримати перед собою напівживу мешканку чужої планети, відчуваючи її тепло, ніжну шкіру, аромат тіла і нічого не знати про неї, про її плем’я. Те, що вони схожі одна на одну навіює думку про клонування, та одразу ж в пам’яті постають зелені очі, красиві обличчя, спортивні фігури — насправді, вони всі різні. Вже стало зрозумілим, що існують ворогуючі племена, вони воюють не тільки з прибульцями, а й між собою.
У що вони вірять, і чим відрізняються від людей? Які в них звичаї і традиції? Цікаво, на цій планеті живуть лиш воїни, чи десь є осілі землероби і ремісники? Взагалі, як пов’язане походження фей із паралелізмом Землі й Океану? Можливо, вони — невдалі копії людей, ні, швидше, люди їх невдалі копії. Еволюція, мабуть, була запрограмована однаково на цих різних планетах, але якийсь фактор зіграв у двох історіях по різному.
Що ж робити? Це не просто не по-дружньому, це — нелюдяно відпустити його самого, зрадити. Хоча між ними не було ніяких домовленостей чи зобов’язань, та все-одно, він пішов туди самотній, ображений, без підтримки. Ще є час виправити свою помилку, бо проминуло лише десять-п’ятнадцять хвилин.
Дороті стиснула пальцями бильце крісла, зараз вона встане і піде на перший поверх.
Прохолодна рука торкнулась її шиї, і в наступну мить, американку витягнули з крісла, тримаючи металевим захватом. Кричати вона не могла та й, хто б почув. Її мовчки волочили за шию по підлозі, не даючи часу оговтатися. Вона не бачила, хто тримав її ззаду. Чомусь згадалося обличчя Томаса, припертого до скла, і Дороті мертвою хваткою вхопилася за край дверей. Нападник легко відірвав жінку і поволочив її далі, прямуючи до відкритого люку.
Ось реальна загроза твоєму життю! Планета нарешті насмілилася на це.
Едмінгтон з силою відштовхнулася від підлоги ногами, намагаючись плечима звалити невідомого ворога, але їй це не вдалося. Натомість він штовхнув її у відкритий люк, розімкнувши свої сталеві обійми. Щаблі драбини забили по спині, і ноги доторкнулися долівки. Падіння принесло кілька синців і шум в голові.
— Не чіпайте мене! — вона закрила обличчя руками і виповзла в коридор, але звестися на ноги їй не дали. Нападник вже був внизу і знову схопив американку. Та шарпнулась і відчула, що звільняється, сорочка Едмінгтон залишилась у чиїхось руках. Дороті обернулася і панічне бажання бігти, тікати куди-небудь зникло. Хвойна відкинула клапті сорочки і усміхнулася, їй справді личить вовча шкура.
— Наталко, що ж ти робиш? Ти ж така сама як ми!
— Але це не завадило тобі прикувати мене до столу.
— Ти сама спровокувала ув’язнення. — Дороті зробила крок до Хвойної, помилково сприйнявши загадковість у її очах за сумнів у своїх діях, і отримала надто сильний удар кулаком під праве око, щоб втриматись на ногах.
Ні, Хвойна у своїх діях не сумнівається. Вона діє впевнено. Дороті примружила очі, застогнала і звелася на коліна. Колишня подруга підстрибнула до неї і вдарила ногою у живіт. По коридорі пройшовся виляск, американка влетіла в хол і розпростерлась на килимі. З її носа потекла кров. Хвойна підійшла до столу в холі й взяла з його нижньої полиці меч. Вона ніжно провела пальцями по його лезі, по заглибині для стікання крові і націлила вістря на Тараса. Той лиш криво усміхнувся:
— Божевільна.
— Я єдина знаю, що тут відбувається.
— Отже, вища істина — переспати з відьмою?
— У красі мого тіла ти шукаєш вульгарність.
— А що шукаєш в ньому ти?
— Божественну природу, еталон насолоди. Лінії людського тіла є ключем до розуміння, але ти цього до кінця не збагнеш, бо не встигнеш — я принесу тебе в жертву. І як жертва ти станеш вище навіть за мене, тому через це я тобі трошки заздрю.
Тарас скосив очі на лезо меча і побачив на його блискучій поверхні циферблат годинника — час настав. Він кинувся назад і впав разом з кріслом на долівку, у наступну мить хол вибухнув пострілами. Кулі перерізали ніжки стола, пооббивали стіни, зрешетили спинки крісел і вкрили вікна еркеру сіткою вм’ятин і тріщин. Металевий град стих так само раптово як і почався, залишивши за собою розтріпаний хол.
Дороті підвела голову і побачила в кутку під дірявими уламками тумбочки корпус відеоробота, окуляри якого були в бойовій готовності, а два кулемети висунуті з бокових щілин. Він стріляв вище тридцяти сантиметрів над землею, не зачіпаючи тих, хто лежав на долівці, і випустив по одній кулі на кожні два квадратні дециметри. Жахлива зброя.
Кінь перегородив своїм тілом коридор. Його шкіра нагадує сито, з якого б’ють фонтани крові, зліплюючи конячу гриву в криваве пасмо.
Наталка все-ще стискає в руках меч — її голова пробита навиліт, куля пройшла крізь потилицю, вийшовши вище лівої брови, у спині чотири дірки, на шиї, на руках, на стегнах довгі криваві подряпини — дівчина тоне у власній крові, яка тече крізь стулені губи й рани на килим, фарбуючи його кремову пухнасту поверхню. Безперечно, вона мертва, мертва вже вдруге.
— Тарасе, ти геній. — Едмінгтон сіла на килимі, не знаючи чи сміятися, чи плакати. Її погляд ковзнув по тілі Наталки, по вм’ятинах на стіні і зупинився на морді коня. — Як ти запрограмував відеоробота?
— Все дуже просто, він стояв у тумбочці, а пульт від нього лежав у шухляді журнального столика біля крісла, на якому мені наказали сидіти. Коли Наталка пішла за тобою, а фея гладила свого коня, я встиг за кілька секунд виставити таймер і тип стрільби. Тепер шкодую про це.
— Бо вбив Хвойну?
— Бо вбив коня.
— Це не ти, а робот. Так і запам’ятай. А де фея?
Вони обоє підвелися, розглядаючи понівечений хол. Тарас присів біля Наталки і погладив її спину, на його долоні залишилися червоні смуги. Кров стікає по улоговинках між ребрами вниз, збирається у рівчак на спині і наповнює маленьку впадину вище сідниць — цим її спина схожа на меч.
— Моя напарниця ще тепла.
— Ходи сюди. — Едмінгтон підняла дерев’яну плиту "Лісового раю" Еснея, яка впала зі стіни від пострілів. Фея лежала під нею, скрутившись калачиком, її біле волосся сховало під собою плечі, руки і коліна. Яка ж вона перелякана і безпомічна, неначе маленька дитина, її шкіра така ніжна! Серце стискається від болю, коли подумаєш, що через секунду тіло цього невинного ангела пробере холод смерті.
Дороті відкинула рукою волосся діви їй на спину і побачила маленьку цівку крові на її животі — одна єдина рана. Решта куль проминула досконале тіло. Очевидно, фея стояла боком до відеоробота.
— Відійди від неї. — Тарас зігнувся, щоб підібрати меч Хвойної. Враз хол пронизав істеричний крик, Дороті налетіла на стіну й перестала кричати, звалившись замертво. Чоловік схопив меч і озирнувся — фея голіруч йшла на нього.
