— Куди його, Тарасе? Де ти був?

— Звідти я пішов у хол, але там нічого цікавого не було.

— Можливо, пошукати Дороті? — запропонувала Наталка.

— Навряд чи це слушна думка. Де її шукати? Зверніть увагу на те, що в журналі останній запис стосується катера. Вона попливла, і записи перериваються — далі чисті білі сторінки. — командор гладив кнопки пучками пальців. — Вона втопилася. Дороті зникла із станції кілька днів тому і не повернулася назад, інакше б вона вела журнал далі.

— Справді.

— А зараз поміркуємо, як можна знайти доказ того, що все, написане у журналі, правда.

— Даяна! Вона повинна бути під ковпаком у кріокамері!

— Саме так! Отже, через хол і кухню до холодильника. Через хвилину хоч щось стане зрозуміло.

Робот беззвучно поїхав до кухні і зупинився перед напівпрочиненим люком до холодильника.

Усі присунулися поближче до екрану, щоб краще бачити те, що зараз визирне з-за стулок люку, який почав розсуватися. По холодильнику відразу ж розлилося світло, що синхронно включалося разом з відкривачем. Відеокамера подала загальний план холодильника — кілька блискучих коробок герметичних кріокамер з прозорими ковпаками, серед яких деякі порожні, деякі заповнені азотом.

Очі екіпажу прикипіли до екрану. Ні, вони не злякалися і не зраділи — завмерлі зіниці втупилися в один із порожніх ковпаків, всередині нього, на колі, — іній, а на пухнастих кристалах, на стінках камери...

Краще під’їхати ближче. Так і є — фіолетово-коричневі плями. Коли відеокамера на виклик Шуминського подала крупний план найбільшої кріокамери, порожнеча якої прикувала до себе увагу всіх глядачів, вони побачили на екрані чіткий дивний контур на паморозі і, уважно придивившись, по розташуванню пуху інею, впізнали обриси жіночого тіла, яке лежало тут під час замороження. А тепер його немає!

— Чорт, вона ж була тут! Он її замерзла кров на стінках.

— А ковпак зачинено герметично, он на табло, нище пульту, дата його герметизації — 3 вересня.

— Отже, тіло Даяни зникло з герметично запломбованого ковпака. Його ж ніхто не відкривав! Але це — неймовірно!

— Чудово, просто чудово. Замість відповіді ми отримали ще одне запитання, ще одну таємницю "Смерекового раю".

— Боже, це справжнісінька божевільня. — Наталка встала і почала кроками міряти плінтус. — Бо-же-віль-ня.

— Заспокойся! — голос Остапа прозвучав грубо й уривчасто.

— Ні, не буду я заспокоюватися, бо це вже аж занадто. Ми тут усі помремо! — дівчина раз-по-раз стискувала свої ніжні пальчики в кулаки з такою силою, що кісточки біліли.

— Пані Хвойна, скажи на милість з чого ти взяла, що тут хтось помер? Дехто просто зник.

— Хлопці, подивіться на речі серйозно і ви зрозумієте весь жах їхнього, а тепер і нашого становища. Ці записи — суцільна правда, і я вірю в це, я зрозуміла. Моя інтуїція наполягає на цьому! Це правда, що становище наше дуже серйозне! Щось навмисне діяло на психіку персоналу "Смерекового раю", а тепер діятиме і на нас! А найгірше те, що ми не знаємо, з ким маємо справу, що йому потрібно і яка його кінцева мета — божевілля, смерть, чи ще щось гірше?

— Це дурниці, — заперечив Тарас, але відразу ж осікся, почувши стільки невпевненості у своєму голосі. Так, це зовсім не дурниці, Наталка сказала щойно те, про що думали всі, тобто це одна з версій, яку ніхто не бажав сприймати серйозно, бо вона надто жахлива. Лиш найслабкіша істота з них трьох продовжувала сміливо із захопленням занурюватися в несуразні моторошні здогадки, сама дивуючись ходу власних думок.

— Тут, крім нас, є ще розумні істоти, можливо, інші люди, а, можливо, щось на рівень вище нас, щось безтілесне, інший бог, схожий на нас. Ми як непотрібні зайві елементи на його планеті, і він не знає, що з нами робити — тому все так і відбувається.

Відеоробот виїхав з морозильної камери до кухні і в об’єктив потрапила електропічка. Завіси всередині зірвані, дверка вибита, електронні замки вийняті з гнізд, плитки разом з дротами розігріву розтормошені.

Чоловіки дивилися на все це і мовчки облизували пересохлі губи, а Наталка стояла в кількох метрах від них, спостерігаючи за польотом яструба над лісом. Її чомусь перестало цікавити зображення на екрані — все цікаве вона вже побачила.

Керує Остап, він і водить робота по корпусі станції, немов маріонетку.

Хол. Нічого цікавого: купа дверей і всі можна відкрити, он — п’ять спалень, з другого боку — двері до лабораторій. Спальні повинні бути зачинені тільки зовні, якщо ж вони закодовані зсередини, то відкрити їх з холу практично неможливо. Чотири спальні для співробітників, а п’ята — для різноманітності. Вони в такому порядку: Бріксті, Томас, Даяна, Дороті — це записано в довіднику по облаштуванню "Смерекового раю", який видали екіпажу космоліта ще на Землі.

Знову металеві суглоби втискують кнопки в щиток — двері Бріксті розсунулись, робот в’їхав в його каюту: ліжко, шафа, стіл, пальма, умивальник, полиці з купою книг та альбомів, великі фото слонів на стінах. Наступна кімната Томаса — ті ж самі меблі, тільки речі вже не валяються будь-де без особливого порядку, а стоять на своїх постійних місцях — житло доволі педантичної людини, на стінах висять репродукції мадонн Рафаеля, плямисті картини Мане, Тіана, пензля Хауера, яка, певно, просто висить як пам’ять, оскільки в цю класичну мистецьку гаму зовсім не вписується.

Кімната Даяни. Стандартний набір меблів, кольори зовсім не разять очі своїми барвами, холодний відтінок в усьому, на столі — акуратна стопка книг, поряд кришталева ваза-куля з букетиком засохлих маргариток. На стінах ледь помітні прямокутні бліді плями від картин, самі ж картини стоять запхані в шафу, а на їх місці до гвіздка прив’язаний за ніжку трупик дрозда, такого ж засохлого, як і квіти.

— Що це?

— Дрізд, той самий, що безневинно здох в руках Даяни.

— Можливо, це не вона повісила?

— Хто б це не зробив, але навіщо? Якась містика.

— Божевілля в космосі завжди видається містичним.

Кімната Дороті виявляється найприємнішою для очей, навіть покривало на ліжку притягує погляд своїми фіолетово-рожевими пальмами і блідим місяцем. На стінах ціла колекція мініатюр, підбірка кількох десятків пейзажів: водоспади, сонце африканських островів, світанки Бразилії, замки Європи, болота тундри, гірські озера, прерії та Альпи — сам спокій в рамках.

— Остапе, здається, там все гаразд.

— А я не люблю, коли все гаразд. — Командор намагався вихопити з екрану хоч одну незвичну деталь, але нічого дивного не потрапляло в об’єктив.

— Тоді тобі сподобається на цій "спокійній" планеті.

Відеоробот виїхав з кімнати Даяни, і через хвилину на екрані з’явилось приміщення лабораторій. Препараторна: полиці, шафки з реактивами, мікроскопи, бінокуляри, розправилки, стопки етикеток і бірок, електросушилки, набори голок та електродів — усім в кабіні це знайоме ще з лав університету. Звичайна препараторна, дещо занедбана.

Далі персональні лабораторії. Правда, щоб зрозуміти, хто з персоналу, де саме працює, треба подивитися записи у бібліотеці. Електронний мікроскоп, витяжні шафи, термостати, електропаки...

— Ніде нічого.

— А ти хотіла калюжі крові і написи на стінах?

У душовій, котельні, басейні, туалетах, складі, у залі колекцій теж нічого цікавого. Шуминський підвів робота до капсули ліфту, піднялися на другий поверх. Все по-старому, судячи зі слів Берегового, от тільки спортзал...

Коли на екрані з’явилися тренажери, чоловіки синхронно присвиснули — вантажі з дисків і пластин від ста до триста кілограм.

— Хтось невдало пожартував.

— Можна перевірити лічильники. Якщо хтось підіймав таку вагу, то це повинно було реєструватися.

— Зараз перевірю. — Остап підвів робота ближче. — Останній раз займалися культуризмом просто так, без лічильників, тому в пам’яті немає нічого про цю вагу.

У будці радиста та ж сама алебарда. Так само незрозуміло і неприродно виглядає її лезо в тому ж пульті, Остап навіть захватом робота обхопив її і поторсав — тримається міцно.