Піщаний пагорб. Можливо, ґрунт почав сповзати від поштовху при посадці гелікоптера. Напевно, що саме ми — причина цього явища. Я збираюся спуститися на тросі вниз. Сама машина міцно засіла в піщаному ґрунті, тому немає чого боятися за її рівновагу. Вона простоїть, тим паче комп’ютер видав підрахунок, що ґрунт під нею почне рухатись аж через чотири години, отже, я ще встигну спуститися в долину і відібрати там зразки рослинних покривів.

Пишу вже внизу. Спуск пройшов успішно, підйомник працює без перебоїв. У мене в руках знову мій блокнот і я намагаюся зрозуміти механізм нічного обвалу. Горб майже наполовину складається з піскуватого ґрунту — наносна антикліналь, всередині він вологий, скутий, але сильно прорізаний стічними водами, які по ярах проникають вглиб пагорбу, вириваючи своєю течією лабіринти печер. Зовні вітер та сонце створили суху, але крихку кірку, яка заросла травами. Сейсмічно ненадійна висота, центр пагорба більш-менш скам’янів завдяки солям кальцію.

9.10. Зібрав кілька цікавих екземплярів невизначених рослин, схожих на лептоспорангіальні папороті. Разом з ними по іншому підйомнику відправлю цю списану сторінку блокнота, а з рештою піднімуся сам.

14.00. Пише Бріксті.

Тільки смерть Томаса Селвінга, мого найкращого друга і порадника, заставила мене взяти в руку ручку. Я знаю, що від того часу, відколи я почав знати більше за інших, мене рахують несповна розуму, бо я один знаю, що сталося на дні народження Дороті. Це настільки важливо та жахливо, що я нікому нічого не пояснюю, щоб підозра у моєму божевіллі не переросла у впевненість. Я наперед знаю, що жінки звинуватять мене у смерті Томаса, але все-одно спробую виправдатися, "вбити пострілом воду", тому опишу все в деталях. Правду, тільки правду.

... Томас Селвінг бродить по схилу осипу серед глиб. Він закладає рослини в сушилку, вже передав мені перші зразки разом із своїми записами. За годину я повинен підняти його у машину. Рух ґрунту під гелікоптером за нашими підрахунками почнеться через три-чотири години. Його страхувальний трос увесь час натягнутий, я не даю йому ослабитись, бо тоді його петлі можуть заплутатись в мереживі гострого каміння, серед напівзасипаних кущів. Регулюю його довжину котушкою на блокіраторі підйомника, справно фіксуючи все нову і нову висоту.

Так триває п’ятнадцять хвилин, а далі я відчуваю, що вся машина дрібно тремтить. Тільки-но я це зрозумів, гелікоптер різко нахилився вбік, від несподіванки я мало не випав з дверки, кілька секунд висів на руках, але зумів влізти назад у кабіну. Я тут, а Томас — там, внизу. Потрібно запустити стабілізатори. Отож, я клацнув тумблером, трос почав намотуватись на барабан, далі підбіг до пульту і включив систему стабілізації. Гелікоптер під кутом стояв на просілій кірці. Десь внизу чути шум обвалу. Раптом з-під лівої лижі вниз зірвався великий кусень піщанику, машина різко перехилилася в бік провалля. Я вже думав, що полечу в цій бляшанці у долину, як тут запрацювали бокові двигуни, випрямляючи корпус.

Включилась аварійна система обстеження. Проминула хвилина, друга. Машина у повітрі. Трос далі намотується на підйомник, Селвінг повинен вже досягнути коротенького трапу в кілька сходинок, але я не чую, щоб він хапався за нього руками. Підйомник автоматично зупинився. Я встав і визирнув у дверку, надзвичайно боявся тоді побачити труп на тросі, але ні, Томас живий. Його права рука дивно обвисла, а лівою він тримається за плече, з якого капає кров. На його обличчі гримаса болю, зуби міцно зціплені. Побачив мене.

— Томасе, що з тобою?

Він скривився, хвилинку безшумно ворушив губами і нарешті відповів:

— Мене трохи проволочило по схилу і вдарило глибою у плече — рука зламана десь в плечі.

Я перегнувся вниз, щоб підчепити його рукою і дотягнути до трапу. Мої пальці торкнулися тубуса-сушилки, бракує ще кілька сантиметрів, щоб я схопив свого напарника за куртку. Я натягнувся як струна до пораненого... Десь біля двадцяти метрів тросу раптом вислизнуло з-під мене і змоталося з підйомника. Селвінг вмить опинився далеко внизу, його сильно перетрясло при падінні. Він розхитувався на тросі і кричав. Мабуть, швидше від злості, а не від болю. Одночасно з поломкою блокіратора, запустився задній двигун. Ми летіли.

Перед носом гелікоптера височіє скелястий кряж. Якщо пощастить, машина повинна пройти над ним, а от людина внизу...

Скелі швидко наближалися. Я кинувся до пульту і побачив на екрані дані аварійного обстеження, всього кілька рядків. Перший знак повідомляв: "Штопор системи керування. Автопілот", далі — знак множення, що означає — ремонт в даних умовах без посадки неможливий. А посадити машину на цей рельєф — просто самогубство. Я не зміг покерувати ні вгору, ні вбік. Розумію, серйозних причин для таких поламок не було, та я бачив те, що бачив.

До скелі летіти ще хвилину, другу. В моїй голові відразу прокрутився рій думок. Думаю, що непотрібно пояснювати, що зараз мало статися щось страшне.

Я стрибнув до дверки і схопив трос руками, потягнув на себе. На моїх долонях залишились червоні криваві смуги. Я не встиг щось зробити, його вдарило об каміння і потягло угору. Крик обірвався. Закривавлене тіло волочилося за гелікоптером, вдаряючись об нові виступи породи. Підйомник раз-по-раз смикався з місця під вагою тіла Селвінга, яке билося об скелю. Я не міг на це дивитися і від’єднав корпус підйомника. Він вивалився з кабіни і зник унизу слідом за довгою спіраллю тросу. Навіть тіла Селвінга не залишилось.

Автопілот тримає курс до станції. По дорозі вже не зустрічатимуться гори. Я лечу до "Смерекового раю", як на смертельну кару, і, хто знає, чи долечу.

1 жовтня 2146 року.

Даяна Селвінг.

3.00. Із записів Бріксті мені вже все зрозуміло. Він сам визнав, що збожеволів. Мені справді шкода його, шкода Дороті, яка вірить цьому параноїку.

Ендрюс прилетів посеред ночі. Без Томаса. Збудив нас із Дороті, потім похапцем, затинаючись на кожному слові, все розповів. Я не повірила у смерть свого чоловіка — божевілля Ендрю просто жорстоке. Я почала кричати на Бріксті, мало не побила його. Він подивився на мене, зітхнув і пішов геть, можливо, навіть у ліс. Ось і все.

Я взяла себе в руки. Само собою, що Бріксті ідіот, — мій чоловік живий. Це все хвора фантазія божевільного вченого. Шкода, що він втік у ліс, треба було відправити його на Землю.

12.00. Пише Дороті Едмінгтон.

Усі дослідження закинуті. В лабораторіях порожньо, ніхто не заходить туди, щоденники не ведуться. Само собою, що нас чекає догана від керівництва СКЕУ, але жодні вказівки щодо різних непередбачуваних випадків до нашої ситуації не підходять. Вони всі звучать тепер зовсім безглуздо, сценарій подій розвивається сам по собі. Все вийшло з-під контролю, та й нерви геть розхитані.

13.00. Нова година принесла ще одне неприємне відкриття. Так хочеться назвати все те, що коїться, катастрофою...

Вийти на зв’язок із Землею чи Сарматією чомусь неможливо, певно, надто сильні перешкоди природнього походження. Даяна пішла в бібліотеку працювати з комп’ютерною системою. В наших серцях назавжди знайшов домівку страх.

Дві жінки в царстві зеленої тиші, без чоловіків, ізольовані від цілого світу. Повністю ізольовані, і ніхто навіть випадково не заблукає до нашої планети, оскільки її координати засекречені.

14.00. Діалог із Землею не виходить через магнітні аномалії Океану. Це наслідки магматичної діяльності. Під материковою корою в зоні нашого плато тече ріка магми на глибині приблизно 90 кілометрів. Цей величезний потік ще місяць тому виявив Бріксті, спостерігаючи деякі відхилення в сейсмологічних нормах. Але ніхто тоді не знав про можливі магнітні аномалії, які так сильно впливають на радіозв’язок.

15.00. Пише Даяна Селвінг.

Ми нічого не робимо, сидимо. Дороті плаче, але я плакати не буду. Я не вірю, що мій чоловік загинув, не можу повірити божевільному. Потрібно полетіти туди, знайти цей горб, Томас стоїть десь біля нього і чекає на мене. Дороті вмовила мене почекати до завтра, мовляв, за кілька годин нічого не зміниться.