Права зробила короткий випад до правого передпліччя чоловіка, очікуючи, що він поставить блок і не встигне відбити наступний випад, проте Морфід просто трішки ухилився вбік і перейшов у напад, почавши наносити чіткі й швидкі удари, нарощуючи темп бою. Спочатку Права легко відбивала його удари, але з часом почала відступати під натиском. Простір між воїнами заповнився мерехтінням металу і льоду. Морфід зауважив, що Права б’ється мечем із темно-синього напівпрозорого льоду. Про такий меч ходили легенди у різних народів. Говорили, що його виготовили першоістоти з криги, яка зберігається десь глибоко-глибоко у землі ще від самого початку світу. Але Небесний Бог забрав цю зброю від лихих намірами демонів, які майже завоювали з її допомогою півсвіту, й віддав його Праві. І ось ця легендарна зброя схрестилася з його найкращою сталлю. Це велика честь — як і сам поєдинок із Правою. Навіть лісові демони не такі майстерні у мистецтві бою, як ця діва, проте вони брали своє за допомогою сили і магії. Час від часу Морфід зазирав в очі Праві, й навіть його міцне, як камінь, серце не могло витримати того, що він бачив у цих очах. А в них відсвічувалися пітьмою всі його наміри, все його життя, все, що може бути карою за його вчинки. Не час! Не час думати про це. Якби він просто дивився їй у вічі, то Права підкорила б його чистою свідомістю, але зараз вони билися на смерть, й енергія, жорстокість самого бою втримувала чоловіка від того, щоб простягнути цій священній істоті руку без зброї. Враз біль пересмикнув заземельця. Він справді задумався й відволікся. Крижаний меч розпоров лати на його плечі й забарвив їх у червоний колір. Вона пробила його атаку, вловила ту соту частинку миті, щоб нанести удар у відповідь. Але нічого, це лише подряпина. Може, інший через таку рану і склав би зброю, але тільки не Морфід.
Права відступила на крок, даючи змогу чоловікові перевести подих. Тепер вона побачила, що і змії, і вари, й онда, і жінка-заземелька, і маленький доріжанин, що невідомо звідки опинився біля неї, завмерли, спостерігаючи за їхнім поєдинком. І в ту ж мить меч Морфіда описав півколо і його вістря залишило червону смугу вище правого коліна Прави. Відімстив. Тонко й акуратно. Він справді видатний воїн, хоча й народився людиною. Перемогти його буде не так легко, як здавалось на перший погляд.
Діва занесла меч з лівого боку, але вмить перекрутила його в руках і з усієї сили вдарила справа. Все це виглядало як один удар, завданий півколом. Морфід устиг підставити меч під лезо Прави, але не втримав рівноваги й похитнувся. Діва одночасно нанесла новий удар своєю крижаною зброєю і вдарила ногою в незахищений бік Морфіда. Меч чоловік знову встиг відбити, проте удар ногою повалив його на плити невисокого півметрового парапету. Якусь мить він лежав перед синьоволоскою відкритий для смертельного леза, але Права стримала руку й не дозволила собі вдарити лежачого. Наступної миті вона пошкодувала, що хоча б не вибила зброю з його рук, бо Морфід, дивлячись їй у вічі переляканим поглядом і виставивши меч перед собою, вдарив чоботом у поранену ногу діви. Бризнула кров. Права від болю пригнулася, забувши про захист. Чоловік стрибнув на неї й схопив однією рукою за держак її меча, а іншою заніс над нею свій. Його долоня торкнулась її стиснутих на держаку пальців, і знову два погляди зустрілися. Ще мить — і меч заземельця вдарить у тонку білу шию, поміж синє волосся. Але перед своїм тріумфом Морфід хотів на секунду впіймати її погляд, щоб знати, що саме відчуває Права перед смертю, яку тоді правду показують її очі.
Від держака крижаного меча потягнулися тонкі віхті диму, різко засмерділо смаленим, і Морфід з криком відсахнувся від Прави. Його пальці нестерпно пекли, а долоня перетворилася на суцільний опік. Другою рукою він усе-таки наніс запланований удар, але Права вже легко пірнула повз смертоносне лезо. Вони знову розійшлися.
— На твоїй зброї наговори й заклинання Прави Чистого Вогню? — раптом з іронічною посмішкою спитала діва. Морфід на мить оторопів, але все-таки відповів з погордою.
— Ти ж Права, знаєш це й без моєї відповіді.
— Знаю. Але, крім сили прав, у твоєму мечі є ще щось від першоістот.
— Багато з них служать нам. А твій крижаний меч так само заговорений ними?
— Саме так. А також освячений, чого не скажеш про твій шматок металу.
— А ти втомилась, тому й затіяла цю розмову.
— Ти втомився також. Більше того, ти вже кілька разів сумнівався, чи хочеш вбивати мене. Може ти все-таки зазирнеш у свою душу й побачиш там прагнення миру й любові, які є в кожному божому створінні?
— От уб’ю тебе і зазирну, — усміхнувся Морфід і кількома несподіваними ударами відтіснив Праву на парапет. Злість, що ця діва може сумніватись у міцності його намірів, додала сили й бойового азарту. Зараз, ще мить і він зіштовхне цього ангела у пекельне вариво! Його рухи перестали вражати своєю виваженістю й майстерністю. Він ішов напролом, використовуючи свою силу й спритність. Від безперервних ударів, простих, але надзвичайно сильних, важко втекти, їх потрібно відбивати. А ця Права, хоч і священна, все-таки смертна. І, як усі смертні, вона втомлюється. У діви повинно бути менше сили, ніж у нього, досвідченого воїна, вона здасться, ослабне й тоді він пронизає її серце, а тіло відправить у вогонь.
Діва вміло парирувала усі випади заземельця, але ніяк не могла зійти з парапету. Її сили справді танули. На мості можна було б якось зманеврувати, щоб на деякий час припинити ближній бій і перепочити, але тут, над урвищем, для цього бракувало місця.
Після чергового удару Морфід перекрутив меч і вдарив рівноважною кулею держака по долонях Прави. Крижаний меч вилетів з ослаблих рук і встромився в камінь моста за кілька метрів від неї. Чоловік вистрибнув на парапет перед беззбройною дівою, відтіснивши її на сам край, і з радісною посмішкою спрямував смертоносне лезо в її серце. Проте удар прорізав порожнечу. Діва просто стрибнула назад, у клуби гарячого повітря, зриваючи з пояса моток мотузки з гострими гаками на одному кінці. Щойно вона відірвалася від мосту, як кігті кішки, запущеної вмілою рукою, обплутали ноги Морфіда. Зависнувши під мостом на півдорозі до вогненної поверхні, Права потягла за собою і його. Не втримавшись на місці, чоловік теж зірвався з парапету, схопившись руками за його край.
Шіта за кілька стрибків опинилася поруч і схопила Морфіда за руки. Його губи стиснулися в пряму лінію, а з пораненого плеча цвіркнула кров. Проте, побачивши подругу, він лише заперечливо захитав головою й розслабив пальці.
— Відпусти мене, зайди в палац і забери її Камінь разом із крижаним мечем.
Пробита рука Шіти тримала за зап’ястя здорової руки командира, цілою ж вона обхопила його закривавлене передпліччя. На її очах виступили сльози від напруги, від болю й від дикого розпачу. Вона не хотіла відпускати цього безстрашного чоловіка, з яким стільки разів лежала під однією шкурою просто неба, який стільки разів прикривав її від ворога й допомагав вижити. Але це був наказ…
— Відпусти, дурна! — Морфід спробував викрутитися з рук Шіти, але та втримала його.
— Я люблю тебе. Ти ж знаєш, — прошепотіла вона. — Мені не потрібна перемога без тебе.
— Я завжди мав тебе за найдешевшу підстилку! — викрикнув заземелець, вириваючи руку з проколотої долоні Шіти. Та в ту ж мить над парапетом з’явилося обличчя Чистороса, який двома долонями вхопив вільне зап’ястя заземельця.
— А я такою і є. І не тільки для тебе! — усміхнулася Шіта.
— А ти, маленьке добросерде зайченя! — Морфід повернув голову до Болітника. — Я забрав у тебе твою любов, я зганьбив Руту й викинув її, наче сміття! Відпусти мене!
Чисторос промовчав. Він напружено про щось міркував, а потім відпустив однією рукою кисть Морфіда, а іншою з розмаху вдарив його у ніс, після чого знову вхопився за чоловіка двома долонями.
Заземелець завив від люті й безсилля. Шіта засміялася, теж тримаючи Морфідову кисть двома руками.
— Шіто, відпусти мене! Ти не бачиш, що Права розхитується на цьому шнурі? Ще трохи — і вона вистрибне на протилежний парапет! — Морфіда хитало з боку на бік. Жінка глянула через його плече й побачила, що Снігова Права, наче маятник, качається на мотузі. Ось вона підлетіла мало не на рівень мосту. Чоловіка смикнуло знову.
