Тома пірнула в свою улюблену чорну спідницю, довгу та вишукану, радісно відзначивши, що знову трохи схудла, аж тут її хребтом побіг неприємний морозець. Це був уже не просто настрій, а передчуття – у чому різниця, вона знала дуже добре. І це було лихе передчуття – бо від хорошого у мурашок, які гасають шкірою, не буває крижаних лапок. Тамара увійшла до кімнати, де приймала клієнтів, запалила свічки, огляділася – передчуття не зникало, але й не підсилювалося; холодок завмер собі між лопатками, ніби там і жив.

От паскудство.

Руки звично потягнулися до карт – захотілося розкласти якийсь пасьянс, бодай простенький, щоб заспокоїтись, аж тут зацвірінькав дверний дзвінок. До початку першого сеансу залишалося ще півгодини, та це лише зайвий доказ недосконалості людської натури… Видно, комусь припекло. Кинувши по дорозі контрольний погляд у люстро, Тамара Олександрівна гостинно розчахнула двері. На порозі стояла якась жіночка в сірому костюмі, схожа на мишу, що переїла анаболічних стероїдів, – маленька, м’язиста і сердита. Тамара бачила її вперше в житті, та абсолютно точно знала те, що їй не призначалося.

– Доброго ранку, – привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.

– Ви пані Сотник?

– Тамара Олександрівна. А ви?

– Що я? – Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.

– Як вас звуть?

– А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!

– Ваше ім’я?

– Мені хотілося б… ні, я наполягаю на повній конфі… ден… ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я…

– Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?

– Звертання, імена – який це мотлох, – зі знанням справи махнула рукою сіра. – Усі ці назви, самоназви – ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?

Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.

– Ні, не згодна.

– То ви відьма чи ні? – крякнула жіночка.

– Так, потомствена. Що ще вас цікавить?

– А де ваш знак?

– Де мій що?..

– Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому – чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно – відьма!».

– Оригінально, – мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. – Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?

– Ні. – Сіра набрала повні груди повітря – це, вочевидь, додало їй рішучості – й видихнула: – То я можу нарешті увійти?

– Якби могли, то вже увійшли б.

– А це що значить?

– Лише те, що я сказала.

– Ну гаразд, гаразд. – Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. – Мене… моє ім’я, ну, скажімо… Лариса.

– Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?

– Я мушу говорити про це на порозі?

– Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога – вам чи мені?

– О, я… та годі… ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?

Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:

– Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?

– Ким?

Терплячість – моя чеснота.

– Не ким, а чим. Телефоном.

– Вашим?

– Ні, президентським! – гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.

– А до чого тут президент? У вас зайнято було.

– Довго?

– Що довго?

Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.

– Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.

Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька – той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так – проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.

– І що ви хочете від мене? – без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.

– Хіба не зрозуміло?

– Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.

– Я хочу, щоби ви її знищили, – зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: – Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!

– Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію – адже чоловік до вас повернувся.

– Він живе зі мною тільки заради дітей, – схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її – таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.

– І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?

– А хіба ні?

Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.

– Не впевнена. На мою думку…

– Тоді, – перебила її Лара, – нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться – страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді…

– Стривайте-но, шановна, – льодяним голосом зупинила її Тамара. – Для чого ви мені все це розписуєте? Ви будинком не помилилися? Хіба на моєму написано «кілер»?

Ранкова гостя замовкла в своєму кріслі, з очікуванням дивлячись на хазяйку.

– Ну ось що, Лізо, – втомлено мовила Тома, – нікого я вбивати, звісно, не буду – тим більше що дівчина, про яку ви говорите, абсолютно ні в чому не винна. Хіба в тому, що у вашого мужа склероз і він забув сказати їй, що жонатий. Таке трапляється. Щойно дізнавшись про цю забудькуватість, вона вказала йому на двері, так що нищити її я б не стала – інша панна могла б виявитися не такою високоморальною. Тому…

– Звідки ви знаєте, як мене звуть? Віра Охрімівна сказала?

– Ваша тітка на цю тему зі мною не говорила. – На лиці Єлизавети ясно читалося, що вона не вірить жодному слову, та Тамарі було плювати. – Я ворожка, забули? А якщо вам аж так кортить когось убити, то для розминки ми можемо почати з вашого чоловіка, як більш підходящої кандидатури. Спочатку, як ви й забажали, у нього вилізе волосся на голові – щоправда, його там не так багато, та все одно приємно. Потім…

– Ні! Що ви таке мелете?! – Жіночка аж звелася на ноги, її м’ясисте обличчя палало, наливаючись подібно до стиглого томата. – Як тільки у вас язик повернувся! Та як ви смієте?! Я люблю його, невже не ясно? Я жити без нього не можу, я…

– …Я, я, я. Ну звісно. – Тома теж підвелася, глянувши на годинника і даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Коли тонких натяків хтось не розумів, вона робила товстіші, починаючи їх із чарівного слова «геть». – А ви не подумали, що ту дівчину теж хтось любить? Що в неї є батьки, брат, дві сестри, одна з яких хвора на ДЦП? Що вона, до слова, ще у школі вчиться?!

Гостя пополотніла.

– Цього не знала навіть тьотя Віра.

– Єлизавето, гуманістко ви моя, а вам не здається, що карати Олю… її звуть Оля, правда ж? – так-от, що це несправедливо – карати її за гріхи вашого мужа? Вона, знаєте, не Ісус Христос.

Ліза стояла струнко, як солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок: