— Ми намагаємося якомога більше рухатися. По роботі нам не доводиться багато пересуватися…

— Кому як, — сказала Сандра, до якої Павлиш уже обернувся, чекаючи чергового заперечення. — Мені доводиться багато рухатися, іншим теж.

— Але я ж не кажу про вашу групу, — відповів Єрихонський. — Ваша група — інша справа.

— А Марина Кім? — запитала Сандра.

У Павлиша йокнуло серце. Уперше це ім’я було вимовлене тут просто й буденно, як ім’я Дімова або Вана. Принаймні, тепер можна бути упевненим, що Марина тут і їй доводиться рухатися. З цих слів виходило, що Марина не входить до групи, до якої належить Сандра. Але вона на Станції, близько, може, саме зараз Ван передає їй лист із Землі.

— До чого тут Марина? — здивувався Єрихонський. І звернувся за підтримкою до Павлиша, мабуть, вважаючи його куди більш інформованим, ніж було насправді. — Хіба можна порівнювати?

Павлиш знизав плечима. Він не знав, чи можна порівнювати Єрихонського та Марину Кім. Хоча це також підтверджувало його підозру, що Єрихонський живе спокійним життям, а от Марина ні. Єрихонський бігає по сходах, щоб не втратити форму, а Марині це не загрожує.

— Він же не знає Марину, — нагадала Сандра.

— Ах так, я зовсім забув.

— Я її якось зустрічав, — сказав Павлиш. — Давно ще, на Місяці, півроку тому.

— Не може бути! — вигукнув Єрихонський. — Ви помилилися!

— Так? А ти забув, що творилося в інституті? — запитала Сандра. — У тебе дірява голова.

Єрихонський не став заперечувати.

Вони ввійшли до великого приміщення, придавленого низькою стелею, укріпленою подекуди стовпами. Далека стіна залу була прозорою. За нею зеленіла товща води.

— А ось і наш акваріум, — промовив Єрихонський.

— Я вас залишу, — сказала Сандра. — Мені потрібно передати листи, а потім на роботу.

— Щасливо, — відповів Єрихонський, і голос його затремтiв. — Не перевтомлюйся.

Павлиш підійшов до прозорої стінки. Дрібна рибка зграйкою промайнула зовсім поряд, промені сонця пробивалися крізь воду й розчинялися десь угорі, створюючи враження величезного, заповненого туманом залу, під стелею якого, невидимі, світять люстри. Погойдувалися довгі руки водоростей. Дно океану похило йшло вглиб, ну а там, ледь помітні, підіймалися зубці чорних скель. Величезна акула з’явилася з темної глибини і повільно, велично підпливла до скла. За нею послідувала друга, трохи менша розміром.

Звідкись ізбоку, з невидимого Павлишу люка виплила Сандра. Вона була в легкому гумовому костюмі, ластах і великих окулярах. Вона не бачила акул, і Павлиш злякався за неї. Жінка поплила прямо до акули.

— Сандро! — крикнув Павлиш, кидаючись до скла.

Акула поменше граціозно повернула до Сандри. У граціозності її руху відчувалася страшна первісна сила.

— Сандро!

— Заспокойся, — сказав Єрихонський. Павлиш навіть забув про нього. — Мені теж іноді буває страшно.

Акула й Сандра пливли пліч-о-пліч. Сандра щось говорила акулі. Павлиш міг би присягнутися, що бачив, як відкривається її рот. Потім Сандра піднялася трохи вище, лягла акулі на спину, тримаючись за гострий плавник, і акула миттю слизнула в глибину. Друга послідувала за нею.

Павлиш упіймав себе на тому, що стоїть у незручній позі, майже притиснувшись чолом до скла. Він провів долонею по скроні, йому здалося, що розтріпалося волосся. Волосся було в порядку. Врешті-решт, цьому було правдоподібне пояснення: тут дресирували морських тварин.

Павлиш не знав, скільки пройшло часу. Потім він обернувся, щоб спитати Єрихонського, що ж усе це означає. Але Єрихонського не було.

Павлиш згадав, що не домовився, де зустрінеться з Дімовим.

Він піднявся вгору на ліфті, без зусиль знайшов великий зал з портретами. Але там нікого не було. Тоді він повернувся у свою кімнату, вважаючи, що Дімову легше буде відшукати його там.

Кімната теж була порожня. Павлиш підійшов до портрета Марини. Марина дивилася повз Павлиша, немов побачила щось дуже цікаве у нього за спиною. Куточки повних губ були підведені: це ще була не посмішка, але початок посмішки. Пройшло вже більше сорока хвилин. Дімов не з’являвся. Павлиш підійшов до вікна. За вікном гуляв вітер. Баранчики тягнулися до самого горизонту. У кімнаті було дуже тихо — скло не пропускало звуку. Тихо було й у коридорі. І тут почувся легкий скрекіт, неначе поруч прокинувся діловитий цвіркун. Павлиш озирнувся. На далекому кінці довгого робочого столу Вана стояла друкарська машинка. Вона працювала. Край листа показався над кареткою й вискочив на кілька сантиметрів, показавши надрукований рядок. Машинка клацнула, і відрізана записка вискочила в приймач. Павлиш чомусь вирішив, що записка може призначатися йому. Дімов його розшукує і в такий спосіб призначає йому рандеву. Він підійшов до машинки й підібрав листок.

«Ван, — було надруковано на листку, — як звуть людину, що прилетіла? Якщо Павлиш, не говори йому про мене. Марина».

Павлиш стояв, тримаючи в руці записку. Марина не хоче його бачити. Вона ображена на нього? Але за що? А як йому слід поводитися далі? Він-то знає, що Марина тут…

— А, ось ви де, — промовив Дімов. — Правильно зробили, що повернулися сюди. Я вас відразу знайшов. Ну як, були внизу?

— Був, — відповів Павлиш. Потрібно було покласти записку на місце. Він зробив крок до машинки.

— Що-небудь сталося? — запитав Дімов. — Ви засмучені?

Павлиш протягнув уже руку з запискою до машинки, але повернувся. Чи є сенс таїтися? Він передав записку Дімову.

— Ага, це їх приватне листування. — Дімов показав на машинку. — А ви випадково узяли записку, бо машина запрацювала, а ви вирішили, що це я вас розшукую, правда?

Павлиш кивнув.

— А прочитавши, природно, засмутилися. Бо кожному з нас неприємно, якщо його не хочуть бачити, навіть якщо до цього є достатні підстави.

Дімов перехопив погляд Павлиша, кинутий на фотографію в нефритовій рамці.

— Ви з нею були знайомі?

— Так.

— Коли ви познайомилися? Повірте, мною рухає не пуста цікавість. І якщо в цьому немає секрету, я хотів би знати, як і коли це було. Річ у тому, що Марина — моя підлегла…

— Ніякої таємниці тут немає, — пояснив Павлиш. — Півроку тому я був на Місяці, в Селенопорті. Там якраз відбувся карнавал. І зовсім випадково під час цього карнавалу я познайомився з Мариною.

— Ну, тепер усе ясно.

— Знайомство було коротким і дивним. Вона зникла…

— Не треба, я все знаю. Усе знаю.

Павлиш здивувався власному тону. Він немов виправдовувався перед Дімовим.

— І ви знали, що вона буде тут?

— Вона попросила мене її не розшукувати.

Павлишу показалося, що він уловив кепкування в очах Дімова.

— А як ви дізналися, що вона на Проекті?

— Я б все одно прилетів сюди. Спіро попросив мене перегнати вантажівку, а у мене був вільний час. Коли він зі мною розмовляв, з пакунка з поштою випало кілька листів. На одному конверті я побачив ім’я Марини Кім. І мені стало цікаво. Очевидно, я мав із самого початку запитати вас про неї, але я подумав, що вона прийде за поштою і тоді я її побачу. До того ж я не вважав, що маю право. Адже я з нею майже не знайомий.

— Я бачив її сьогодні, — вимовив Дімов, кладучи записку в приймач машинки. — Розмовляв. Але мене вона не попереджала.

— Вона має право не бачити мене.

— Авжеж, колеґо. До того ж ви все одно не змогли б її сьогодні побачити, вона відлетіла до себе.

— Це далеко?

— Не дуже. Отже, вона не хоче вас бачити… Так, до цього мають бути вагомі причини. І ми не маємо права порушувати волю жінки, чим би це не було викликано. Навіть якщо це примха, правда?

— Я згоден з вами.

— От і чудово. Давайте поговоримо про Станцію. Вам як біологові буде цікаво з нею ознайомитися. У вас напевно вже виникли перші питання.

Дімов явно не хотів продовжувати розмову про Марину.

— Ну що ж, раз Марина — тема заборонена…

— Ви занадто категоричні, колеґо.

— Я не наполягаю. Тоді я запитаю вас про Сандру. Я там не все зрозумів. Сандра попливла з акулами. А Єрихонський зник.